Post has shared content
Іван Франко «Байка про байку»
І Але ж се все байки! — в один голос закричали Діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжці. — Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка? — Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда. — Овва! А хто ж то сказав вам се? — Ми самі...

Post has shared content
Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі - то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм'якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

- Бабуся... - тільки й чути було в домі.- Прабабуся...

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. Її невтомні руки не знали спокою - то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м'ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок з тушкованим м'ясом, чи малих, що кидались уві сні.
Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі - і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку,- усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

- Ану, дай-но ще гляну,- сказала прабабуся,- дай-но гляну...

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.

І знов по дому покотилося:

- Бабуся!.. Прабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в'язів аж до краю зеленого яру.

- Нагору... нагору!..

Уся родина обступила її ліжко.

- Ідіть собі, я полежу сама,- прошепотіла зона. Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп - то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон - усе глибше й глибше.

Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.

- Бабусю, послухай... не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!

Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев'яносто літ.

- Томе...

Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт.

- Томе,- ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся,- у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев'ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.

Потім вона покликала до себе Дугласа.

- Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні - то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

- Дугласе,- прошепотіла вона,- ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

- Гаразд, ба.

- Як настане квітень, озирнися і спитай: "Хто хоче латати покрівлю?" І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її... - Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

- Ну-ну, ти чого це?

- Того,- відказав він,- що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала:

- Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м'ятну гумку... Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

- Так, ба.

- І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

- Ні, ба.

- Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох.
Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость - ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

- Ну от,- сказала прабабуся,- настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повин-ні взяти дещо на себе й робити хто що може.

- Гаразд, бабусю.

- І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу - свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити - я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути...

Десь тихенько зачинилися двері.

- Отак воно краще...

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути... Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев'яносто років... Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде... Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже... так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.

А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй було чути, як у всьому домі триває життя.

- От і добре,- прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну.- Життя є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.
Photo

Post has shared content
Чому читання вголос дітям корисне
Педіатри і вчені з американського штату Огайо провели масштабне дослідження. Об'єктом вивчення стало "традиційне" читання дітям казок.
 
Результати експерименту в черговий раз підтвердили, що читання книги вголос - найкращий спосіб розвитку кожного малюка. Сучасний світ пропонує батькам різноманітність гаджетів і можливостей вивчення світу, але саме прочитана на ніч мамою казка чи обідні посиденьки з книгою у виконанні батька найкраще впливають на організм їх чада.
 
Підсумок дослідження стане поштовхом до популяризації "традиційного" читання, більш тісного контакту між батьками та їхніми дітьми. Адже вчені точно встановили, що для хлопців такий вид дозвілля не лише цікавий і приємний, а й неймовірно корисний. Серед учасників експерименту у всіх спостерігалася підвищена активність ділянок мозку, що відповідають за читання і мову, а також за уяву і візуалізацію сприйняття світу. Такі процеси допомагають малюкам у віці від 3 до 5 років краще розмовляти, значно поповнюють словниковий запас, формують навички читання.
 
Постійне читання літератури - це один з найдієвіших способів інтелектуального і культурного розвитку дітей. Саме тому фахівці все частіше звертають увагу на такий спосіб проведення дитячого дозвілля, рекомендують відмовитися від сучасних технологій на користь книг.

Post has shared content

Post has shared content

Post has shared content
Невеличкий відео огляд книги - симбіозу класики англійської літератури та зомбі.

Post has shared content
Невеличка добірка цікавих книжок, що можна зараз знайти в книжкових магазинах.

Post has shared content

Post has shared content

Post has attachment
Уявіть, що одного разу вам довелося пройти 5 метрів. «Ха, раз плюнути!» - подумаєте ви. Не все так просто.
Ваше дихання нерозмірене, серце от-от “вилетить із грудей”, а тремтіння рук практично неможливо зупинити. Голова розколюється від глухого гудіння. Ноги стали наче ватяні. Вдих-видих, вдих-видих. Ще трохи. Всього 5 метрів... Кілька важливих кроків, на які покладено життя. Бо стоїте над безоднею. За нею ж вже нема доріг… Як чинити? Невже назад немає вороття? І тут раптовий ВИПАДОК ставить все з ніг на голову. Один незнайомець рятує вам життя, натомість практично забираючи вашу волю. Ненадовго. Всього лиш доки не виконаєте кілька завдань. Але все ж забирає ( це факт!!)! От тільки навіщо невідомому це? Керується благими намірами чи просто любить гратися чужими долями? Так чи інакше гра починається.
Уявили таку картину? Так? Значить, ви вже трохи наблизились до книги Лорана Гунеля і відчули все те, що переживав головний герой Алан Грінмор. Проте це тільки невеличка частинка від усього твору.
Зізнаюсь чесно, книжка не переставала мене дивувати. Вона манить загадковістю та неоднозначністю, починаючи з обкладинки і закінчуючи фабулою. Події, герої,описи, діалоги – все продумано до найменших дрібниць.
Намагаюсь підбирати слова так, щоб не позбавити вас тієї насолоди від розгортання сюжету. У світі цієї історії на вас чекають несподівані повороти й інтрига впродовж всього читання. Адже особливо в кінці автор оповідає настільки неочікувано і навіть вражаюче, розкриває всі карти, про які годі було здогадатися, що просто не хочеться перегортати останню сторінку, знаючи, що це вже завершення. Хочеться ще! Хочеться знову разом із Аланом опинитись у Парижі, вдихати аромат свіжої випічки, блукати французькими вуличками, вчитися впевненості… врешті-решт радіти, плакати, сміятись і розчаровуватись. І це неймовірно!
Кожен знайде в цьому творі щось своє, для кожного відкриються якісь нові істини. Я в цьому впевнена.
Photo
Wait while more posts are being loaded