Profile

Cover photo
Anton Sanchenko
Works at видавництво Електрокнига
Attended T. G. Shevchenko University
Lives in Київ
73 followers|4,721 views
AboutPostsPhotosVideosReviews

Stream

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
КНИЖНИК НА БОРТУ

Є речі, про які краще промовчати, коли наймаєшся матросом. На військовому фрегаті в Гонолулу краще приховати, що ти китобій. Чомусь військові моряки не люблять китобоїв. На китобійних суднах янкі не можна проговоритися, що ти з Сіднея, навіть якщо ти мирний судновий лікар, а не каторжанин в бігах. Американські капітани небезпідставно вважаютьавстралійських матросів призводителями 9 з 10 заколотів на борту. А про те, що ти освічена людина, і можеш якщо доведеться, грамотно скласти претензію британському консулу на Таїті, треба приховувати скрізь. Все зло від грамотіїв. Це навігаційний факт. Особливо – від шкільних вчителів, як ось Мелвілл, яких дідько поніс у Південні Моря.

Герман Мелвілл щедро роздавав подібні корисні поради молодим романтикам на сторінках своїх романів не заради традиційного флотського звичаю трохи полякати молодь, але на власному правдивому прикладі поневірянь в Південних Морях – так американці традиційно називають Полінезію, Мікронезію таінші острови й архіпелаги Тихого океану. З книг Мелвілла романтик-початківець також мусив затямити, що справжні хазяї кубрика не матроси, а таргани.

Деякі американську критики називали 1840-і роки „ревучими сороковими” – тому що все десятиліття в літературі домінувала мариністика. Вони почалися з книги Р.Г.Дани „Два роки простим матросом”, яка задала для до того романтичної і „піднесеної” морської прози зовсім інший кут зору на зорі та вітрила – з матроського кубрика на баку, а не з офіцерської каюти на шканцях. Ніяких Гумільвоських „брабантських манжет” (мереживних) – грубі суконні матроські куртки. Традиційно сині у англійців і червоні в американців, якщо вірити Мелвіллу, а він знався на куртках та бушлатах. Принаймні, один з його романів називається „Білий бушлат”.

Продовжилося десятиріччя десятками романів послідовників Дани, до яких чесно зараховував себе й молодий Мелвілл, і зізнавався в цьому в тому розділі „Білого бушлату”, який присвячено проходженню мису Горн. В Америці тоді ще не проклали залізниць зі Східного узбережжя на Західне, не прокопали Панамський канал, і об’єднували США тільки вітрильники, які йшли вздовж всього континенту довгі місяці, огинаючи штормовий мис Горн. Та що там, в них ще не відмінили  рабство на плантаціях й тілесні покарання флоті. Рабство відмінять після громадянської війни з конфедератами. Покарання моряків відмінять постановою конгресу якраз після роману Мелвілла „Білий бушлат”. До речі, автор мотивував свій полум’яний протест проти екзекуцій на американських кораблях тим, що коли на російських кліперах паничі-офіцери шмагають своїх кріпаків-матросів, то чому так само має бути у країні вільних людей? Дійсно, приходиш потім на прийом до губернатора і зустрічаєш свого колишнього командира, який відшмагав тебе семихвостим канчуком біля щогли. Незручно виходить.

І завершилися 1840-і вершиною морських романів усіх часів та народів – „Мобі Діком або Білим китом”. Усі наступні автори-мариністи мають змиритися з тим, що написати величніший роман про людину в морі і світі, очевидно вже не можливо, і мабуть вже не треба. Це вже зробив згаданий матрос Мелвілл у 1851 році.

В тому, що Герман Мелвілл доволі нерозважливо спробував стати професійним літератором в країні, яка не шанувала (тоді) авторського права, винні американські критики, як із захватом зустріли перші два із серії чотирьох його автобіографічних романів. А саме „Тайпі” (1846) й „Ому” (1847).

Читачі ж Америки вподобали твори пана Мелвілла, як не позбавлені спостережливості, екзотичності, гумору, багаточисельних культурних алюзій, і польових досліджень з повернення у втрачений цивілізованою публікою первісний рай земний. І „Тайпі” й „Ому” присвячені бурлакуванню матроса-волоцюги по островах. Він тікає з нантакетського китобійного судна від недруга-боцмана, живе в дружньому племені канібалів на Маркізьких островах, знову наймається на судно, вже австралійське, щоб стати заводієм заворушень і потрапити в „тюрму для англійців” на Таїті а потім знову блукати островами.

Це дійсно відповідало уявленням тогочасних урбаністів про втрачений рай. Навіть в’язниця в цьому раю – дуже гуманна й тубільці-наглядачі заковують в кайдани матросів-заколотників тільки при наближенні до тюрми білих панів. Для звітності.

А на Маркізьких островах втікачів взагалі приймають в плем’я, оточують німфами, дикими танцями, екзотичними плодами і вічною сієстою. Дійсно – рай земний, який псуютьтільки підозри про те, що плем’я людожерів відгодовує білих гостей на тільки з гостинності, але й з гастрономічною метою.

Спроби містичних пошуків в наступному „Марді” (1849) американська публіка зустріла прохолодно, вона вже встигла зарахувати автора в мариністи. Роман визнали невдалим, продажі були нікчемні. Мелвілл намагався поправити фінансовий стан, швидко написавши одразу два романи – „Редберн” та „Білий бушлат”. Літературознавці, а мелвіллознавців у Гарварді вже аж ніяк не менше, ніж шевченкознавців у Каневі, досі смакують сліди цієї поспішності на сторінках своїх статей. І порівнюють щоденникові записи якогось адмірала, який командував фрегатом „Юнайтед Стейтс” саме в тому рейсі з Тихого океану на Атлантичне узбережжя, який описує Мелвілл, зі сторінками „Білого бушлату”. І дивуються, що не сходиться. Це примушує нас зовсім інакше поглянути на співвідношення автобіографічності й художнього осмислення дійсності в усіх романах Мелвілла, які можна розглядати як низку послідовних спроб підступитися до теми всього життя – „Мобі Діка”. Багато мотивів, тем і прийомів, складних філософських питань, які так збентежили публіку в „Марді” і „Білому бушлаті”, повнстю розкрилися і стали на своє місце, як влиті, тільки в романі про білого кита.

Після „Білого бушлата”, як ми вже казали, скасували тілесні покарання матросів на американському флоті. На фінансовому становищі автора це на позначилося. Не покращилося воно і після шедеврального „Мобі Діка”. Роман залишився практично не поміченим сучасниками. Від року публікації (1851) до смерті автора в 1891 –за 40 років! – продалося всього 6 тисяч примірників.

Мелвілл, як людина вже сімейна, остаточно полишив спроби звести кінці з кінцями на письменницькі гонорари і влаштувався на місце митного інспектора в нью-йоркському порту. Деякий час ще друкувався в часописах. Анонімно. Очевидно, респектабельному чиновнику вже було не з руки продовжувати літературні спроби. На митниці засміють. Смерті його американська преса не помітила. І тільки через кілька десятиліть знайшлися критики, здатні усвідомити з напівзабутого роману про китобоїв, що його написано геніальним автором, який як у воду дивився на десятиліття вперед – в майбутнє Америки. Роман, що випередив свій час, дочекався справжніх своїх сучасників.

Але повернімося до перших двох романів Мелвілла, схвалених американською публікою ще за життя автора. Ось в критиків заведено докоряти публіці за низькі смаки, а вона, як ніхто інший, відчуває, коли автор молодий, бездомний і щасливий, і поспішає поділитися цим своїм щастям з читачами. Тільки такі автори, в решті решт, і здатні додуматися до того, що планета Земля – наш,і янкі, і папуасів, спільний корабель у безстроковому плаванні. Публіку, любі друзі, не ошукаєш. Цим двом романам радієш, як сам Мелвілл з братчиком-лікарем раділи трьом книжкам англійського романіста Смолетта зі скриньки якогось невідомого матроса, яку вони виявили в тубільців на одному з райських, але без звички до читання, островів.
 ·  Translate
3
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
ЛОНДОН

Я зібрав достатньо грошей, щоб не бідувати три роки, поки закінчу середню школу.
                                               Джек Лондон, „Байки  рибальської варти”
 
Варто сказати кілька слів про мариністику як жанр. Того, хто пише про море, називають письменником-мариністом. Микола Трублаїні і ЛеонідТендюк, скажімо, – українські мариністи. Станюкович, Новіков-Прибой та Конецький – російські. Що ж тут незрозумілого? Принаймні – для російських критиків. Вони як навісили бирочку „мариніст” на Костянтина Станюковича, так,бідося, й мусив писати про вітрильники все життя, як не намагався змінити амплуа. Мариніст – пиши про море. Що ж тут неясного?

Між тим, в англійській літературі, скажімо, такого жанру як мариністика нема. Тому що моря так чи інакше стосуються більшість англійських книжок. Морська нація. Вони на морі живуть, а не засмагають.

Ось і американця Джека Лондона назвати мариністом було б нечесним перед ним, бо його письменницька зоря зійшла, перш за все, завдяки його північним, старательським оповіданням та повістям. А взагалі – чого він тільки не написав за своє життя. І соціальні антиутопії, і містичні романи, і динамічні пригодницькі сценарії для щойнонародженого кіно, і романи, покликані ілюструвати якісь модні філософські або навіть економічні теорії, і „романи-романи” – велику літературу, якій затісні будь-які жанри. І все ж таки, його перший нарис, написаний на конкурс для сан-франциської газети, називався „Тайфун біля берегів Японії”. Він повернувся з тривалого рейсу на промислі морських котиків під Камчаткою і за пропозицією сестри спробував себе в красному письменстві. Та несподівано виграв перший приз.

Розміри винагороди настільки приємно його здивували, що Джек одразу підрахував, що письменником бути пожитніше, ніж матросом, кочегаром, бродягою, ломовим візником, фермером, продавцем газет, прасувальником в прачечній, студентом, соціалістом, рибінспектором, військовим кореспондентом, домовласником, голлівудським сценаристом, яхтсменом і навіть – ніж золотошукачем. Так, такі чудові часи для літератури ще стояли на вулицях Сан-Франциско. Пірати були ще устричні, а не інтернетні. Журнали ще товсті, літературні, а не глянсові. Що платили гонорари авторам, а не моделям.  Втім, це на заважало американським видавцям наводнювати усі англійські колонії Тихого океану піратськими виданнями британських же авторів, і (так!) дешевими нотами європейських композиторів. Технології змінилися, люди – не так щоб дуже.

В сучасній же Джеку Лондону вікторіанській Британії були модними повчальні пісеньки з мораллю. Навіть серед моряків. Пригадується одна про недисциплінованого й бравого матросів. Перший, як заведено, спав на вахті, грубив боцману, пропивав жалування й бився в портових шинках, і завершував, як і належить, - на каторзі. На бравого ж матроса, який свято дотримується Статуту служби на суднах морського флоту, боцман не міг нарадуватися і навіть капітан за якісь видатні заслуги віддавав за нього заміж хазяйську дочку.  (Англійською капітан та хазяїн – одне слово. Master.) Забобони щодо жінок на борту англійці чомусь не підтримують. Але бравий матрос не спочиває на лаврах, а вступає до штурманських класів. „Вправляється з секстантом і буде капітаном!” – обіцяв хор матросів, що виспівували це шанті на палубі, поки „виходжували” якір на шпилі.

В тому, що Джек Лондон теж колись виспівував цю повчальну пісеньку, зможе переконатися кожен, хто до кінця прочитає його „Байки рибальської варти”. Фінал цієї збірки оповідань відтворює її просто буквально. Це, до речі, примушує задуматися про співвідношення автобіографії та моряцького фольклору в цих оповіданнях. Критики в море не ходять, і, як правило, погано відрізняють „випадок з життя автора” від моряцької байки, портових легенд та іншої народної творчості ловців устриць, креветок, осетрів та лосося затоки Сан-Франциско. Їм не йдеться про те, що підстав вірити рибінспектору нітрохи не більше, ніж вірити рибалці, що повернувся риболовлі, чия „правдивість” давно вже стала притчею во язицех. Однак все одно просто подих забиває, коли через століття підглядаєш, як саме Джек Лондон розпоряджається цим фольклором. Як відоповідання до оповідання цієї збірки молодий та нетерплячий автор „виписується”, пробує різні сюжетні ходи, все впевненіше вибудовує композицію хай і на шкоду буквалізму реального випадку з життя, і впевнено підводить читача до кульмінації. І вже вгадуються в цих оповіданнях деякі інтонації й мотиви його майбутніх „Смока та Малюка” та інших вершинних оповідань північного циклу. І розумієш, що варто було Джеку Лондону записати ці реальні та вигадані оповідання рибоохоронної варти, вони, як у греків після Гомера, одразу стали епосом бухти Золотий Ріг.

Але мені не зрозуміло, чому ніхто з критиків досі не обмовився, що сам Джек Лондон, власне, виявився матросом-нетямухою з тієї пісеньки, якого вистачило лише на один океанський рейс. На щастя для читачів усього світу. Бо став би капітаном – не був би письменником. Те, що він виявився також нещасливим старателем (і далі по розлогому списку перепробуваних ним професій, приведеному вище) – теж зіграло на руку читачам. Я більше ніж переконаний, що якби він розбагатів на золотоносному Клондайку, йому стало б непотрібним писати романи. Тому що письменництво своє він все життя розглядав, перш за все, як спосіб заробітку грошей своїм розумом, а не мускулами. І завжди скрупульозно перераховував тисячі слів у своїх рукописах (в цьому тексті їх 959) та перемножував подумки на центи за слово гонорару. Ображався, коли редактори скорочували багато. Бідкався, що для публікації порізали його „Морського Вовка”, який тепер здається нам втіленням досконалої морської прози.

Скажу лише, що в нашій колись найначитанішій країні кожного курсант амореходного училища можна було підозрювати в тому, що він втік на моря, начитавшись цієї повісті про жорсткого й незламного шкіпера Вовка Ларсена. Принаймні, чув це вже від кількох „сивих бойових капітанів” та українського мариніста Леоніда Тендюка, який навіть написав повість про молоді роки Джека Лондона.

Леонід Михайлович признавався в тому, що коли його науково-дослідне судно „Витязь” зайшло до Сан-Франциско, він безсоромно скористався своїм службовим становищем „старшого групи” (а радянських моряків відпускали на берег тільки „російськими трійками”) і півдня таскав за собою вулицями Фріско двох невдоволених підлеглих матросів. Шукав знаменитий портовий шинок, в якому, за легендою, полюбляв посидіти шкіпер „Привида” Вовк Ларсен. І це було йому в той момент куди як важливіше, ніж законні наміри товаришів напасти на жувачки, джинси, жіночі перуки й люрексові хустки – законну здобич радянських моряків в колоніальній торгівлі. Корчму вони таки знайшли. Шинкар вказав їм місце Вовка Ларсена за масивним столом. Не зайняте. Здавалося, увічнений Джеком Лондоном капітан звіробійної шхуни щойно відійшов на хвилинку.

Пиво коштувало 8$. Як сотня фломастерів, два калькулятори на сонячних батарейках, чи окуляри-поляроїди на блошиному ринку. Матроси сіли навпроти Ларсена і їхні сльози капали в келихи, розбавляючи пиво. Але що поробиш - старший наказав. На флоті з цим строго.
 ·  Translate
4
Іван Криниця's profile photo
 
Дякую дуже. :)
 ·  Translate
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
У вихідні на Хрещатику послухав трохи банду бадьорих олдскульних рокерів 60+. Щасливі люди, грають собі рок-н-рольний  квадрат з усіма гітарними зашпилами і тащаться. Приклад правильної інвестиції в самоосвіту. Як розучили партії Бітлів та Енімалсів у 1968, так досі з розчулених перехожих бабельце у футляр від бас-гітари збирають. І аж світяться, для щастя потрібно небагато: Хрещатик, гітара і перехожі.
Правда, припускаю, що в радянський час комусь довелось відсидіти за музику чи в дурці подуркувати, але то таке. Рок-н-ролл рано чи пізно переможе, це головне.
 ·  Translate
2
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
Агітувати когось за дотримання авторських прав так само невдобно, як пояснювати, чому не треба сцяти в ліфтах
 ·  Translate
4
Веремчук Олександр's profile photo
 
Але... Якщо громадський виходок недоступний по відстані/коштах, а ліфт схожий на смітник, то ніяка агітація не допоможе.
 ·  Translate
Add a comment...
Have him in circles
73 people
Vladimir Chernyshov's profile photo
Bogdan Logvynenko's profile photo
Валентина Вздульська's profile photo
Anton Klochko's profile photo
Mykola Chyslin's profile photo
Tatyana Gordeeva's profile photo
Оксана Свистун's profile photo
Pylyp Dukhliy (Пилип Духлій)'s profile photo
Тетяна Щербаченко's profile photo

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
вибачєйте за дубль, тут, виявляється, приватність інакше змінинити не можна
 ·  Translate
Anton Sanchenko originally shared:
 
Першопроходці

Мабуть символічно, що першою російською навколосвітньою експедицією керували німець Крузенштерн та українець Лисянський. Бо Російську імперію розбудовували саме німці й українці. Правда, іноді боролися одне з одним аж до заслання в Сибір.

Мабуть ще символічніше, що перша експедиція розпочалася майже через три століття після експедиції Магеллана. Росія завжди впевнено запозичувала західні технології. Але робила це якось повільно.

Іспанська експедиція під командуванням Магеллана стартувала в 1519 році. Перша російська експедиція Крузенштерна та Лисянського розпочалася у Кронштадті 7 серпня 1803 року. Для цього багато чого мало відбутися в Росії. Наприклад, потрібно було відвоювати у шведів і побудувати сам Кронштадт, навчитися будувати кораблі і придумати перекручені голландські назви для кожної корабельної загогуліни.

Нас, звісно, більше цікавитиме саме життєвий шлях нашого земляка, який народився у славнім своїми огірками місті Ніжин 2 квітня 1773 року.

Батьківщина героя

Пам’ятник Лисянському стоїть в самому центрі Ніжина. Перед храмом Іоанна Богослова, настоятелем якого був його батько. Якір з під його монумента періодично викрадають підпилі компанії і переносять під пам’ятник Гоголю чи ще куди. Якір на весь Ніжин - лише один, тому його зазвичай швидко знаходили і повертали Юрію Федоровичу. Але зараз щось пропав надовго. Може здали в брухт? Хоч в Одесі новий якір проси.

Старовинний будиночок настоятеля, в якому і народився майбутній мореплавець, - одразу за церквою. В ньому зараз живе міський архів. Якщо попроситися в середину, треба пильнувати і пригинатися, такий в ньому низький сволок – могутні балки, що тримають стелю. Тож, з переселенням до кормової каюти шлюпу „Нева” для Юрія мало що змінилося – пригинатися мусив так само.

Ніжин – місто славетне хоча б через свій університет, який дав світу Гоголя. Існує після всіх реорганізацій досі у все тому ж корпусі, побудованому Безбородьками на виконання заповіту батька й брата – останнього генерального писаря Гетьманщини. Старшина багато грішила і несамовито каялася. Весь центр міста забудовано козацькими церквами. Перша кам’яниця в стилі козацького барокко – теж була побудована у Ніжині, а не в Києві.

Гетьманська старшина, як їй здавалося, пожинала плоди свого угодівства з московським царем. Ось і Безбородько-молодший – вже імперський канцлер у самому Петербурзі. Його стараннями закуплено в столиці і перевезено до гімназії 1900 томів розумних книжок для студентів. Свою книжку й власноручно накреслені атласи з навколосвітньої експедиції Лисянський теж потім передав на зберігання до тамтешньої бібліотеки. Зберігають досі, у відділі рідкісних книжок. Дають почитати тільки особливо затятим читачам.

В тому, що молодого поповича прилаштували навчатися у єдиному на всю імперію Морському кадетському корпусі, куди не дворянам було зась, теж мабуть не обійшлося без сприяння канцлера Безбородька. Український парубок відбув на навчання до Кронштадта у 1783, у віці десяти років. Зрозуміло, що вирішував це він не сам. Але що спонукало до цього його батька неможливо зрозуміти, якщо не знати, що три з восьми ніжинських кам’яних церков у центрі міста були грецькими. А де греки, там і море.

Грецьку громаду міста складали переважно купці, які тікали до Ніжина ще за часів Богдана Хмельницького, коли в Туреччині почалися чергові гоніння на православних. Кажуть, саме вони завезли сюди оті уславлені ніжинські огірки. І взагалі – були впливовою і багатою громадою міста. Один з цих грецьких купців пізніше входив до правління Російсько-Американської компанії, чиїм коштом і було споряджено першу російську навколосвітню експедицію. В світлі цього призначення Лисянського командиром одного з кораблів теж не видається випадковістю. Бо що ми без земляків? І що вони без нас?

Роки навчання

Про звичаї Морського кадетського корпусу краще почитати в Костянтина Станюковича, якого росіяни чомусь вважають литовцем, бо досі не знають, хто такі литвини. Солдатчина й дідівщина в чистому вигляді, вмотивована старовинними морськими традиціями. Враховуючи те, що майбутній колега Крузенштерн – на три роки старший, легко припустити хто кому пришивав накрохмалені підкомірці на „слинявчик” бушлата. Втім не все так просто. В своїй книжці Лисянський прохоплюється, що мав вищий ранг, ніж Крузенштерн, на момент початку експедиції, і погодився вступити під командування німецького колеги лише з умовою, що той не лізтиме у внутрішні справи „Неви”. Звісно, сформульовано це було елегацькіше, з політесом. Але Лисянському в цьому можна вірити, бо манією величі він точно не страждав.

Повз цей момент якось пройшли усі біографи цього блискучого тандему, вважаючи Крузенштерна безумовним лідером, а Лисянського - безплотною тінню першопроходця, хоча чин обидва мали рівнозначний – капітан-лейтенанти. Чи вислуга років була в Лисянського більша (раніше віддали в службу), чи ордени почесніші, в цьому треба розібратися, але за „табеллю о рангах” він стояв вище Крузенштерна. Втім, це двійко так досконало одне одного доповнювало, і пережило разом стільки випробувань, перш ніж вийшли у цей рейс, що питання, хто чий начальник, між ними просто не стояло. Нащадки розберуться. 

Роки блукання

З початком російсько-шведської війни 1788-89 років усіх гардемаринів достроково випустили з корпусу, підвищили до мічманів і направили на ескадру адмірала Грейга. Випускники вперше билися з супостатом у битві при острові Гогланд, отримали від командира плюс в карму за хоробрість та ініціативність. Командир, адмірал Грейг, зрештою, отримав від них острів, названий на його честь, в архіпелазі Туамоту.

В 1793 Лисянського та Крузенштерна було підвищено до лейтенантів і у складі восьми найздатніших до навчання молодих офіцерів відправлено волонтерами в англійський флот, в ескадру адмірала Мюррея. Служба й навчання на британському флоті тривала понад 5 років. Наслідком цього було, зокрема, й те, що Лисянський переклав з англійської теоретичну працю Джона Клерка „Двіженіє флотов”. Книжка також зберігається у Ніжині. Українські адмірали, яких в нас вже більше, ніж залишилося бойових кораблів, могли б присягати на тлустому томові Джона Клерка. Може тоді так бездарно не здавали б кораблі у Севастополі. Цим томом в разі чого можна прибити зрадника, солідний такий фоліант кілограмів на десять.

Щодо мандрів і отих, прости Господи, пригод, служба в англійців теж не підкачала. Волонтери побували на Карибах та в Америці, їм пропонували вступити в американський флот. Мало хто з українців може похвалитися, що розмовляв з Джорджем Вашингтоном. Юрій Лисянський міг би, але він не був хвальком.

Капська колонія на мисі Доброї Надії, Ост-Індія, Макао – португальська колонія в Китаї. Уважні й спостережливі учні англійців все помічали і мотали на вус. Ви знали, що хутро в Китаї в чотири рази дорожче, ніж та ціна, за якою Росія традиційно постачає шкурки в Європу? З цим треба щось робити. Плани експедиції почали складатися в товариства, вочевидь, ще тоді. І, звісно, неодноразово обговорювалися непосидючим мрійником Крузенштерном і хазяйновитим практиком Лисянським ще до того, як було залучено Російсько-Американську компанію. Я хочу звернути увагу саме на комерційний аспект експедиції. Бо росіяни традиційно педалюють про „служеніє отєчеству”. А якщо вірити біографу Крузенштерна Ніколаю Чуковському ( так, це синок Мойдодира), прибуток від геніальної торгової авантюри склав 600 крат. Не відсотків – разів! Звісно, для цього потрібно було наперед розвідати ціни в португальців.

Щодо інших „пригод”, що припали на ці роки поневіряння в океанах. Лисянський ледве не помер від жовтої лихоманки в тропіках і отримав тяжку контузію голови при абордажі французького фрегата „Єлизавета” у 1796 році. По поверненню на батьківщину нагороджений за це орденом Георгія четвертого ступеня. Мабуть, саме це і просунуло його в табелі о рангах вище Крузенштерна, хтозна.

Циркумнавігатори

Завдяки тій благословенній рисі свого характеру, яку українці досі лагідно називають „хазяйська дитина”, на закупівлю двох придатних для далекої експедиції шлюпів до Англії направили саме Лисянського. Він відібрав кораблі настільки вдало, що потім скаржився на відсутність традиційної для дерев’яних вітрильників течі в трюмі. Днище „Неви” не пропускало ні краплі води, і він навіть розпорядився, навпаки, закачувати помпами воду в трюм для вентиляції й боротьби із затхлим повітрям.

Звичний нам „трюм” він теж називав ще інакше – „інтрюм”, на англійський манер. Що, по-перше, змушує припинити скаржитися на відсутність української морської термінології, і російської ще 200 років тому теж не було, а, по-друге, вказує найдієвіший спосіб формування тієї термінології. „Що не дочую, те перебрешу”. Бо intrum – то «всередині» латиною. Ось вам і «трюм»!

Обидва шлюпи були перегнані з Портсумута у Кронштадт, капітани особисто набирали команди. Ось тут і відкрилося, чим збирається брати участь в експедиції російська держава. На борт «Надежди» прибув камергер Рєзанов з цілим почетом слуг.

Виявилося, що спочатку було два проекти двох різних експедицій – проект Крузенштерна про плавання довкола світу на Аляску, і проект графа Румянцева про посольство до Японії. Проекти вирішили об’єднати. При цьому кожен - і моряк Крузенштерн, і сановник Рєзанов, вважали себе керівниками експедиції згідно наданих письмово самим царем повноважень. Це постійно призводило до конфліктів на палубі „Надежди”.

Лисянський, мабуть, посміювався і радів, що так вдало виклопотав свою повну автономію у корабельних справах. Бо камергери мають звичку лізти у все. Поки росіяни й німці розбиралися, хто більший начальник, українець залишає в путівнику поради, через відсутність на Канарах хоч завалящого театру, завітати в гості до дружини французького посла. Корисна порада досвідченого мандрівника.



Острови в океані

Коли відомий український мандрований письменник Максим Кідрук шукав у книзі прибуття аеропорту на острові Пасхи, чи були до нього записи українців, що прибули на цей найвіддаленіший від усіх континентів острів на Землі, він займався невдячною справою. Тому що першим українцем на Пасхи був ще Лисянський. Він кілька тижнів прочекав тут на „Надежду” Крузентшетрна, з якою його „Неву” розлучив шторм біля мису Горн. Справедливості ради, треба зауважити, що на берег не сходив, відправив на шлюпці лікаря. Бо безпечної гавані на острові нема, а у морі капітан не має права полишати свій корабель. Втім, саме художник Лисянського вперше в наших палестинах замалював характерних пасханських бовванів. Вони саме вздовж моря і височіють. Віками чекають на кораблі. „Надежди” не дочекались, Крузенштерн проскочив повз острів.

Зустрілися обидва кораблі вже на Маркізьких островах. Описи життя аборигенів в книжці Лисянського жваві й гуморні. Невідомо, чи зробив він собі татуювання, тому що слова тату він ще не вживає, але прискіпливо описує саму процедуру й розповсюджені візерунки. А також особливості одягу тубільців, який в чоловіків обмежувався шнурком, яким зав’язували, вибачте, крайню плоть і не відчували жодного дискомфорту. Коли ж під час візиту місцевого короля на судно шнурок розв’язався, той неабияк знітився, прикривався руками, щоб не осоромитися перед моряками. Поняття про сором в народів завжди доволі різнилося. Якщо на Маркізьких островах зараз є качки, то всі вони походять від качки й селезня, за яких капітан Лисянський виміняв у того короля кілька поросят.

На Гаваях, які щойно поснідали капітаном Куком, і були за це покарані канонадою з європейських кораблів і збройним десантом англійських моряків з примкнутими багнетами, Лисянському показували англійські ядра, що застрягли в стовбурах пальм, пояснювали, шо капітана Кука острів’яни, навпаки, дуже любили, але він необережно порушив табу – повернувся спиною до якогось ідола під час свята. Лисянський став з підозрою ставитися до своїх провідників, особливо шаманів. Але аборигени заспокоїли: рада старійшин після випадку з Куком вирішила, що на білих людей табу тепер не розповсюджуються. Що з них взяти? Моряки! Роби, що знаєш. Бо виріжуть гавайців до ноги з такими багнетними атаками та канонадами через такі дрібниці.

Аляска

Десь після Гавайських островів, де кораблі розлучилися майже на рік, терплячка Крузенштерна вичерпалася, він арештував Рєзанова, зачинив того в каюті, і до самого Петропавловська-Камчатського тримав його під вартою. А графа Федора Толстого на пізніше прізвисько „Американець” взагалі висадив на якомусь алеутському острові разом з його мавпою, з якою граф не хотів розлучатися, стверджуючи, що то його жона.

До речі, розлучилися на Гаваях зокрема й тому, що Крузенштерн поспішав за своїми нетерплячими планами, а незворушний Лисянський заявив, що не зніметься, поки не вторгує в аборигенів достатню кількість свиней для камбузу. Люди давно на самій солонині. Піклувався про матросиків, що вже там. Я довго намагався з’ясувати, хто саме започаткував найкращу флотську традицію - поїти матросів у тропіках сухим вином. Саме він, Юрій Федорович, як виявилося.

Залізо для мінових операцій з тубільцями він теж дуже завбачливо взяв смугове, а не одразу коване. Облаштував на палубі ковальський горн, і тямущий матрос-коваль на вимогу аборигенів одразу кував що кому треба: кому ніж, кому гарпун, кому наконечник списа тощо. Це було новим словом в колоніальній торгівлі.

Про участь „Неви” в колоніальній війні на Алясці треба писати окремо. Звістки про те, що російські факторії спалені й захоплені місцевими племенами, він отримав від англійських капітанів ще раніше. Нам же треба відзначити, що Лисянський хазяйновито зібрав усі чавунні ядра, якими сам же і обстрілював захоплений індіанцями форт на острові Сітка, одразу після того, як тубільці втекли й уклали з мир з російським промисловцем Барановим.

А в той же час у Петропавлівську вже Рєзанов, відомий пересічному росіянину по пісні „Я тєбя нікогда нє забуду”, хотів посадити німця Івана в острог. Крузенштерн ледь відкараскався і втік, так і не зібравши хутра морського звіра. Тож уся геніальна торговельна операція в Китаї відбулася саме завдяки вантажеві хутра „морського бобра” (очевидно видра, калан) і „морського котика”, який доставила з Аляски „Нева” Лисянського. До слова, посольство в Японію пихатий камергер, звісно ж, провалив. На двох інших кораблях, отих „Юноні” та „Авось”, обстріляв Курильські острови, взяв у полон японських рибалок, заклавши підвалини стосунків з японцями на століття вперед, і відбув у Сан-Франциско робити „Я тєябя нікогда нє забуду”. Далі ви знаєте.

Але ще про геніальність в комерції. Аборигени Аляски не знали б, що таке навіть діаманти чи перлини, вони їх не бачили. Залізо в них переходило у спадок від батька до сина. Аж тут Лисянський зі своїм ковалем. Найбільшою ж коштовністю вони вважали бурштин. У вас вже не виникає питання, який саме обмінний товар привіз Лисянський з янтарної Балтики? Усі трюми „Неви” були забиті хутром повністю.

Крім того, усі байдарочники й каякери Неньки мають бути вдячними Лисянському за перше креслення тамтешніх човнів, які він особисто і випробував у мандрах морем між островами впродовж цілого року. Етнографічна колекція і описи суворих звичаїв алеутів та індіанців здатні остудити агітацію прихильників природного екологічно чистого життя принаймні на кілька днів.

Китай

Вони зустрілися через рік у Макао, в португальців. І через лише половинний вантаж хутра спокусилися на найбільшу авантюру свого життя. Китай дотримувався політики самоізоляції. Усі європейці торгували тільки через португальців, залишаючи їм значний відсоток за посередництво. Але німець та українець перейшли на рейд Нанкіна, в материковий Китай, знайшли, якому мандаринові треба занести тормозка, й розпродали весь вантаж безпосередньо китайцям. Хоча цілий місяць простояли на рейді під загрозою повної конфіскації усього краму. Ну, далі вже просто. Шовк, порцеляна та інші традиційні китайські цінності на Європу. 600-кратний підйом, як сказали б сучасні „човники” з рябими торбами.

До Кронштадту „Нева” повернулася у 1805, на кілька тижнів раніше за „Надежду”, встановивши рекорд тривалого переходу без заходів у порти від самого Маврикію, але першим російським циркумнавігатором чомусь вважають німця, а не українця. І це теж показово.




В сухому залишку

Крузенштерна поставили начальником отого кадетського корпусу. Лисянського знову відправили в море з ескадрою кораблів. У кабінеті писати зручніше, ніж у каюті. Тому книжка німця вийшла на чотири роки раніше за книжку українця, і всі лаври дісталися йому.

Українська доля – видана власним коштом накладом у двісті примірників книжечка подорожніх нотаток та атлас з нововідкритими островами. Насмішки над „малоросійським стилем” автора, і значно більший успіх англійської версії книжки (сам переклав і видав в Англії). Відставка в чині капітана першого рангу. Забуття. Бліда тінь Крузенштерна, якому вже сучасні петербурзькі курсанти досі одягають тільняшку на пам’ятник під час випуску. Дружба дружбою, а усі згадки про колегу в стінах рідного училища зачищено під мітлу. З німецькою педантичністю.

Добре, що наш Магеллан знав, куди слід завести свою книжку, щоб вона збереглася для нащадків. До Ніжина. До університетської бібліотеки. На карті навколосвітньої експедиції в Російській імперії Лисянським було позначено лише три міста: Кронштадт, Петропавлівськ і... Ніжин.

Одним словом, ніжинці, ви як знаєте, але якір Юрію Федоровичу поверніть. Мореплавцеві без нього якось незатишно. Кажуть, символ надії. Бажано встигнути з цим до початку серпня, якраз буде 210 річниця його повернення.
 ·  Translate
2
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
Неймовірно, але факт. „Джинса” в газетах з’явилася раніше, ніж Леві Страус винайшов джинси.
 ·  Translate
9
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
21 рік тому я пішки відвів одну знайому жінку до пологового будинку, і в мене стало на одну знайому дівчину більше. А зараз тій дівчині вже продаватимуть алкоголь. Страшне, як час летить.
 ·  Translate
8
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
Ну, я трохи поблукав по г+, в принципі можна й тут жити, якщо що
 ·  Translate
8
Halyna Tkachuk's profile photoДанило Кубай's profile photoAnton Sanchenko's profile photoKatrina Haddad's profile photo
6 comments
 
тут нормально. тільки людей бракує)))
 ·  Translate
Add a comment...
People
Have him in circles
73 people
Vladimir Chernyshov's profile photo
Bogdan Logvynenko's profile photo
Валентина Вздульська's profile photo
Anton Klochko's profile photo
Mykola Chyslin's profile photo
Tatyana Gordeeva's profile photo
Оксана Свистун's profile photo
Pylyp Dukhliy (Пилип Духлій)'s profile photo
Тетяна Щербаченко's profile photo
Education
  • T. G. Shevchenko University
    1999 - 2004
Basic Information
Gender
Male
Work
Employment
  • видавництво Електрокнига
    present
Places
Map of the places this user has livedMap of the places this user has livedMap of the places this user has lived
Currently
Київ
2 reviews
Map
Map
Map