Profile

Cover photo
Anton Sanchenko
Works at видавництво Електрокнига
Attended T. G. Shevchenko University
Lives in Київ
79 followers|14,301 views
AboutPostsPhotosVideosReviews

Stream

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
ГЕНЕРАЛИ ПІЩАНИХ КАР'ЄРІВ 2


   
    У кабінеті диспетчерів у багатоповерхівці на вули ці Нижній Вал висить на стіні гігантська карта Серед земного моря та околиць, включаючи море Чорне та Азовське, а також карти Дніпра аж до російського Смоленська та Дунаю аж до австрійського Лінца. Не наче в якійсь настільній грі, до карти прикріплено ко раблики, усяк під своїм іменем, і коли глянеш на неї, одразу видно, що кораблик «Влас Чубар» зараз підхо дить до грецького Коринфського каналу, а кораблик «Дніпровець 4» проходить тоді ще югославський Ву ковар на Дунаї.
    За правилами гри кораблики пересувають двічі на добу, коли радисти всіх суден здають на радіо центр у Вишгороді свої координати, курс та швид кість. Називається це диспозиція, і, зібравши її з усіх суден, радіоцентр тут таки і передає її диспетчерам циркуляром на всі судна, щоб капітани також уяв ляли, де знаходяться їхні колеги і партнери по грі, бо справжні гравці - саме вони, а зовсім не диспет чери, як може здатися на перший погляд. Хоча в ме не язик не повернеться назвати диспетчерів безсто ронніми суддями. Втім, це характерно для будь якої гри, навіть футболу. Те, що суддя за когось таємно вболіває, є таким самим елементом гри, як дощ, ві тер чи мокре поле.
    Найбільше іграшкових корабликів скупчилося на Дунаї біля румунського Галаца. Це стоять у черзі на вивантаження київські та запорозькі «Славутичі», що возять окатиші з гірничозбагачувального комбіна ту в Комсомольску під Полтавою до металургійного комбінату в Галаці. Зараз вони очікують, поки від при чалів комбіната прибереться китайський балкер, що привіз окатиші з Піднебесної. Але такі сторонні фактори на карті не позначено, в них уся непередбачу ваність і азарт гри. Ці «Славутичі» цілком задоволені своєю долею і вже нікуди не поспішають, бо скільки б не вивантажували китайського панамакса, валюта їм капатиме за кожну добу стоянки.
    Декілька корабликів знаходяться на різних по значках на Дунаї. Відстані на річках міряють від гирла в кілометрах. Так і треба передавати позицію: «Ду най, 20 й кілометр». Із самого початку я був ще не досить знайомий з правилами цієї сочинки і переда вав позицію судна, просто виглянувши в ілюмінатор на ходові знаки на березі, що, як верстові стовпи на поштових трактах, відміряли відстань від Прорви і мали на собі відповідні цифри. Ніякого блефу. Але виявилося, що я неабияк псував гру Мартинсону, за що врешті решт отримував на горіхи. Причому прямо Мартинсон мені нічого не казав, а прискіпу вався до якоїсь сторонньої дрібниці і примушував писати чергову «закладну». Спасибі колезі з одина дцятого «Славутича», просвітив, що до чого.
    На цьому етапі перегонів «Славутичі» грають у під давки, намагаючись розтягнути шлях до Галаца якнай довше. Хороший рейс - це той, у якому кожен оберт гвинта дорівнює одному долару. І передавати до Києва справжню позицію було просто зрадою рідного капітана і валютного добробуту всього екіпажу. Навіть коли я став попередньо приставати до штурманів зі своїм «Ну дай те ж мені позицію», дивилися на мене, як на якогось за сланця ворогів і конкурентів, якого навіщось посадили на борт. Те ж саме робили й інші капітани. І не треба бу ло дивуватися, якщо обганяєш пароплав, який за диспо зицією був у п’ятдесяти кілометрах позаду.
    Ще один кораблик «Славутич» стоїть на карті на позначці «порт Ізмаїл». Це - невдаха, який, ні би в біатлоні після промаху по мішені, нарізає штраф ний круг. Бо від українського Ізмаїла до румунського Галацу лише кількадесят кілометрів Дунаєм. Але весь цей шлях від Комсомольська невдаха пройшов у кабо тажі, з незакритим кордоном і без валюти. З нього зараз саме перевантажують його тисячі тонн окатишів чи руди на дунайські ліхтери, які поведе Дунаєм угору вже буксир дунайського пароплавства. Швидше за все аж на Австрію поштовхає. Єдина відрада, що в ізмаїль ських докерів бригадний підряд, і вони повністю ви вантажують «Славутич» усього за шість годин, у той час як румуни роблять це не менше ніж за двоє діб.
    Ні про які стояння на якорі вночі і штормові попере дження у Чорному морі в цьому невалютному рейсі не йдеться. Зараз невдаха вивантажить бункер і прожо гом кинеться через море до Очакова, щоб його не при пахали ще везти якийсь попутній вантаж до Білгоро да Дністровського чи Затоки.
    На цих позначках на карті теж іноді можна поба чити один два кораблики. Затока ще нічого. Вона до розвідного залізничного моста, і гравець вибуває з гри ненадовго. Білгород Дністровський - в глиби ні лиману, і доводиться чекати на розводку моста, яка буває двічі на добу і триває лише 15 хвилин. Спіз нився на «вікно», як це називалося, чекай наступної доби. Це як клітинка «Пропустити хід» у грі.
    Ще кораблик другий саме мандрує морем у тому чи іншому напрямкові між Очаковом та Усть Дунай ськом. Про подробиці цих мандрів я розповім трохи згодом.
    За Очаковом на судно в баласті, що мерщій біжить за своїми інвалютними карбованцями до Комсомоль ська, чатує ще два обломи: порти Миколаїв та Дніп ро Бузький. Завдання радиста в цьому випадку поля гає в тому, щоб якось примудритися вийти на зв’язок з Києвом пізніше, ніж судно пройде ці порти, щоб за вертати назад було пізно, але й щоб терміни про ходження радіограм не порушити (4 години 15 хви лин - максимум). Бо диспетчери можуть завернути до рудного порту в Миколаєві або й просто поставити під борт якогось грузинського балкера, що саме при віз боксити з Гвінеї у Дніпро Бузький. Утім, це все буде попутній вантаж на Запоріжжя, не такий уже й болісний варіант. У певних випадках гравцеві капі танові навіть потрібно потрапити в Миколаїв, щоб пропустити вперед конкурентів з тактичних мірку вань. Це як заміна гуми у Формулі 1, піт стоп. Кон курент, який нічого ще не підозрює, обходить тебе на шостому коліні лиманського каналу і в результаті потрапляє якраз під невалютний вантаж на Ізмаїл.
    Якщо від Херсона до Галаца перегони нагадують піддавки, то від Херсона до Запоріжжя, Дніпропет ровська й Комсомольска, вже з відкритим кордо ном і забралом, - справжній Тур де Франс, ко ли з дизелів уже йде дим, плавляться підшипники і входять у чинність старовинні, ще «піщані» прави ла: «Перший на шлюзі - перший під вантаж», - і таке інше. До Комсомольська залишається подо лати три водосховища, три шлюзи і головне - роз відний міст у Дніпропетровську.
    Я вже писав, що «Славутичі» - завеликі для річки.
    Навіть із заваленими щоглами та антенами, в баласті вони у той міст без розводки часом не проходять. За лежить від рівня води, яку спускає ГЕС. І тому вони терпляче чекають на якорях щодобового розведення й проводки. Ось тут і є нагода наздогнати якогось шу махера, обійти його на етапі до Дніпродзержинського шлюзу. Навіть трохи раніше, до так званих Дніпро дзержинських воріт - пробитого в колишніх порогах вузького каналу, обганяти в якому вже не варто, бо ризикуєш викинути судно на каміння.
    Ну, існують ще деякі варіації від каверзних дис петчерів: пісок з Біленької, щебінь з Комсомольська, вугілля на якусь ТЕЦ, але це вже дрібниці. Запорозькі «Славутичі» воліють якийсь час перестояти в рідному порту, вигадуючи для цього всілякі причини, і кияни їх на цьому безсромно обходять. Можна ще потрапити на так звану «вертушку» (Комсомольськ - порт Лені на в Запоріжжі) під той же окатиш. Справа в тому,   що повністю завантажити «Славутич» у Комсомоль ську не можна через прохідні глибини, його ванта жать частково, а довантажують до марки в порту над Дніпрогесом. І комусь той окатиш для довантаження теж треба підвозити. Ось одне судно з «пелотону» і ви смикують на ці короткі рейси між двома дніпровськи ми портами.
    Старт цій грі дають, ледь на Дніпрі скресне крига, а фініш - аж восени. І жодної перерви між етапами. І через деякий час людині всі ці порти, вивантаження, довантаження, закриття і відкриття кордонів, мости, шлюзи, канали, лоцмани, буї й маяки вже здаються повторюваною фразою пісні із заяложеної платівки.
    Minha jangada vai sair pro mar…
    Minha jangada vai sair pro mar…
    Minha jangada vai sair pro mar…
    Minha jangada vai sair pro mar…
    Було це вже тиждень тому. Чи місяць тому? Чи го дину тому? Вертушка, суцільна вертушка. Виявляєть ся, це може виснажувати не менше, ніж тривалі оке анські рейси, коли береги бачиш двічі за півроку. І далі моє оповідання втрачає географічну тяглість.
    Усе, що я намагатимусь описати, сталося на якомусь виткові по цій сталій, як в електрона Нільса Бора, орбі ті. І майже нема різниці, де саме те трапилось.
   

   
    Річкове судноводіння справді вимагає від штур мана інших рис. Перш за все - виключної зорової пам’яті. Річковику варто лише на хвильку погляну ти на берег чи висвітити вночі номер буя ліхтарем, щоб він визначився з положенням свого судна у часі та просторі.
    Якщо вірити старпомові Анатолійовичу, досягало ся це дещо ексцентричними засобами, ще в училищі. Була в них курсова - накреслити все русло Дніпра, всі його шлюзи, фарватери та буї від гирла аж до витоків. І майбутні річковики, висолопивши від старанності язики, ночами креслили те перед екзаменом у екіпа жі на Набережно Луговій. Але каверзний викладач із першого ж погляду знаходив у схемах фарватерів якусь грубу помилку, обводив те червоною ручкою, рвав ватман навпіл і примушував перероблювати, бо не допустить до іспитів.
    Вдруге хлопці язика вже не висолоплювали, бо стиха матюкалися. І потрібно було рвати мапу? Під терли б де треба, так ні ж… Але й за другої спроби більшість із них очікувало розчарування. Ватмани знову шматувалися навпіл. Третій раз перемалюву вали весь Дніпро та притоки вже абияк, матюкаю чись уже вголос, але зовсім несподівано отримували п’ять балів і розпис у заліковці. І лише на випускному, коли хлопці вже вибачали своїм колишнім знущальникам усі гріхи, й ладні бу ли рюмсати у їхні кітелі перед розлукою, викладач той зізнавався, що метою було примусити кожного з них тричі старанно вималювати всі береги та фар ватери священної ріки всіх українців, щоб запам’я тали вони те на все життя. І зовсім не грало ролі, якої якості були перші та другі ватмани.
    З роками на ту мапу накладалися неначе сфото графовані пам’яттю картинки. Навіть окремі дерева по берегах Дніпра вже були для них давніми знайом цями на цих сотні разів пройдених стежках. Цей че решневий сад за сорок хвилин повного ходу від Ка ховського шлюзу. Оцей Трипільский поворот за дві години від нафтобази. А он у тій білій хаті на кручі живе колишній капітан, треба б йому подудіти зав часно, щоб устиг дочалапати з причілку й подиви тися з під руки на своє колишнє судно, яке його ще не забуло. І що вони мали тепер робити у морі?
        Бо море - це як нескінченна повінь, як вічний твір без жодної цензури напротивагу вичитаній цен зором статті про черговий з’їзд партії, яку без змін передрукували всі газети аж до районних, потім ні хто не прочитав і навіть цензор забув наступного дня.
    Вічне, кожного разу все те саме, але вже інше.
    Плинне, непостійне й одноманітне. Хвиля за хви лею, вал за валом. Що тут «сфотографуєш», наві що? За що зачепитися оку? Де ж ті буї? Де береги? І річковики підсвідомо тулилися до берега, збива лися на манівці там, де можна було махнути города ми навпростець, старанно знаходили єдиного буя на всьому відрізку від Очакова до Усть Дунайсь ка - Одеську зону розділу руху на підходах до пор ту - і старанно прокладали курс до буя і від нього, наражаючись на необхідність доповідати одесь кому диспетчерові, крутитися в зоні розділу, як на площі з круговим рухом і т. д, і т. і. Цей єдиний можливий для себе курс вони наводили на карті кульковою ручкою і пересувалися лише по ньому, як залізничники, забувши про ще 359 градусів кар тушки компаса.
    Моряк напевно знає лише вихідний та кінцевий пукти своєї подорожі. Йому не може бути відомо на перед, що ось тут задме варненський вітерець і судно знесе від попередньо прокладеного курсу, якщо не прийняти на вітер. Ось тут доведеться збочити, щоб приймати хвилю не бортом, а носом, тут доведеться обходити район військових навчань, а на великих океанських просторах іноді взагалі краще піти по ду зі великого круга, ніж напрямки. У морі найкоротша відстань між двома точками - зовсім не пряма, як це не дивно для вихованого шкільними аксіомами ро зуму. Таким чином, до наміченої мети подорожі мо жуть вести десятки шляхів, і всі вони вірні, якщо суд но подолало шлях із точки А в точку Б у потрібний час і без суттєвих втрат.
    Річка - це незмінний на всі часи канон. Море - це джаз. Музикантові ж не просто одразу навчитися ім провізувати, та ще й грати в гармонії з усім оркестром світобудови, до навігаційних зірок включно, як того вимагає судноводіння морське.
    Тож зараз я вже не схильний так голосно реготати над річковим капітаном, що перевертав мапу догори ногами, коли судно йшло на південь, як те іноді робив Мартинсон. Але це зараз. А тоді я ще не знав, що на се редньовічних мапах південь якраз згори і знаходився, і це врешті решт нічого не вирішує. Турецькі штурма ни он навіть у ХІХ столітті ще не вміли правильно ви значати довготу місця і зі Стамбула на Крим, наприкл ад, ходили вздовж Анатолійського берега до Синопа, а потім рухались по меридіану. І що з того? Нам досі є чому повчитися у турецьких моряків, аби лиш нам ба жання вчитися, як у того боцмана Владленовича.
    Вік живи - вік учися. Це має стати основним гас лом нашого плинного, як море, сучасного світу без буїв і знайомих з минулого берегових прикмет.
   

   
    Боцман Владленович теж припустився своїх стра тегічних помилок у поводженні з річковиками. Влас не, лише однієї помилки, але відразу, у першому ж рейсі на Усть Дунайськ.
    Він і сам не міг зрозуміти, навіщо він, піднявшись на місток після Очакова, не лише доповів, що якорі закріплено по похідному, але й затримався в стерно вій рубці, хоча в ній уже знаходилося принаймні три судноводії - капітан, змінний капітан та третій по мічник, - і присутність четвертого, хай і з дипломом морського капітана, була аж ніяк не обов’язковою.
    Але і зрозуміти Владленовича можна. Ось пройде но останнє коліно лиманського каналу, доволі під ступний вигин майже під 90 градусів. Залишилась по лівому борту вузька, як кинджал, Кінбурнська   коса, яку вже іноді перескакують найзаповзятіші пін ні хвилі. Чути гуркіт прибою. І море вже приймає суд но в обійми. Заходила рівномірно палуба під ногами.
    Зашипіла біла піна під вилицями судна. Вода вже гу ляє по лавах. Враз обдало забутим йодистим запахом хвиль і свіжого вітру, і яскраво синій горизонт роз пахнувся, як ворота у власну молодість. І ноги самі собою несуть старого моряка на капітанський місток, щоб горизонт став ще ширшим, а даль ще неозоріша.
    На місткові ж саме визначалися за локатором.
    А оскільки робили це аж втрьох, то йшло в них це діло через пень колоду. То змінний капітан не міг знайти в радарі Санжейку, то Третій невірно видавав пеленг на Великий Фонтан, а паралельна лінійка й транс портир летіли на хитавиці геть зі штурманського сто лу з під руки Мартинсона, який все ще звикав до то го, що це не річка.
    Владленович спочатку подав транспортир, нена роком заглянувши у карту, потім підказав, який сиг нал подає радіолокаційний відбивач на маякові в Санжейці. Потім якось само собою погнав Третього на ліве крило до пеленгатора. Третій побіг. Взяв пе ленг на Тендру. Змінний поступився місцем біля ра дара. А оскільки визначатися й брати пеленги треба швидко, Мартинсон якось непомітно виявився від стороненим від штурманської карти. І всі троє дипло мованих судноводіїв уже стояли статистами і лише споглядали, як їхній боцман ганяє між радаром і штурманським столом і одним звичним рухом кидає розчерки пеленгів з таких рідних одеситові маяків.
    У точці, де пеленги пересікаються, і є шукане місце судна. Але погляди всіх трьох судноводіїв уже пере сіклися на Владленовичі.
    Першим зрозумів, що відбувається щось не те, Мартинсон. Він переглянувся зі своїм змінним капітаном, глянув на все ще зігнутого над штур манським столом Владленовича, крякнув, залився рум’янцем уже по самі вуха і противним голосом запитав:
    - Владленовичу, а як там у нас із фарбуванням квартердека? (Не питайте мене, навіщо київські кон структори викопали це архаїчне слово із сивої вітриль ної давнини, але кормова частина палуби на «Славу тичах» звалася чомусь саме квартердеком
   
1
   
    .) - Сьогодні маємо закінчити, - ще нічого не пі дозрюючи, відповів боцман.
    - Сьогодні? Що ви з матросами вчотирьох вчора робили? Та я такий шмат один без валика, із самим лише пензлем, за три години пофарбую, - тут таки підіграв Мартинсонові змінний капітан.
    Третій помічник був вихованим молодим хлоп цем і не сказав нічого, але став подалі від Владлено вича. Про всяк випадок. І почалося. Щодня. Щоночі. Щоранку. Щовечо ра. Боцмане, боцману, боцманом, на боцмані.
    - Хлопці, я ніколи так тяжко не працював, а я ж був матросом на таких пароплавах, що ой. На тому ж «Нахімові». Штрафний пароплав пасажирського фло ту, Кримсько Колимська лінія. Але і там якось легше було, - раз по раз жалівся нашій гоп компанії «тупокі нечників» Владленович на наших пивних посиденьках у білгород дністровському ресторані «Галера», у мико лаївському пивбарі «Кальмар» чи… та яка різниця де?
    Адже пресинг не припинявся по всій орбіті від Галаца до Комсомольська і назад. Хіба що в баласті «трюми» фарбувати не можна, бо в них саме, от нескладуха, воду приймають. Але Мартинсон ще щось вигадував.
    Тим самим Мартинсон вліз у парафію старпома, чим Анатолійовича трохи образив, і власноруч ходив у наглядачах за боцманом та матросами. І вічно його щось не влаштовувало. Ні, таким злопам’ятним бути не можна навіть непитущому.
    Це тільки здається, що на щойно збудованому судні боцманові та матросам нема роботи. Може, на щойно збудованому у Фінляндії і нема, а на суд нах радянської побудови всю першу навігацію екі паж тільки те й робить, що переробляє, перефарбо вує, переварює, перестругує, перепилює те, за що робітники заводу вже отримали премію. А Мар тинсон ще й великодушно прийняв пароплав з не пофарбованими трюмами (чи то пак, баластними танками, як сказали б моряки). Думка його, може, й була слушною, бо судно випихали з заводу перед Новим роком, під загрозою була вже згадана пре мія. Ой, нафарбували б ті маляри. І Мартинсон до мовився, що візьме фарбою. А пофарбувати якіс но, на віки, розраховував силами власної команди.
    З боцманом на чолі, само собою.
    Боцмане…
    Боцмане…
    Боцмане…
    Фі га ро…
    Уже з іншої заяложеної платівки лунало в усіх за кутках пароплава.
    Я ж тоді здебільшого думав про свої стратегічні помилки і помалу виховував наших штурманів у мо рі, якщо мав час і натхнення.
    Штурмани, звичайно, можуть образитися на ме не за ці маленькі радистські хитрощі, але як інакше?
    Сказав третьому помічникові раз: «Не треба елек трочайник до радара підключати». Сказав вдруге.
    На третій раз мовчки прямуєш до агрегатки й ви кручуєш з блоку живлення запобіжники. І чекаєш.
    Прибіжать, куди подінуться. Радар не працює, ви значитись неможливо, через чотири години підхо димо до Прорви, караул. Й ось тут все залежить лише від витримки та ак торських здібностей начальника рації. Ні в якому разі не можна жаліти кращого кореша - третього поміч ника й скорочувати його навчання до мінімуму. Треба взяти всі викрутки, тестери, осцилограф, якщо є, роз класти просто на місткові сувої електросхем і старан но повзати по них на колінах, викручувати блоки з ло катора, втикати щупом тестера то в одну, то в іншу точку схеми, аж поки на місток не підніметься Мар тинсон і не спитає незадоволено тривожно:
    - У чому справа? Що з радаром?
    - А що ж з ним може ще статися, якщо від нього чайники заживлювати? Шукаємо. - Євгене Олексійовичу… - як завжди з імені по батькові почне Мартинсон свою тираду, і ли ше Богові відомо, чим він її закінчить.
    Ні в якому разі не слід здаватися вже на цьому ета пові навчань. Потрібно продовжувати комедію. Хіба хочеш? Мусиш. Потрібно, щоб на місткові з тих чи ін ших причин побували всі штурмани і зарубили собі на носі: чайник та радар - дві речі несумісні. А ось то ді можна вже збирати все докупи, йти до агрегатної і повертати запобіжники на місце. І нехай знайдеться той третій штурман, який хоча б ще раз увімкне чай ник до розетки, яка призначена лише для паяльника, або пропустить мимо вух якесь інше прохання на чальника радіостанції стосовно електронавігаційних приладів.
    Підступно? Так, та що поробиш. Я певен, що та ким самим чи схожим чином виховували нетямущих радистів і штурмани. Чи то я цього разу був тямущим радистом, чи то річковики ще просто не виробили своїх улюблених прийомчиків, щоб і собі дресирува ти радистів. Але я жодного схожого на трюк номера пригадати не можу. Хоча…
    Мені іноді влаштовували вже справжні аврали. І хто? Старший механік Ізидорович. У нього була неподоланна звичка клацати тумблерами на пультах, електрощитках та апаратурі. Підніметься у стернову рубку, наклацається і піде собі. Я спочатку навіть ду мав, що він навмисне мені радар спалив. Увімкнув підігрів антени за тридцятиградусної спеки. Конст руктори розраховували на мороз, за вищих темпера тур підігрів не потрібен. І я вже насправді повзав по схемах, курочив радар та ще й гасав потім по наві гаційних камерах усього Дніпра в пошуках хитрого оптичного блока (ну навіщо було так складно, панове конструктори?), в якому від перегріву тріснула приз ма та дзеркальце. Найближчі хитрі блоки ФРП ви робляли аж у Болгарії. А Ізидорович просто навіщось натиснув кнопочку «Підігрів» і пішов з біноклем на крило роздивлятися дам у купальниках на дніпро дзержинському пляжі.
    - Та не пускайте ви механіка на місток, - про сив я старпома та третього помічника.
    - Хочете, транспарант лобзиком випиляю «Ме ханіки, що ви тут забули»?
    - Ех, молодь молодь… - мрійливо журив мене в ефірі старший колега з одинадцятого «Славути ча». - Я в себе цю кнопочку відключив у перший же день на борту.
    Мої підозри щодо навмисності механічного клацан ня зникли лише тоді, коли Ізидорович влаштував на па роплаві справжню пожежну тривогу. Так само клацнув підігрівом лобових ілюмінаторів і пішов собі, бо нічого не відбулося, не задзеленчало, не задуло й не зашквар чало. А й не могло. Бо це був нагрівач на обдув скла на ілюмінаторах, який у процесі «тюнінгу» пароплава після заводської збірки вже наглухо зашили панелями під горіх та ще й заткнули якоюсь синтетичною ганчір кою. Саме ця ганчірка і почала тліти. А оскільки тліла вона в системі вентиляції інтенсивно і була особливо смердючою, через якийсь час їдкий дим валив уже в усіх приміщеннях судна, аж до камбуза включно.
- А в тебе радіорубка горить, - обрадував мене Ізидорович, оскільки найбільше диму валило са ме з під моїх зачинених дверей. От хотілося йому, щоб у мене все згоріло, хотілося.
    Але варто мені було втягнути носом той бридкий синтетичний дух, як я впевнено заспокоївся. Запах паленої ізоляції зовсім не такий, він приємний і за пашний, я від нього тащуся, як від диму «отєчества».
    Так і виявилося. Дим у радіорубку валив з вентиля ційної системи. Аварійна партія з вогнегасниками, сокирами та ломами, очолена особисто старпомом, стадом слонів помчала через радіорубку на місток зривати обшивку з переборок.
    - Де цей чортів… Я кажу, де цей Олександр Ізидо рович? - не зрадив своїй звичці матюкатися навіть на ім’я по батькові Мартинсон.- Щоб я жодного ме ханіка на місткові ні вдень, ні вночі, ні в сутінках…
    Щоб… І таке цікаве насичене пригодами життя тривало у кожного з нашої гоп компанії. Й у старпома, й у по вара, й у мене. Єдина радість - розвалитися в якомусь ресторанчикові біля порту в Ізмаїлі чи в Рені, надудли тися пивом чи молдавським вином по саму марку, від почити від цього мандрівного цирку, що все кружляв, і кружляв, і кружляв по своїй гастрольній орбіті. Ми на віть не зразу помітили, що Владленович більше на наші посиденьки не ходить. Сидить на борту, як сич.
    - Він уже і на вечерю не завжди ходить, - підлив олії у вогонь повар Сашко.
    - Запаше Мартинсон боцмана, - сказав я.
    Старпом Анатолійович поки відмовчувався, ли ше знизав незадоволено плечима. «А що я можу?»
    - А все тому, що непитущий, - продовжив по вар Сашко.
    - Людина, яка не випиває, - або хвора, або ве лика падлюка, - пригадав я народну мудрість.
    - Або придурюється, - хмикнув Анатолійович.
    - Та випивав він раніше, я питав у колег. Це йо го курс партії нанівець спаскудив. Ти знаєш, як він хотів назвати наш «Славутич», коли запропонували нещасливий номер пропустити? «19 Партконферен ція»! Добре, що змінний його переконав, що краще вже під 13 номером, але щоб тип судна відразу зрозу мілий був. Скажеш диспетчерові по УКХ: «Славу тич», - він одразу і розуміє, що до чого.
    - Слушно слушно, - мугикнув я. І ми обидва зі старпомом розреготалися.
    - Та розкажіть же, що до чого, - ледь не обра зився на нас повар, який нічого не зрозумів. Щоб не образився на мене і читач, я таки переповім цю іс торію і вам, а не лише поварові, хоча вона вже й зай ва для цього оповідання, яке і так уже перетворилося на якесь збіговисько анекдотів. Але що маю робити?
    Море - це прозорий смуток, річка - це регіт. Гоме ричний. Котляревський.
   

   
    Капітан одного із запорізьких «Славутичів» на прі звище Хоменко саме проходив отого буя в зоні розділу руху під Одесою, без якого річковики ну ніяк не могли потрапити на Дунай, коли його по УКХ станції виѕ кликав одеський диспетчер порту:
    - Капітан Хоменко, відповідайте диспетчерові.
    Капітан трохи здивувався, що одесити вже вивчи ли його прізвище, знизав плечима, але слухавку взяв.
    - На прийомі капітан Хоменко.
    - Ви пальне вже прийняли з танкера?
    - Прийняли ще вчора, - відповів капітан. Учо ра вони дійсно забункерувалися на верхньому рейді в Херсоні.
    - Скільки тонн пального прийняли? До Сінга пура вистачить?
    - Спитаю зараз у механіка, - відповів капітан Хоменко. Хоча його б уже мало насторожити, чого це його «Славутич» Одеса направляє на Південно Східну Азію через шість морів та один океан. Він ви кликав механіка і незворушно доповів диспетчерові:
    - Механік каже, що не вистачить, доведеться по до розі бункеруватися в Порт Саїді.
    - Прийнято, - поставив собі галочку диспетчер.
    - Скільки контейнерів ви вже завантажили?
    - Так цеє. Я поки ще не з контенерами, в мене окатиш на Ізмаїл.
    - Так ви ще не вивантажились? - закреслив щой но поставлену галочку диспетчер.
    Цікаво, що лише ці двоє ще не здогадувалися, що відбувається, і продовжували неабияк дивувати один одного своїми репліками на визивному кана лі, а весь ефір уже реготав, рипів, скиглив, плакав і скавучав голосами вимушено присутніх при роз мові штурманів та капітанів.
    - З яким судном я говорю? «Капітан Хоменко», це ви? - запідозрив нарешті щось диспетчер.
    - «Славутич 7», капітан Хоменко на дроті.
    А на дроті вже був не він, а цирк. Ну хто ж міг на справді знати, що коли один з капітанів Хоменків уже перевтілився у контейнеровіз, другий капітан Хоменко саме проходитиме повз нього на «Славути чі»? Лапки та інші розділові знаки через телефонію не проходять.
    Й от скажіть мені, люди добрі, що б сталося з тим одеським диспетчером, коли б він, замість просто го і зрозумілого «Славутич 7», отримав у відповідь на своє: «З ким я говорю?» - «З дев’ятнадцятою партконференцією»?
   

   
    Але повернімося до нашого столика у Білгород Дністровському, чи Запоріжжі, чи… яка різниця? Знаю точно тільки, що не у Комсомольську, бо там був єди ний ресторан на все місто, і якими б звивистими   фарватерами, якими б мікрогрупами не вирушали мо ряки із судна, однак усі зустрічалися за сусідніми сто ликами, і командний склад, навіть Ізидорович, старан но робив вигляд, що не помічає нижніх чинів. Між тим, усамітненість - запорука будь якої змови. А йшлося саме про змову. - Їдьте до Києва і все, - зайшовся вже трохи клюкнутий повар Сашко. - Їдьте і запитайте, ким я був на пасажирі «Євген Вучетич» цілу навігацію.
    - Ну і ким же? - не вловили поки що ми зі стар помом розгону його думки.
    - Барменом у барі. На синій палубі, - пояснив Сашко. - І за цілу навігацію я не зустрів жодної лю дини, а в Києві під річковим вокзалом до нас вчаща ли навіть геть непитущі футболісти, яка б відмови лась від віскаря «Джоні Волкер». Івана Яремчука знаєте? Ну, правий хавбек «Динамо». Вже як супро тивився, але коли побачив цю етикетку, махнув ру кою. Була не була…
    - Слухай, до чого тут футболісти? - все ще не ро зуміли ми.
    - Для боцмана, колишнього колеги рибалки… чи то пак, рибінспектора, тьху, мені пляшки «Джо ні Волкера» не шкода. Зараз же іду до «Альбатроса» і купую за бони!
    Мабуть, ми все ж таки сиділи в Херсоні, якщо вже про «Альбатрос» зайшлося. Але я все ще не ро зумів. Старпом виявився більш метикованим.
    - Ага. Я тобі дам, а ти виставиш перед митницею на стіл. Скажеш, що горілки на базі не було, і стар пом наказав таку ставити… І вони вдвох задоволено зареготали. І вже я відчу вав себе ображеним, бо нічого не тямив.
    - Слухай, ну от що, по твоєму, вчинить наш рідний Мартинсон, коли побачить перед митницею на столі в кают компанії пляшку віскаря «Джонні Волкер»? - запитав мене Сашко.
  - Тільки не віскі, - підправив старпом. - «Вол кера» він ще чого доброго у Київ до диспетчерів по везе. «Амарето». Старе добре «Амарето». Маю пляш ку.
    Ось так і склалася ця змова. Ось так і був порято ваний боцман Владленович. Бо лови Мартинсона на «Амарето» завершилися повним успіхом. Ще б пак, знай як з рибалками, спецами по наживці, зв’я зуватися. Тріумфуючи, ми навіть забували, що пра вильного живця нанизав якраз старпом, який ко лишнім рибалкою аж ніяк не був.
    Мартинсон не тільки поцупив ту пляшку зі столу і замінив її горілкою зі своїх запасів, але й «розв’язав», порушив надиханий улюбленою партією сухий за кон, спокусившись на «Амарето». І пішов у піке. Він уже не міг зупинится. Він замкнувся в своїй каюті із дзеркалом і не виходив на місток навіть у шлюзах.
    Сашко носив йому їсти на таці, як у п’ятизіроковому готелі, але позаяк спальня була окремо від кабінета, здогадувався про те, що наш рідний капітан ще жи вий, лише по недоїдках, які залишались на тарілках замість страв.
    Чесно кажучи, такий шалений «успіх» нас навіть дещо приголомшив. Ми розраховували на значно менший ефект. Людина, яка увійшла в такий што пор, може, і не перестала бути великою падлюкою, але їй вже було якось не до боцмана. Чи є у правила про падлюк зворотна дія? Тобто людина, яка випи ває, ні в якому разі не хвора і не падлюка? Не певен.
    Що цікаво, пароплав продовжував, як супут ник, крутитися на своїй орбіті. Швартовки, наван таження, довантаження, шлюзування - все йшло своїм ходом, бо капітан ходову вахту якраз не сто яв, для цього були змінний та два помічники. Рей си трапилися на Ізмаїл та Рені, без закриття кордо ну, тож не потрібно було також виходити на зустріч із комісією митників у Херсоні та Галаці.
      Боцман Владленович очухався, повеселішав і на віть став вимагати у Сашка добавки на обіді. І взага лі став схожий на людину, бо старпом принаймні не стояв над душею із секундоміром - коли зробиш, тоді зробиш. Проте, потім виявилося, що причиною його гарного настрою було не тільки це.
    А ми, причому це «ми» вже було всеохоплюючим, до мотористів та практиканта з училища включно, вже неабияк нервувалися з відсутності Мартинсона.
    Особливо змінний капітан та старпом. Ну скільки можна пити ту амарету та горілку, ну скільки поцуп леної після митниці горілки могло бути в каюті капі тана? Скільки ще нам ходити по штрафних колах на Ізмаїл, чому міг зарадити лише основний капітан, аж ніяк не змінний?
    - Спирт, - пригадав я. - Гідролізний. Він його у стармеха конфіскував.
    - Поки все не видудлить, не припинить, - мах нув рукою змінний капітан. - Я його знаю. Скільки там літрів залишалося? Ого. Неси з пожежного щита сокиру, будемо каюту відкривати.
    Судно стояло під вивантаженням гвінейських бокситів у порту Леніна, що якраз над Запорізьким однокамерним шлюзом, між іншим, найбільшим шлюзом Європи. Коли заходиш у нього знизу, не бо бачиш у вузькій щілині в тридцяти восьми мет рах над головою. В порту Леніна до екіпажу завжди приходили на борт якісь гості. Тож я не здивував ся, коли побачив на крилі містка незнайомця з блі дим обличчям, впалими щоками й задумливим по глядом. Я поспішав до сокири, наче мене закликав Герцен, не до незнайомців мені було. Але щось примусило мене оглянутись і впізнати картату ков бойську сорочку. Боже правий, це був Мартинсон.
    Я не впізнав свого капітана, якого бачив кожного дня чи не з десяток разів протягом ось уже чоти рьох місяців.
   
Воно й не дивно. Питомий Мартинсон був ру м’янощоким колобком, а зараз щоки його потікли вниз, обличчя осунулося, схудло - викапаний чах лик невмирущий. Знайомий незнайомець плюнув між бортом та причалом і непевною ходою увійшов до рубки.
    «Сокирам відбій, вибачайте, Герцене», - вирі шив я.
    Коли через деякий час я нарешті насмілився за глянути до рубки, бо здогадувався, що можу там по бачити, змінний капітан якраз закінчував фразу:
    - Ми тут зібралися гроші зароблять чи гороб цям дулі тикать? Ти думаєш, жар птицю за хвіст упіймав, усе тобі дозволено? Я з диспетчерами ви ходив на зв’язок по селектору. Перший - на Галац, другий - на вертушку, третій - знову на Ізмаїл, - сказав змінний і поставив Мартинсона на палубу, бо весь цей час тримав його за ременя на витягнутих руках перед собою, попри те, що Мартинсон пру чався і дригав ногами. Так, не немічним дядьком був наш змінний. З ним було б добре дуби вернути та гори крутити. Втім, виявилося, що й алканавтів до тями приводити з ним теж було непогано.
    - Хто попереду? - кволо спитав Мартинсон. - Диспозицію сьогодні приймали?
    Я приніс із радіорубки диспозицію на 12.00.
    - Гірей у баласті перед мостом у Дніпропетровсь ку та Ярмакас із рудою під вивантаженням у Дніпро дзержинську, - вичитав змінний наших найближчих конкурентів на цьому етапі.
    Геть не кепсько. Самі генерали. Знову на Ізмаїл?
    - Води… - кволо попрохав Мартинсон, і я вже по біг був за графином, коли він змінив замовлення.
    - Кави… - вже не так кволо попрохав він, але зно ву передумав:
    - Смоли гарячої. Через скільки часу нас виванта жать?
      - Закінчать десь через годину. Потім ще зачистка бункера.
    - Петре Володимировичу, яка в червону армію зачистка? Самі зачистимо на переході до Дніпра. Боц мана до мене…
    Це вже був наш капітан Мартинсон, такий знайо мий, передбачуваний, вредний, жадібний і рідний.
    - Обидва «Славутича» попереду без радистів.
    У Київ поїхали. Якщо це може мати значення, - сказав я.
    - Звідки знаєш? - перепитав змінний.
    - Знаю точно, - відповів я, не конкретизуючи.
    Це і був мій генеральний прорахунок у спілкуван ні з річковиками. Я не здогадався вимкнути гіроком пас у Херсоні першого ж разу, як робили всі мої ко леги, щоб із чистим сумлінням поїхати до Києва, бо радист на Дніпрі насправді не потрібний - чудо вий УКХ зв’язок з Києвом через селектор з будь яко го порту. Тримав мене на борту лише спиртожерний гірокомпас, який за такої спеки гудів ревуном і кида ти якого напризволяще було не можна. У наших же штурманів тепер уже увійшло у моду ставити на авто керманич, щоб пройти триста метрів річкою від буя до буя, і зарадити цьому було пізно.
    - Може мати значення, - зрадів змінний. - Во ни диспозицію не приймають і не знатимуть, де ми.
    Ми включалися у гонку за рейс на Галац не з кра щої позиції. Але мали в рукаві туза козирної масті.
    Козирем сьогодні була раптовість.
    Зачищати бункер під мітлу змінний вигнав геть усіх по авралу, ледь судно відійшло від причалу, і впо ралися ми з цим ще до аміакопроводу. Ну, це теж кар тинка з того ватмана, який сидить уже і в моїй голові: срібляста труба на розтяжках, схожих на пішохідний міст на Труханів острів, перекинута через Дніпро на такій височині, щоб під нею могли проходити па роплави, не завалюючи щогли. Якраз на півдорозі від Запоріжжя до Дніпропетровського моста, перед яким чекав на розводку Гіренкявічус.
    Після цього аміакопроводу знову з’явився на мі сткові Мартинсон. Уже старанно поголений і зачеса ний, навіщось у форменому кітелі. А оскільки рука ви були вже нові, не ковбойські, він витяг з них ще одного туза, знову козирного.
    Скільки б не надривались наші дизелі, яким би си зим димом не диміли наші фальштруби, як би швидко не оберталися наші гвинти, як би не дрижчала від вібрації наша корма, пересуваючи тарілки по столах в кают компанії, Гірей був першим на черзі для про водки в розведений міст. Так, зараз ми відігравали чо тири години ходу, але в міст іти мали все одно други ми, і наш козир - раптовість - уже переставав грати, наче в Гірея був джокер на руках. Тому Мартинсон і вирішив одразу світити й другого козирного туза.
    - Боцмана та старпома до мене. Андрію Анатолі йовичу, пошліть когось закрити шандори
   
    , Владле новичу, готуйте всі пожежні рукави. Приймаємо во ду в бункер.
    - Він хоче йти в міст без розводки, - пояснив мені Анатолійович. Завалюй свої антени та щогли на фіг.
    Річкові пароплави саме цим і відрізняються від морських. Геть усе, що виступає над дахом рубки, ан тена радара, щогли, навіть головний магнітний ком пас, у них завалюється, щоб пароплав міг проходити в низькі мости. Щоправда, не такі низькі, як заліз ничний міст у Дніпрі. Поки я возився зі своєю час тиною, на пеленгаторний місток піднявся і змінний та став прикручувати до огородження три дротинки.
    Дротинки були різної довжини.
    - Навіщо це? - здивувався я.
    - Побачиш, - хитро засміявся змінний. Сміявся він, як виявилося, недарма. Я таки справді побачив.
    Трохи пізніше.
    Поки я з усім упорався і виглянув з крила містка вперед, бункер перед рубкою вже нагадував басейн, а не гвінейський пляж. Боцман та матроси закріпили пожежні рукави, вода струменіла в бункер і виливалася з нещільностей у шандорах, як в задачці про басейн та труби, але вливалося, безсумнівно, більше, ніж ви ливалося. Через якусь годину в цьому басейні вже мож на було б здавати норми ГТО. Осадка пароплава, таким чином, мала зрости, а висота найвищої його точки над водою зменшитися. Найвищою точкою і були тепер оті дротиники довжиною 15, 10 та 5 сантиметрів.
    За бортом уже неслися околиці Дніпропетровсь ка, всі штурмани вишикувалися на правому крилі мі стка з біноклями. Мабуть, був якийсь вирішальний, але незрозумілий мені момент.
    «От не доведе їх до добра автокерманич на річці, геть усі на крило вискочили», - подумав я.
    Біноклів було менше, ніж штурманів, і їх переда вали один одному, але дивились усі в одну точку.
    - Футшток, - пояснив старпом. - Він визначає рівень води у ріці, і чи проходимо ми в проліт моста. - І проходимо?
    - Як тобі сказати…
    Нерозведений розвідний міст уже показався вгору по течії. Вже навіть було видно такий само, як у нас,
    «Славутич» Гіренкявічуса на якорі трохи ближче до правого берега та «Дніпровець» Шестунаускаса поруч із ним. Ну, добре ще, хоч цей не з наших перегонів.
    Кавуни на Київ везе. «Дніпровці» саме для цих кавун них перевезень і купували колись, але зараз вони вже сприймалися екіпажами, як щорічна обтяжлива по винність. Панщина.
    Обидва генерали стояли на містках і про щось пере мовлялися, коли наш Мартинсон при повному параді,
    навіть у кашкеті навіщось, вийшов на крило містка і взявся за ручки дистанційного пульта керування ма шиною. Він навіть не глянув на генералів, коли прохо див повз їхню якірну стоянку.
    Якщо до цього генерали могли розмовляти про яки хось своїх хрещеників, то від цієї миті, я певен, говори ли вже тільки на професійні теми. Я вже і без бінокля бачив, як Гірей примружився, кинув погляд на наш «Славутич», перевів його на другий проліт мосту, на нашу ватерлінію - на міст, знову на ватерлінію - знову на міст, і похитав головою, заперечуючи. А Шестунаускас, який проробляв приблизно такі самі маніпуляції, ви ставивши перед собою на довжину руки, як художник, піднятого догори великого пальця задля масштабу, на впаки, помахав Гірею вже вказівним пальцем і закивав схвально. Гірей продовжував хитати заперечно. Шест унаускас - схвально. Схоже було, що на нас щойно побилися об заклад.
    Міст невідворотно насувався на нас, вирувала хвиля навколо могутніх гранітних биків, показуючи силу течії, металеве мереживо прольотів насувалося все ближче, і вже було видно заклепки на його мо гутніх балках. Від них уже відбивалася луна, і ми чу ли спереду рохкання наших же дизелів. Міст роз ростався, закривав собою небо й сонце, вже не було нічого, крім мосту і нашого задраного догори носа, що вже втягувався у проліт. Господи, який же він низький! Ми не пройдемо, нізащо не пройдемо!
    - Пройдемо! - вголос заперечив моїм панічним думкам Мартинсон і перевів обидві ручки керування дизелями вперед до останньої позначки.
    Кажуть, що коли судно отак газує, гвинти вигрі бають воду з під корпуса, і виникає так звана швид кісна просадка, судно глибше занурюється у воду на якісь там п’ять чи десять сантиметрів. Не знаю, не міряв.
      Міст навис над всім, що було до того, і всім, що буде після. Він зжер наше небо, він летів назустріч зі звуком поїзда, що проноситься повз платформу, і підсвідомо хотілося втягнути голову в плечі, щоб не зачепитися нею за його риштування. Миттєва тінь покрила паро плав, запанувала запоморочлива тиша, хоча я певен, що дизелі продовжували скажено рохкати, і… і… і… ми вискочили з іншої сторони до сонця, життя, жі нок, шампанського, Монте Карло, мундіалів, Форму ли 1, омарів у ресторанах і окатишів на причалах. До кучугур, дюн, барханів окатишів у Комсомольську. І ве зи їх, куди серце просить, хоч у Сингапур, хоч у Мон те Карло, хоч у Галац. Ізмаїл відпадав. Друге місце в цих перегонах мало належати нам по праву.
    Але друге місце - це, як ви пам’ятаєте, була вер тушка, а ще не Галац. Попереду залишався Ярмакас у Дніпродзержинську.
    Коли я виліз на пеленгаторного містка повертати в робочу позицію антену радара, там уже стояв боц ман Владленович і чухав потилицю, забувши, навіщо його сюди послано.
    - Дивися, - вказав він мені на ті три дротинки.
    Дві з них було зігнуто. Це свідчило про те, що ми проскочили міст із запасом лише у п’ять сантимет рів.
    - Все. Йду до механіка позичати капелюха, - сказав я.
    - Навіщо? - не зрозумів Владленович.
    - Щоб зняти перед Мартинсоном. Не ображайте ся, Владленовичу, але жоден морський капітан цього не повторить. Ніколи.
    Цю мою фразу почув також і змінний капітан, що саме піднявся на пеленгаторний місток дивитися на ті ж дротиники:
    - А коли мостом йде вантажний потяг, він просі дає на двадцять сантиметрів, - пояснив він для пов ноти картини.
   

   
    Що тільки не робить з людьми автоматика. Особли во з письменниками. У часи мого тестя Миколи Семе новича передати напруженість гонки на випередження авторові було простіше простого. Автор просто спус кався слідом за моїм тестем до кочегарки, хапав коче гарську лопату і махав нею у вічній спеці кочегарки, ки даючи вугілля у пащеку топки. Чим інтенсивніше махав лопатою автор, чим більше поту котилося по його чо лу й спині, тим інтенсивніше вирувала вода у котлах, швидше ходили поршні у велетенських циліндрах, роз кручуючи маховики, і теж жива істота - машиніст - інтенсивніше бігав з відерком мастила та квачем навко ло парової машини та вручну змащував усе, що замазки тої потребувало. І коли пароплав збільшував хід, це теж було видно по обертах гігантських гребних коліс, зану рених у воду лише на третину, і чутно по тому, як часто шльопають по воді пліци. Усе було наочно і зрозуміло, хоч зараз у кадр.
    А що має робити автор сучасний? Ні, ми з вами, звичайно, спустимося зараз у машину, попри те, що на вході до цього суднового пекла висить такий само, як над капітанським містком, транспарант, але вже з написом «Радисти, що вам тут робити?». Є що робити, саме внутрішню трансляцію в ма шині вибило. Затуляйте вуха і готуйтесь спілкуватися з механіками на мигах. Бо скільки не кричи у цьому гуркоті, скільки не нахиляйся майже до вуха Ізидро вича, все ніхто тебе не почує. Ходять ходуном порш ні над двома головними дизелями, стукають клапа ни, стискаються та розпрямляються якісь пружини, обертаються якісь вали, і все судно ловить дрижаки та вібрує від того обертання. Ізидорович, усе у тій самій незмінній тільняшці та брезентових штанях, якраз щось кричить на са ме вухо другому механіку:
    - ЗДОРОВ, ГЛУХА!
    - КУПИЛА ПІТУХА!
    - ГА?
    - ЩО?
    - ГЛУХИХ ПОВЕЗЛИ!
    Механік нарешті розуміє і всього лише йде до пульта і натискає якусь кнопочку. На гуркіт дизелів накладається якийсь новий звук. Запрацював насос.
    З найглибших надр машинного відділення, із само го пекла, з коридору гребних валів, вилазить вахто вий моторист у шумозапобіжних навушниках і щось кричить уже на вухо Ізидоровичу. Ізидорович на тискає ще одну кнопку. Й ось нарешті шум дизелів перекриває ревун та мигання червоної лампи у пла фоні. Це я відремонтував таки трансляцію. Ізидо рович бере танкістський шолом із гарнітурою, при кладає до вуха навушник, кричить щось у мікрофон:
    - ПОГРІБ!
    - СЛУХАЮ, ШПАКІВНЯ!
    Так традиційно дражнять одне одного машинне відділення та місток, найнижче та найвище примі щення судна. Ізидорович кричить ще щось і йде до трапа. Ма буть, на місток його викликають, тимчасово забувши про всі транспаранти.
    Після задухи й диму машини на верхній палубі прохолодно й свіжо. Судно летить повз фантастичний краєвид з лівого борту. Домни, ще домни, фіолетові дими з труб, вагонетки, що вивертають ще розпече ний шлам на шламосховищі, бульдозери, що згріба ють і трамбують цей шлам. Уночі все це, увесь берег, ще й світиться, як жар, коли його вигрібають із печі. Але ми проходимо Дніпродзержинський металургій ний комбінат ще засвітло, на старпомовій вахті.
    Чи вивантажив уже свою руду Ярмакас? Чи ви йшов з порту, чи заскочимо ми його зненацька, як Гі рея? Зараз, за цим ось поворотом, усе стане зрозумі лим. Ні, не проскочимо. За поворотом видно «Славу тич» на фарватері метрах у двохстах попереду, а до Дніпродзержинських воріт та шлюзу залишається не так уже й багато. І вже десятки років нема тих кочега рів, на яких можна було б пригримнути, пообіцяти їм прибитого до щогли золотого дублона, вблагати, ска зати їм «Хлопці, треба кров з носа», - сама лише автоматика.
    З ходу, перш ніж Ярмакасовий старпом нас помі тив у кормовий ілюмінатор, ми скоротили відстань метрів до ста, а потім уже і Ярмакас вискочив на кри ло, пихнуло сажею з білої із синьою смугою конку рентської фальштруби, вони теж напіддали до самого повного. Але відстань продовжувала скорочуватися.
    Не питайте мене, що грає роль, коли женуться два од нотипні пароплави, сістер шіпи, в яких усе за одним і тим самим проектом. Грати роль може геть усе.
    Ярмакасів «Славутич» на півроку молодший за наш. Його спускали на воду влітку, а наш взимку.
    Хто його зна, що для корпусу судна краще. В нас різні запаси палива та води на борту. В нас пального, ма буть, менше, бо Ярмакас саме приймав пальне у Дні продзержинську. Ярмакас щойно вийшов з порту, дизелі у нього ще холодні, підвищувати оберти йому можна лише дуже обережно, поступово, а від наших дизелів уже аж пашить. Дно його «Славутича» могло більше обрости мушлями, хоча ми й постійно змі нюємо свою забортну воду з морської на прісну та нав паки, та якісь мушлі та водорослі все ж наростають.
    У ремонті між двома навігацями наші мотористи на ловили у трюмах уже величеньких і абсолютно білих крабів. Якось же вони туди потрапили.
        Пригадую, як у ніч перед училищними перегона ми з греблі ми витягували на берег свою шлюпку, щоб надраїти її днище зубним порошком. Нам не да вали покою лаври десятої роти, училищного чемпіо на зі старшого курсу, бо хоча ми й були вже двічі чем піонами Чорноморського басейну, та лише тому, що десята рота саме була на практиці. В училищних ре гатах ми не перемагали їх до того жодного разу. Бо коли змагаються рівні за силою команди, перемога залежить від таких дрібниць, як щедро змазані коче ти, підігнані індивідуально під кожного гребця весла та упори для ніг і навіть - від ваги стернового.
    За цим параметром Мартинсон явно поступався огрядному Ярмакасу, який у двері рубки міг уже про ходити лише боком. Обидва вони вже відсторонили від штурвала та ручок машини геть усіх посередни ків, і стояли на крилах містків, поглядаючи то на су противника, то на фарватер попереду. Мартинсон навіть пригнувся й присів трохи, неначе літаючий лижник перед стрибком. Нам уже залишалося віді грати лише половину корпусу.
    Так само уклякли в різних позах вздовж бортів і обидва екіпажі. Третій помічник Євген Олексійович навіть навіщось упирався плечем в колону піллерс на крилі містка, наче штовхав уперед своє судно. Усі мов чали, усі напружено спостерігали, як наші пароплави вже вирівнювалися і летіли вперед ніздря в ніздрю, кнехт у кнехт морди одне одному як би не били, все одно - єдина ко манда. І момент істини для нас уже настав. Усі розбори польотів, усі образи й скарги потім, усе потім.
    Але Ярмакас додав обертів і знову трохи вирвався вперед, на якісь метри. Щойно вибігав на місток йо го стривожений механік і щось йому кричав і розма хував руками. А фарватер попереду все вужчав і вуж чав, і ми сходилися бортами все ближче і ближче, і летіли у Дніпродзержинські ворота, і ніхто з наших капітанів не хотів поступатися.
    Дніпродзержинські ворота зовсім не схожі, на приклад, на Залізні Ворота на Дунаї. Там бескиди сти скають русло річки залізною рукою, сходячись своїми гранітними кряжами майже впритул, і Дунай вирує у цій тіснині, несучи свої бурні мулисті води до моря.
    У Дніпродзержинських воротах, власне, все те ж саме.
    Гранітні кряжі, пороги, течія, але все те сховали під воду будівничі Дніпрогеса ще в 1932 році, і сторон ньому спостерігачеві відкривається широченна річка, пляж, гайок на іншому березі. І чому ці дві скажені са мохідки зблизилися майже впритул, на постріл з Яр макасової рогатки, і ніхто не дасть дороги іншому?
    Тому що розходитися вже пізно. Ми на повному хо ду вскочили у ті невидимі «ворота» борт до борту, і ми все ще програвали Ярмакасу п’ять чи десять метрів.
    - Стармеха на місток! - кричав старпомові Мар тинсон, ще дужче нахилившись уперед.
    - Олександре Ізидоровичу, мати моя жінка, від ключай автоматику на хрін! Форсуй, як тільки можна!
    - Двадцять хвилин, Жоро, не більше, - попереджав Ізидорович, перш ніж скотитися до свого пекла трапом.
    Ось це тільки і залишається сучасному авторові, щоб показати напруженість моменту, йому доводить ся автоматику відключати на хрін.
    Мартинсон же розпрямився і посміхнувся, лиж ник стрибнув і вже летів у повітрі у своєму кращому за все життя рекордному стрибкові.
        - А що, Ярмакасе? Рушниці сьогодні нема? - радісно гукнув він своєму супротивнику. І мені стало зрозуміло, у кого саме стріляв Ярмакас з містка свого «Мирогорода» минулого разу.
    Перегони гребних шлюпок проходять зазвичай на двокілометровій дистанції. І десь за сто метрів до фінішної стрічки стерновий зазвичай командує «Фініш!». Але це означає не кінець перегонів, а поча ток останнього, фінішного ривка. Економити сили вже не треба, всі, скільки там ще залишилось, треба вкласти у цей ривок. І весь екіпаж починає, як недо різаний, кричати з кожним гребком: - І раз! - І раз! - І раз! І шлюпка летить уперед скаженими стрибками.
    Часто усі перегони вирішуються оцим умінням ко манди фінішувати. Ми фінішувати вміли.
    Ми «зробили» Ярмакаса, ми «робили» його, не впинно відвойовуючи сантиметр за сантиметром, вириваючись уперед метр за метром, і нарешті ми випереджали його вже на цілий корпус. І Ярмакас здався, зменшивши оберти і пропустивши нас упе ред. Бо обходили ми його з правого борту, і хай там як, опинялися ближче до швартовної стінки перед шлюзом, і мали першими подати швартови на кнех ти, що і визначало переможця, як доторк до стінки басейна у плавців.
    Старовинне річкове правило «Перший на шлю зі - перший під вантаж» набирало чинності. І пер шими на шлюзі були ми.
    Коли команда гребців фінішує першою, стерно вий командує: «Весла на вальок!» І всі гребці підхо плюють весла й задирають їх вертикально догори, вирівнявши лопаті. І холодна цілюща вода тече з ло патей вниз по веслу і по ще гарячих, здертих у кров долонях. Це - мить трімфу. Всім іншим екіпажам їхні стернові просто командують «Весла по борту!» і вони втомлено валяться спинами на банки. Мозолі на долонях і, звиняйте, на задниці, у мене зійшли тільки через десять років після того, як наша рота таки стала чемпіонами училища. Отака вона - гребля, спорт справжніх джентельменів. Спитайте хоч в Оксфорді, хоч у Кембриджі. І попросіть їхніх професорів продемонструвати мозолі.
   

   
    Перед Херсоном боцман Владленович запросив усю нашу гоп компанію до каюти і виставив на стіл пляшку віскаря «Джонні Волкер», хоча ні я, ні стар пом, ні… Клятий Сашко, мабуть, усе ж таки вибов кав подробиці нашої змови.
    - Спасибі, хлопці, - сказав Владленович. - Списуюсь я. Сесія в річковому училищі починає ться. До Херсона мають надіслати підміну. І жоден з нас навіть не запитав боцмана, планує він повернутися назад чи буде проситися в кадрах на інший пароплав. Усе було і так зрозуміло.
    Моряки відносяться до розставань напрочуд легко:
    - Ну, не тримайте зла хлопці, якщо щось не так.
    Та й по тому.
    Коли і я списувався зі «Славутича», Ізидорович, мій найбільший антагоніст на борту, дістав з рундука і подарував мені нову тільняшку, чим неабияк розчу лив. Це зараз у тільняшках уже ходять чомусь геть усі війська, навіть мєнти, а в ті часи це ще однозначно ідентифікувало саме моряків та річковиків, і тіль няшки були в дефіциті. - І кортить тобі списуватись? - спитав старпом.
    - Нам не сьогодні завтра підвищать морський клас і відкриють Егейське море та Адріатику.
    - Знаєш, хочеться джазу, - відповів я старпому.
      Але історію ще не закінчено. Моряки легко роз стаються, але як ніхто вміють цінувати несподівані зустрічі з друзяками будь де на мапі цього світу.
    Я побачив рідний «Славутич» у судноремонтному заводі в Одесі десь через рік. І зайшов на борт, по прохав викликати старпома, ним виявився все ще Анатолійович, і ми, зраділі несподіваній зустрічі, пі шли тяпнути, гм, «Амарето» в його каюті.
    - Казав же тобі, що клас Регістру нам підвищать?
    Ось і маємо. Після ремонту ми вже будемо - справж ній морський пароплав. Мабуть, з’їдять мене тепер під закусь, морському пароплавові - морських суд новодіїв. Сам Мартинсон претендує щонайбільше - на місце третього помічника.
    - А капітаном кого ж вам посадять?
    - Ну, сам ти вже сидиш, це добре. Але тримайся, про всяк випадок. Уже посадили. Владленовича.
    Я уявив капітана Владленовича та третього поміч ника Мартинсона і зареготав. І тут старпом виголосив оту найкращу похвалу моїй роботі за все життя, від якої мені захотілося матюкнутися. Я вже писав про це в ін шому оповіданні, але повторюся, фраза того варта:
    - Знаєш, коли замість тебе прийшов інший на чальник, ми зрозуміли, що ти ПРАЦЮВАВ.
    - Кляті ви «піскадори»! Дякую, аж підскакую.
    Щоб помститися, я розповів старпомові деякі под робиці виховання радистами судноводіїв, але старпом ніскільки не образився, а навіть розсміявся.
    - А я і так здогадувався. І про вашу радистську змову з «Генералами піщаних кар’єрів» у курсі. Тіль ки от марно ти наших генералів «піскадорами» нази ваєш. Ти сам «піскадор» на цьому борту і був.
    - Як це? Не зрозумів я.
    - Ти б хоч поцікавився, що ти крутив по транс ляції чи не кожного дня. Я тут у румуна знайомого, теж старпома, питав у Галаці. «Pescadores» порту гальською - «рибалки».
   

   
    ЗІ. Від деяких авторів не так то просто здихатися.
    Вибачайте, читачу, прошу ще хвилину вашої уваги для післямови.
    Коли мені знадобилося знайти для цього опові дання той португальський текст пісні, я досить швид ко довідався, що автором «Маршу рибалок» є славет ний бразильський музика Дорівал Кайммі. Але далі я був вимушений просити допомоги друзів, бо Pesca dores було єдиним португальським словом, яке я знав.
    Тексти шукали мені усім інтернетом, допомогали мені три росіяни, два білоруси, одна японка, що провела дитинство саме у Бразилії, та один кубинець, що вчив ся саме в Україні. І спільними зусиллями віднайшли навіть більше, ніж мені було потрібно.
    Виявилося, що у Дорівала Кайммі було аж два ва ріанти цієї пісні. Один - бадьорий марш із барабана ми, який я і крутив по трансляції і який я навів у тексті: Ідуть у море всі мої човни, На працю йдуть. Щаслива путь.
    Дай Боже, ще повернуться вони,
    Багато риби привезуть.
    Зі мною вернуться всі компани. І Богу дякуватимемо ми.
    Але був ще інший варіант, «Рибальська сюїта», як виявилося, - сумна і щемна. Це було зрозумілим навіть із підстрочника, виконаного тим кубинцем, досить недосконалого перекладу. Ну, це якби ми пе рекладали з білоруської на англійську. Якщо вірити цьому поліглотові, далі йшлося про гордість рибалки за своє важке діло, рибальські молитви та тугу за то варишами, що назавжди відійшли у море. Й остаточ но стало зрозумілим, коли ці вірші переклав один геть не кепський український поет перекладач. За кінчувалися вони так:
    Цей плач над морем віднесу у рай,
    Прощай до Суду, брате, прощавай. І я згадав, що саме спонукало мене до написання цього тексту.
    Вони відходять, їхнє генеральське покоління вже потихеньку відходить. Хто вже покинув капітансь кий місток заради начальницьких кабінетів, хто вже викладає в Академії водного транспорту, хто просто на пенсії і марно чекає, що задудить, проходячи повз Трипільский поворот, його колишній пароплав.
    Бо Дніпро спустів. Власне, нічого страшного не відбулося, геть усі судна просто перегнали на Дунай, бо він - головна артерія Європи, й усі рейси по ньо му - валютні. Але як мені тепер не вистачає просто силуету судна, і спробуйте но при мені назвати його баржею, що проходить повз Поділ і йде у Пішохідний міст. За що боролися, на те й напоролися, як кажуть.
    «Укррічфлот» і надалі залишається єдиним нероз проданим українським пароплавством, що вносить у колишнє протистояння флотських «денді» з Одеси та «селюків» з Дніпра гіркі нотки. Просрали ви, «ден ді», свій флот, а от «селюки» - зберегли.
    Хоча й насідають на нього, за сучасними сумними реаліями, усілякі «рейдери», які навіть називаються так само, як за часи Другої світової називали німецькі крейсери, що налітали на комунікації союзників і то пили наші вантажні судна у морі. Але зараз це означає куди прозаїчніше явище: молодики в чорній уніфор мі, юристи в золотих окулярах, акції, суди й таке ін ше. Але мені здається, що генерали відіб’ються і від них. Принаймні щиро цього їм зичу. І хоча всі мої герої, - наполягаю, - вигадані пер сонажі (і я прошу вибачення, якщо, як з тим капітаном Хоменком, щось неприємне сприйме на свою адресу якийсь литовський капітан), деяких з них уже нема на цьому світі. Як нема і справжнього натхненника цього оповідання, мого тестя кочегара, джерела со тень річкових байок, анекдотів та випадків із дніпро вського життя, які мені вже ніколи не відтворити і не записати по пам’яті. І мені залишається лише повторювати ту безпо радну старпомову фразу: «Коли ви пішли, ми поміти ли, як багато ви для нас зробили». З ними відходить ціла епоха. Не нам безпристрасно судити, якою вона була, бо ми ще безпосередні учасники тих подій. Вони залишили нам таку велику спадщину, яку наші мож новладці не можуть поділити аж п’ятнадцять років: шість гребель на Дніпрі, в той час як на Дунаї - ли ше одна, десятки домен, коксівних батарей, мартенів ських печей та прокатних станів, заводи, пароплави, залізниці й ракетоносії. І, якщо брати ширше, вони були останнім поколінням, яке пам’ятало, як робити щось власними руками, і жодним чином не відноси лися до нашої цивілізації натискачів кнопок.
    Наша справа - лише записати дещо для власної пам’яті та нащадків і поставити на честь тих із них, хто вже відійшов у свій останній рейс, платівку із сумною та тужливою «Рибальською сюїтою» бразильського му зики Дорівала Кайммі, яка несподівано об’єднала річ ковиків та рибалок. А чому тут дивуватися - класика.

    Marcha dos pescadores Minha jangada vai sair pro mar Vou trabalhar, Meu bem querer Se Deus quiser quando eu voltar do mar Um peixe bom, Eu vou trazer Meus companheiros tamb em vao voltar E a Deus do c eu vamos agradecer Adeus, adeus Pescador n ao se esqueca de mim Vou rezar pra ter bom tempo, meu bem Pra n ao ter tempo ruim Vou fazer sua caminha macia Perfumada de alecrim Pedro, Pedro, Pedro, Pedro Nino, Nino Nino, Nino Zeca, Zeca, Zeca, Zeca Cad e voces, homens de Deus?
    Eu bem disse a Jose, nao va Jose
    N
    ao va Jose Meu Deus!
    Com um tempo desses n ao se vai Quem vai pro mar Quem vai pro mar
    N
    ao vem E tao triste ver partir alguem que a gente quer com tanto amor E suportar a agonia de esperar voltar Viver olhando o c eu e o mar A incerteza, a tortura A gente fica s o, tao so A gente fica s o, tao so E triste superar Uma incelen ca entrou no paraiso Adeus, irm ao, adeus, ate o dia de Juizo
 ·  Translate
3
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
1
Іван Криниця's profile photo
 
І це за молодого такого гарного Яценюка, молодшого навіть за мене.
 ·  Translate
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
На рибах і зорях
Гойдає шаланду:
Три греки Одесі
Везуть контрабанду.
На правому борті,
Де прірва відкрилась,
Янакі, Ставракі,
Тато Сатирос.
Едуард Багрицький, 1927

З рейсу на Пірей в нас ще залишався мішок макаронів. Рейс був такий дикий, що з екіпажів двох сістер-шіпів, які зараз відстоювалися в Херсоні під причалом рибкомбінату, залишився заледве один. Нас ледве не арештували в тому Піреї, на звортному шляху за Босфором нас прихопив батумський вітерець штормової сили, який розігнав чотириметрову хвилю через все море, ми ледве вгамували бунт вірменських туристів на борту, які всі як один волали: "К берегу давай!" - і хапалися за столові ножі, бо всі інші вони вдало розпродали на пірейському базарі. Та ще й грошей нам за цей дикий рейс ніхто не заплатив. Аби не контрабандна горілка, взагалі був би голяк. Тож не дивно, що одразу по приходу в Херсон від нас чкурнули не тільки чудом порятовані вірмени, але й обидва капітани та інші слабаки, які вважали, що життя моряка сповнене лише курортним повітрям та дзенькотом грецьких драхм і впевненістю в завтрашньому дні, й ніколи не буває в ньому чорних смуг, які на професійному сленгу звуться "прогар".

Далека київська управа теж, схоже, ще не оговталася від такого епічного пшику й геть забула за два своїх пароплави, за цілий місяць не надіславши нам жодної цінної вказівки, не кажучи вже про зарплатню чи котлові гроші. А пароплави така вредна скотина, біля якої щодня треба поратися, їх не можна просто закрити на замок й повісити на дверях табличку "Райком зачинено, усі пішли на пляж". Вони від цього геть виходять з ладу й виводяться з експлуатації, тонуть під причалом і потребують потім ремонту. А ми були щойно з отого ремонту, капітального, муха не кохалася, надії на взаємовигідну експлуатацію в нас ще залишалися. Бо як там той казав - буде пароплав, буде і пісня? Тому й не розбігалися, стояли вахту та колупалися потихеньку по завідуваннях: механіки щось там підварювали та перебирали (їх дуже вдало залишилося двоє, стармех Володька з одного пароплава і другий механік Ігор з іншого), боцман Олег та матрос Юрчик підфарбовували білі борти зі шлюпки (фарба була з одного пароплава, а валики й пензлі з іншого), останній штурман - вайлуватий старпом Серьога - займався коректурою путівних мап, а що обидві поварихи теж втекли та в провізіонці залишалися самі макарони, не зіпсуєш, - куховарили по черзі. В той день була моя. Що не кажи, поки працює камбуз, пароплав живий. Хай навіть один камбуз на два пароплави. І замість кухаря макарони жменями відміряє начальник радіостанції.

Тож початок цієї історії мені дуже легко відновити аж до дня на календарі. День медика. Третя неділя червня. Ми традиційно поснідали макаронами в кают-компанії "Фобоса", традиційно заварили чифір без цукру і почали традиційні моряцькі розмови за життя, бо велика робота починається з великого перекуру. Мовляв, як несправедливо влаштоване життя кораблядське. Маємо аж два пароплави. Та суперлайнери, що там казати. Каюти на 20 пасажирів, трюми на 50 тонн, всі діла. Більш того, навіть лівого пального повні танки встигли спереляку закачати. Ось хоч зараз бери та йди в рейс...

- Тільки, я вас прошу, не на Пірей, - вставив боцман Олег. Всі загиготіли.
...йди в рейс, гроші греби лопатою. А ми натомість чаї без цукру ганяємо. Бо якийсь нехороший чоловік спер чи не півмішка солодкого піску з камбузу "Фобоса" одразу після рейсу...

На цих словах боцман чомусь гикнув і заходився гортати відривний календар на переборці. Він же колись його і повісив був у кают-компанії. Боцманові, щоб не стати алкоголіком, дуже важливо знати, за що сьогодні п'ють. День танкіста там, або день бульдозериста. А без пристойного приводу синячать забалківський самогон лише кончені п'яниці.

... а між тим, пароплав - то і є правдива стаханівська лопата для заробляння грошей. Будь-який. Робота знайдеться для будь-якого, навіть для підводного човна. Не кажучи вже про два таких супер-пупер лайнери з пасажирськими каютами та трюмами. Трюмами, боцмане! Каютами, чифе! Коли ми на набережній під готелем "Фрегат" стояли всю зиму, кілька раз до нас якісь грузинські базарники шастали, шукали чим би вантаж на свою Джорджію відправити. Голодно в них там зараз і не солодко, громадянська війна і неспокій. А коли нервуєш, їсти ще й як хочеться. Та капітан наш вперся, і ні в яку. Крига, мовляв, у лимані. Хоча кригу ту криголами щотижня били, чистили канал. От що значить - з пасажирського флоту був мужчина. Тільки на пасажирах якихось заробляти і знав. Якісь парочки переночувати просилися, бо в готель їх без штампу в паспорті не пускали. І наш бувалий пасажирський капітан це одразу зметикував. Хіба кохання вимагає штампу? Йому досить ключа від пустої пасажирської каюти. Як за номер люкс з них лупив, пройдисвіт! А нам потім простирадла в машинці пери.

- Японський бог! Так завтра ж - День медика! - перервав цей лінивий трьоп боцман Олег, долиставши до потрібної сторінки календаря. - Я зараз!
І так, нічого нікому не пояснивши, чкурнув з борту на причал. Ми лише продовжували флотську травлю, мовляв, до знайомого начмеда в поближнє мореходне училище наш дракон полетів, щоб той начмед виставлявся медичним спиртом. Але мабуть щось пішло не так, бо боцман зник надовго, тож ми просто розповзлися по роботах. Я - головну антену з мідного тросика ремонтувати. Щоб швиденько знову натягнути її між щоглами і ніхто не злямзив. Кілограм 20 щирої міді, жартуєте? Та всім було що робити, я ж кажу.
Чим вище на щоглу залізеш - тим далі видно. Горизонт поширюється. Тому не дивно, що коли на прохідній рибкомбінату загавкали собаки, я перший побачив двох мандрівних грузинів на причалі, як китобой-дозорець з "воронячого гнізда". Дрібненький кругленький батоно в літній ментовській формі з крислатим кашкетом в білому чохлі й міцний двометровий бічо в цивільній одежині, якого дрібненький використовував для носіння барсетки. Така в них була тоді мода на джур-барсетконосців. Я про всяк випадок викликав на палубу старпома.

Грузини спочатку відправилися до рибальських суден, що стояли під причалом поперед нас, про щось довго розпитували вахтових матросів, а потім цілеспрямовано попрямували до нашого трапу, де вже ошивався наш останній старпом Серьога Віталійович.
- Ґдє капитан? - почав діловий грузин одразу з посутнього.
- Ну я за нього, - недовірливо розглядав прибульців старпом. Знову, мабуть, боцман в ментовку загримів, з нього станеться. Але чому тоді мент грузин, та ще й полковник, та ще й у білому кашкеті? Це якимось Остапом Бендером в кашкеті міліціянта з гербом Києва попахувало. Чи піснею про Міміно.

Грузин так само недовірливо оглянув старпомові тропічні льняні шорти, агітаційну американську футболку "Джойн зе неві" і шльопанці на босу ногу. На користь Серьоги говорило тільки те, що він розслаблено байдикував, поки всі інші навколо шурхотіли, як бджілки. Мабуть, цього виявилось достатньо, щоб визначитись, що таки він тут старший.

- Капитан, Поті єхать надо. Сахар двє фури вєзті. Докумєнт впорядкє. Когда сможєшь єхать? Сколько дєнєг? - полковник одразу брав бика за роги.

Старпом з полегшенням зітхнув. Боцман на волі, все інше - робочі питання. І запросив гостей до каюти. Бо говорити про 50 тонн цукру на Поті не за келихом представницької розчинної кави в каюті, а просто на причалі, на флоті вважається поганим тоном. Як і заморська розчинна кава тоді ще вважалася шиком, блиском і форсом флотським. Коли воно все змінилося, чому зараз все навпаки, і знову всі люблять каву мелену, хто його вже розбере. Втім і та, на той момент крута, кава однак була без цукру. Але схоже було, що Провидіння почуло наші скарги на злу долю на дієтичному сніданку, і намагалося одним махом вирішити наші проблеми не тільки із зарплатнею, але і з цукром до чаю. Дві фури цукру на Поті. Жартуєте? Скільки ж це буде в купонах? До Поті того миль шістсот... 710? Ну ось, треба в табличці портів глянути. А поклич-но мені стармеха до каюти, моряк. Тут без вищої математики не обійтись.

З кавою ще так сяк. Ну було так, стало навспак. А ось з купонами, якраз, зараз найбільша складність. Скільки не напиши, навіть Борис Бурда не пригадає, багато це тоді було, чи мало. Навіть курс долара з архівних записів Нацбанку нічим не зарадить. Бо по-перше, долар в тому році ще не ходив між люди вільно, та й купони лише щойно надрукували в Канаді і ввели в обіг в Неньці. А по-друге, 20 доларів на початку 90-х і 20 доларів зараз - то геть різні гроші, хоч в півлітрах, хоч в бігмаках, хоч в тоннах дизпалива їх вимірюй. Судячи з усього, запропонованої грузинами торби грошей виявилося настільки достатньо, що старпом Серьога так і не признався, що капітана в нас нема. Думав, головне вдарити по руках, а там якось устаканиться. Капітанів далекого плавання у цьому Херсоні мало, чи що? Місто двох мореходних училищ. Знайдемо варяга з потрібним дипломом. Коли там ще в той рейс? Грузини ж геть несподівано одразу заплатили завдаток на пальне і продукти, барсетка добряче схудла. І одразу проявили себе вкрай непосидючими фрахтувальниками. А чого кота за хвоста тягнути? Готуйтеся цукор вантажити, зараз камази підженемо. Ну, по руках. Митницю й прикордонників замовляють вони самі. На завтрашній ранок.

Отож мрійте обережно, пацани. Лише годину тому ми ще сиділи горобцям дулі тицяли, на життя скаржилися, а тут - раз, і всі мрії збуваються. І це виявляється, такий напряг, не знаєш куди спершу бігти і що наперед намилювати. Де цей боцман завіявся? Кого взяти в рейс кухарем, скільки харчів купувати? І головне, де, чорт забирай, ми до ранку знайдемо капітана?


Але це, виявляється, збулися ще не всі наші мрії, попри те, що були вони взаємовиключними. Все, або нічого, сказало Провидіння. І викручуйтесь, як знаєте. Бо десь через годину на борт повернувся-приперся боцман. І не один, а з двома групами студентів-медиків. Вірніше, суденток. Медсестра в медсестру, одна одної кровомолочніше, тільки облизуйся. Він їх перестрів просто під медучилищем, загітував на річкову прогулянку на супер-лайнері херсонськими плавнями їхню старосту. У вас же, мовляв, професійне свято, нехарашо без круїзу, і вже зібрав зі студенток та їхніх хахалів-медбратів дурні гроші. 

- Ну чого ви, пацани? Ну самі ж замовляли. Цукор? Вантаж? Поті? Ну, так в нас же два пароплави! - в логіці нашому боцману було не відмовити.

Стармех Володька був страшенно бувалий моряк. Йому було 40 років, як Джеймсу Куку в Австралії. Людина, куди не кинь, досвідчена, з модним на флоті черевцем. Боцмана він, несподівано підтримав. Грошей взад, мовляв, у дракона все одно вже не віднімеш, я його знаю. А ми вдвох з ним запустимося і на "Деймосі" медсестер покатаємо. За одне й продуктами на обидва судна затаримося в магазині портовому. Нам шампані й ананасів, вам каші геркулес. Та потрібні дівкам ті плавні, вони ж не орнітологи. Через годину понапиваються, заспівають Альону Апіну про електричку і по каютах парочками розбредуться, поснуть. І ось тоді ми тихенько, на малих обертах, знімемося і повернемося до причалу. Я перескочу на "Фобос" і в рейс піду, а Олег нехай залишається сторожувати і вранці вже з ними якось розбирається. Як вам план? Як я вже зараз розумію, не останню роль в підступному плані Володьки грало те, що саме йому не треба було мішки з цукром по сходні у трюм на горбу таскати, самі впораємось. Нам - цукор. Йому ж - сестри Гіпократа й амарето. Хто на що вчився. До того ж він досвідченим оком одразу порахував, що медсестер більше, ніж медбратів. Може й ще якісь смаколики обломляться.

Аж тут і камази на прохідну приїхали, сигналять, не до галалсливих пасажирів уже. Старпом зіщулився, але підступний план стармеха Володьки схвалив. Куди діватися? Що характерно, в здатності пароплава маневрувати і знаходити фарватер поміж комишами без жодного штурмана, з самим боцманом на стерні, він ні на хвилину не засумнівався. Таки знав щось про штурманів і боцманів. У тому, що ми вчотирьох: радист, механік та два матроси (матрос Кирюха, щоки скоро ніс задавлять, саме з київського поїзда доїхав, з корабля на бал, тобто навпаки) - за здорово живеш перекидаємо 50 тонн цукру в трюмі він теж не засумнівався. 50 тонн - то тисяча мішків усього. По 250 на брата. А хлопці ж ми в нього які? Орли, випробувані Піреєм! Не, нудіть. Йому он ще в портовий нагляд відход брати а потім капітана та кухарчука на рейс шукати, а він не ниє. Може з кимось охочим помінятися, до речі. З нього вантаж, а з нас капітан. Ми перезирнулися і не пристали на цю благородну пропозицію. Ні вже, Серього. Хто на що вчився. Зустрінемо портовий нагляд, не чіпатимемо його, він твій. Хоча, вантажити 50-кілограмові лантухи на спинах, жодного з нас, якщо чесно, в училищі теж не вчили. Розповідали щось на парах наївні викладачі про автоматизацію, вантажні крани, палети, контейнери та боббі-кари. А на реальному виробництві он яка логістика, як в часи Магеллана й адмірала Чічагова - на горбу в трюм.


Я знаю одне. Коли був рибалкою, ножем нашкерив на траулері в Атлантиці риби ще й на своїх дітей. А потім, в казкові 90-ті, завантажив, перевіз та вивантажив на причали в Грузії стільки цукру, що його вистачило б ще моїм онукам, навіть якби вони вирішили відкрити невеличкий кондитерський цех. Ні, "Рошен", мабуть не потягну. Це ж ще Липецька фабрика. 

Ніщо, скажу я вам, так не підвищує самооцінку мужчини, як здатність підперезатися широким, як у штангіста, шкіряним паском, крякнути, впертися, рвонути, підважити, за ніч перекидати з причалу на борт сотню тонн ХАРЧІВ. Забити ЇЖЕЮ трюм під жвак, під саму його кришку. Цупкими та липкими джутовими лантухами, від яких навіть піт вже солодкий. Видихнути, розпити пляшку горілки в кают-компанії, і вже розслаблено перерахувати отримані від стивідора хрусткі купюри і недбало запхати їх в нагрудну кишеню моряцької роби. Ці розцінки в чорноморських портах я пам'ятаю мускульною пам'яттю, а не цифрами на калькуляторі. 14 долларів за перевалку тонни з причалу на борт. Десь по сотні баксюків на ніс за ніч роботи. А чого ж, можна жити. Викладачі універу отримували тоді вп'ятеро менше. За місяць. Тож можна себе поважати, як людину, яка в цьому житті не погано влаштувалася і не пропаде. Особливо, якщо ти весь цей кач і бодібілдінг ще й сам замутив.

Все так, але існують ще в світі злі люди докери, які теж хочуть їсти і збивають ціни. У цих грузинських рейсах важливо було виторгувати оту перевалку силами команди, два завантаження і два вивантаження на рейс, 400 баксів на ніс, і хоч трава не рости. Саме в грузинських рейсах. Бо у світовій торгівлі це моветон, і світова профспілка транспортних працівників починалася з того, що домовилася, що моряки не вантажать суден, а докери не ходять в море і підтримують страйки одне одного.

Але в Грузії було не так, ніяких профспілок, феодалізм надворі. Тож - крякнули, вперлися, отримали. І рахуйте потім свої ставки фрахту й тривалість рейсу хоч до діареї. То вже потім судновласник розрахується з командою, якщо не прогорить і не прокине. А за вантажні операції фрахтувальник платить на місці, на борту. І наперед. Головне сторгуватися з ним, щоб не наймав місцевих.

Я так розписався зараз, наче шкодую за тими часами, і весь із себе одеський бендюжник. Може потім я таким і став. Приїздив додому, казав дружині: "А пішли-но в філармонію", - а вона ображалася: "Чого матюкаєшся!". А вже, бляха, й не помічав за собою, бляха, що вже й говорю як бендюжник.

Але це був перший наш грузинський рейс, нічого такого ми ще не знали, не встановили навіть дослідним шляхом, скільки діб той цукор виходить боком після такої романтики. І скільки грошей за цю некваліфіковану працю можуть втішити дипломованого радиста, якому Статут забороняє брати до рук щось важче семи кілограм. Але молоді-зелені, а торгувалися з грузинами до останнього, найбільше наполягав худий, як бусол, і такий же довгоносий механік Ігор, ніс в тавоті, і виторгував-таки в полковника непогані гроші й що вивантаження в Грузії - теж наше. Ось звідки в нього ця хватка взялася, перший же рейс механіком-вантажником? Навіть отих грубих шкіряних пасків у нас ще не було.
Але ми крякнули, вперлися, підперезалися чим було і потихеньку-помаленьку до вечора перекидали-таки до трюму оті два камази цукру. І отримали розрахунок, і розпили переможну пляшку казенки з козирком (теж пояснюй тепер молоді, навіщо горілці був потрібен козирьок), і побачили, що це добре. Аж тут і старпом повернувся. На бровах. Але зі щитом. Тобто - з капітаном. 


Уся світова пригодницька література повна страшних історій про молодих хлопців щойно з села, ласих до дармового шнапсу, яких в портовому шинку підступно підпоїли злі моряки, й прокинулися ті селюки вже в морі матросами. І з підписаним контрактом на 25 років хлотської служби. Але не пригадую, щоб хоч в одній книжці, хоч Жуль Верна, хоч Джека Лондона, хоч Миколи Трублаїні таким чином на судно завербували цілого капітана. Наш Серьога був першим. Капітана Ковтуна він знайшов у пивбарі "Анна Кареніна" на Одеській площі. Той саме ковтав восьмий бокал пива і ні в який рейс зовсім не збирався, навпаки - обмивав щасливо відновлений капітанський диплом, який за якусь провину в нього на півроку були забирали. Портнагляд забрав, портнагляд і віддав. І він же порадив Серьозі Ковтуна наздогнати, або шукати вже в "Анні Кареніній", не промажеш. Та побачиш. Кучерявий такий, рудий, конопатий. В форменному кітелі і з портфелем. Якщо вже нам справді так потрібен капітан на підміну на один рейс, зійде й рудий. Так, він правильно розуміє, це той пивбар впритул до портової залізниці. Вийшов з бару - і одразу хоч під вантажний потяг з морського порту. Зручно.

Уся світова пригодницька література повна страшних історій про гаванський чи пуерториканський ром, який моряки дудлять у таких випадках в портових тавернах з глиняних келихів. Але ми були не в Пуерто Ріко, а щойно з совку. Капітан Ковтун саме замовляв на радощах 8 (восьму) півлітрову баночку для консервацій із зіпсованим фарбою дінцем, щоб не крали і не здавали на склотару, як вже покрали й побили всі пивні бокали з "Кареніної". Така начебто велика кількість видудлених капітаном "бокалів" пінного напою пояснювалася тим, що в усіх пивбарах автентичного Херсона пиво нещадно розбавляли водою, а для збереження пінності додавали прального порошку. Не намагайтеся відтворити цього на сучасному пивному обладнанні, вийде з ладу. Серьога скривився, але взяв і собі баночку того пива. А потім ще три, а потім ще дві. Все вагався, як до того Ковтуна під'їхати, щоб вийшло оте незабутнє довгоносикове:
Шерлок Хомс!
- Доктор Ватсон!
- Давайтє жить вмєстє у місіз Хадсон!

На щастя, портовий туалет системи сортир знаходився по інший бік залізничної колії, а за такої половинної кріпості і подвійної пінності пива скакати в нього по шпалах доводилось вдвічі частіше, ніж за нормального споживання сучасного пива відомих українцям сортів. В один з таких забігів через рейки Серьога дуже вдало висмикнув замріяного капітана Ковтуна просто з-під маневрового тепловоза, і це було достатнім приводом для знайомства:
- От жеж бля! Ну його на! Гена.
- Так отож. Серьога. Йди до нас капітаном на підміну на один рейс.
- А що за рейс?
- Та на Поті й одразу назад. Цукор.
- А що за пароплав?
- Та "Фобос". Колишнє госпітальне судно.
- А, отой біленький під горбатим мостом?
- Він. Класний пароплав, поляк. Корпус - оцинкований.
- Бреши більше.
- Гадом буду, цинк.
- По руках. Але стій, а грошей скіко?
- Там розберемося. Не образимо. Але в рейс - вже сьогодні.
- Я, в принципі, додому не дуже й збирався. Тещу з Донецька чорти принесли. Ну, ще по бокальчику пропустити встигнемо?

І вони пропустили ще. Капітан Ковтун ледь дотягнув старпома Петренка просто на борт на плечах і по-батьківськи вклав відпочивати в каюті. Так що хто кого на 25 років завербував, бабця надвоє сказала. Але - канонічно. Ісконно. Ісполать. Будь-який сценарист дурнуватих серіалів про моряків був би задоволений. Аж тут і боцман на "Деймосі" повернувся. Як і планувалося, на малих обертах, щоб медсестер не побудити. Але чомусь заднім ходом. Як виявилося, він так і не розібрався, де вмикається гідравлічна стернова машина, коли її вибило на самому вході в Кошову, тож вцілити у вузьку річечку зміг тільки задом наперед, маневруючи двома машинами. Все ж таки, ходити в рейс без штурманів навіть за сучасного рівня автоматизації було ще рано. Вони останні, хто ще розбирається, де знаходиться потрібний вимикач, і стримують повстання машин.


В заснуванні Херсона звинувачують зазвичай Грицька Нечесу, відомого також як світлійший князь Потьомкін Таврійський, фаворит однієї німкені з Петербурга. Все, що не вкладається в цю краєзнавчу картину світу, намагаються не афішувати в місцевій пресі. Наприклад, що то за шанці й редути, яким на морське опукле око років на сто більше збудованої світлійшим фортеці, що їх третього року пацани на мікрорайоні Острів знайшли. І чому оця річечка, рукав Дніпра, називається Кошова, а не Гренадерська чи там Гусарська. Що то за Кіш такий тут стояв? Мовчать краєзнавці. А гідроніми не брешуть. Про те, звідки на поближній бандитській Забалці взялися катакомби, в які іноді після дощу по дах провалюються міські автобуси, і які ще давніші за ті запорожські шанці, в краєзнавців уже точно краще не питати, щоб не порвались їхні ватяні пукани. Ну а морякам те без різниці. Потьомкін так Потьомкін. Гарний був броненосець. Хоча, оце виводиш, бувало, фарбою на кормі порт приписки, домалюєш літери до половини, і думаєш:
- Княже Григорію, хер ти був правий. Міг би і попростіше якось, без підвивертів, місто назвати. Пояснюй тепер усім, що це з грецької. Півострів по-нашому, а не фалічний символ України.

А Кошова річка знатна, що тут говорити. Вона відгалуджується від Дніпра одразу за Морвокзалом, від Нижнього рейду. На вході в неї швартуються да причалів річкові трамвайчики, що везуть дачників на острови посеред Дніпрових плавнів та на Голу Пристань або Цюрупинськ. Тут же біля дебаркадерів портового нагляду рейдові катери висаджують на берег ще тверезих моряків з океанських пароплавів, що кинули якорі на плесі Дніпра. А на іншому березі височіє готична будівля яхтклубу. Далі річка омиває отой Острів, на який ведуть Горбатий та Залізничний мости, біжить до самої Білозерки, де народився кінорежисер Бондарчук. Не той, що лисий мажор, а той що П'єр Безухов у пенсне. І саме на ній, в два-три борти, пришвартовані до свай, відстоюються усі іржаві ремонтні пароплави, байдуже сухогрузи ріка-море чи рибальські, бо судноремонтиних заводів два. Також тут облаштувався річковий порт з портальними кранами, числені пакгаузи та склади, залізничні колії, міліцейський причал, з якого зеків возили колись косити комиш у плавнях, і причали рибокомбінату, на яких і присусідились були "Фобос" з "Деймосом", просякаючи запахом копченої риби. Жвава така, робоча річечка, по якій весь час хтось шастає, не буксир так водолазний бот чи моторні човни з Кузнів (район такий - Кузні, з наголосом на І чомусь). Навіть вночі виблискують на її темних хвилях відблиски прожекторів портальних кранів річкового порту й блимають червоні та зелені ходові вогні якогось опівночного приблуди. "Деймос" - написано на білому борту. Це якраз наші з гульок повертаються.


О четвертій ранку на Кузнях в приватному секторі зрадницьки співають півні. "Деймос" вже кілька годин стояв під причалом і нікого це не курвило, аж тут якийсь опритомнілий від наркозу медбрат продер очі, вибрався з каюти на верхню палубу посцяти за борт, а "з платформи говорят ето город Ленінград". Або як в перекладі Малковича, "то є славне місто Львів". І почався цирк на дроті. Чи й навіть корида на трапі. Ми й не задумувалися ніколи, що в наших медсестер стільки братів.

- Зрада! Повертай гроші! Зліва обходь! - волали якось миттєво пробуджені студенти й гасали по всіх палубах, коридорах, трапах, каютах і кубриках "Деймоса" в пошуках боцмана Олега. При цьому вони лязгали броньованими дверима, матюкалися, перечіпаючись через високі комінгси й набиваючи гулі об переборки, гуркотіли металевими сходами трапів, і побудили всіх нас, попри те, що ми спали на "Фобосі". На боці боцмана були краще знання місцевості і тренована роками флотська спритність у з'їжджанні по поручнях трапів на руках. Не намагайтесь повторити цього без підготовки, студенти, кобчики ціліші будуть. Але коли до ловів підключилися медсестри, яких джентльмен боцман цурався бити по лобі, щоб прорвати оточення, об'єднаним силам пікадорів вдалося загнати нашого бичка на ніс судна, на бак. Нещасні, вони не знали, що бак - то споконвічні боцманські землі, на яких знаходиться форпік з боцманською кладовкою в ньому. Щоб перетворити форпік на форпост, потрібно змінити всьго декілька літер.

Оточений боцман Олег схопив з тієї кладовки перший ліпший лінемет і навів на ворогів. Лінемет, то такий ручний варіант гарпунної гармати, який стріляє помаранчевим ракетним снарядом, до якого приторочено чи не сто метрів міцного капронового линя. Його використовують, коли судно не може підійти близько до причалу чи іншого судна в шторм, а швартов чи буксир все ж треба завести. Та на інший берег Кошевої той капроновий линь подати було дитячою справою. Отримати тою помаранчевою довбнею в лоба жодному студенту не хотілося, солідно вона виглядала, як якийсь секретний боцманський фаус-патрон. Особливо, коли не знаєш, що то пенопласт. Почався новий тур Мінських переговорів.

- Відйшли всі від форпіка на десять кроків, бо я за себе не відповідаю!
- А гроші в тебе?
- В мене, в кого ж їм бути!
- Поверни, і розійдемося миром! Це намахалово! Ми сьогодні ще збиралися шашлики смажити на острові.
- Так смажте тут, під причалом. Хто вам не дає?
- Кароче. Або ми знову йдемо на прогулянку в Дніпро, або через півгодини тут буде півобщаги кулінароного технікуму. І тоді буде мало місця всім.
- Якого технікуму? - з недовірою перепитав боцман. - Дівки, ну ви що, не могли якийсь пристойніший контингент вибрати? Ви ж майбутні медики! Та я...
- А! Йклмн!
- Бабах! - боцманові довелося застосувати свою зброю, бо підступні кулінаристи намагались обійти його з флангу, поки тривали переговори. 

Він гуманно вистрілив не в нападників, а під ноги, в палубу, але цього виявилося достатнім, щоб прорвати облогу й чкурнути на берег за пакгаузи, а там і слід простиг в Кузнях, так та помаранчева ракета заходилася рикошетити від бортів, кнехтів і переборок, обплутуючи переслідувачів міцним капроновим линем. Баби-медички верещали так, що розбудили не тільки нас, але й нашого фрахтувальника Реваза, того що полковник. Варто йому було невдоволено визирнути на крило містка у своєму білому кашкеті і формі, як з криками "атас, менти!" чоловіча половина круїзу пронеслася на берег услід за боцманом, зминаючи сонних матросів "Фобоса". Кирюха наш нізащо отримав ляпаса, ледь висунувся на палубу з надбудови.

- Дівчата! Відставити! - припиняв тривалий вереск стармех Володька. - Це правильні менти. Йдіть собі по каютах, досинайте. Ми м'ясо на шашлики у вас викупимо, щоб не пропадало, якщо хочете.
Ця розсудлива пропозиція не порятувала його від того, щоб узнати усі подробиці свого сексуального життя з дизелями і куди він має засунути собі шашлики, бо херсонським дівкам пальця в рота теж не клади, але таки сприяла знаходженню компромісу в цих складних умовах. Круїз триває під причалом до одинадцятої години, а далі дзуськи, бо на дванадцяту грузини замовили митницю та прикордонників. А з прикордонниками жарти кепські. В них великі чорні автомати й треновані на Альону Апіну собаки. Не забалуєш.

- Студенти вже пішли? - обережно спитав з поза пакгаузу боцман Олег рівно об одинадцятій тридцять. Начебто підслуховував потробиці перемовин. А потім одразу почав ділитися якимись своїми черговими напрацюваннями. Хотів, щоб його взяли у рейс, а сторожувати "Деймос" залишили матроса Кирюху, раз вже той так вчасно приїхав. Старпом Серьога аж крякнув, але стримався і завів щось про те, що на рядового моряка судно полишити не зможе. Тільки на боцмана. Нехай вже всі зароблені круїзні гроші, так і бути, йому залишаються. Боцман одразу пожвавішав. Ось воно як і буває. Класний ти пацан, Олегу. Не заскучаєш з тобою, весь час якісь приколи і халепи, тільки встигай відмазувати від ментів, завжди є що згадати. Але в рейс ми краще візьмемо когось нудного, без несподіванок. Лише щоб на стерні вахту стояв і не відсвічував. Отакі вони, моряки, нудні люди без фантазії. А тоді ще скаржаться, що нема в нас пригодницької літератури. А звідкіля ж вона візьметься? Ось звідкіля?

Але останній сюприз цього ранку чекав на нас вже після того, як треновані на нелегалів собаки оглянули пароплав і прапорщик-прикордонник вже сидів у кают-компанії і звіряв неголені мармизи екіпажу з нашими фото у паспорті. На Грузію тоді досить було радянського-молоткастого паспорта, тож прапорщик не дуже переймався і вже готувався штампувати суднові ролі, коли до кают-компанії зазирнув якийсь незнайомий нам цибатий стрижений коротко парубок і здивовано запитав:
- А де всі?
Добре, що капітан Ковтун ще так і не встиг вивчити весь екіпаж в лице і строго скомандував:
- Паспорт!
Парубок збентежено поліз у кишеню джинсів і виклав паспорт, прапорщик звірив його з фото, відпустив.
- В каюту і по судну до кінця огляду не вештатись! - строго скомандував капітан Ковтун. - Розпустив вас старпом!
- Ще пасажир? - спитав прикордонний прапорщик.
- Та ні, повар, - впевнено відповів капітан.

І як у воду дивився. Бо це був останній заблукалий звідучора студент. Але ж - кулінарного технікуму. І жодних інших варіантів, крім як враз згадати усі свої конспекти за три курси, у хлопця просто не залишалося. Бо голодні моряки - злі і небезпечні люди. Краще їх до гріха не доводити.
Заблукалого кулінара звали Лесик. А про голодних моряків йому все популярно пояснив старпом Серьога, вже коли "Фобос" віддав швартови і взяв курс на Грузію. І ви знаєте, непоганий кухарчук виявився, цілком пристойний. Бо коли вже Провидіння взялося повністю укомплектувати екіпаж для вікопомного рейсу, воно вже не підсуне абикого. 


- Не вірю, - резонно скаже в цьому місці якийсь совковий начальник відділу кадрів, який роками маринував моряків "на бичі", в так званому "резерві", вимагаючи хабарів тільки за те, що посадить їх на судно і відправить в рейс не в якусь бананову Мапутівку, а у вільний порт Лас-Пальмас, на Канари, за дублянками, коврами й двокасетними магнітофонами. Хочеш магнітофон Панасонік - готуй хрусткий конверт. Не маєш хрустиків - суши сухарі на пляжі в Аршинцево. 

- Не вірю, - скаже якийсь сучасний підфлажний моряк, який вже заманався отримувати черговий конче необхідний грецькому судновласникові сертифікат для роботи на цементовозах, вже кожному матросу персональна канцелярія потрібна, стільки паперів на нього заведено. А в капітана необхідні документи в портфель вже не влазять. 

А вони тут нахапали перших ліпших бичів з херсонських вулиць, навіть до Суворівської не піднялися від порту, і в рейс ідуть. Коли таке було? А було. Спитайте в Колумба. Буває таке час від часу навіть в геть тоталітарних, заформалінених країнах. У часи змін, якими лякають одне одного китайці. Коли руйнуються устої й розсипаються карткові будиночки. А в рейси все одно треба ходити.

- Кадри ловили мене, та не спіймали, - підтвердить вам мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода. Це радянський моряк був кріпаком, прикріпленим до своєї "управи" намертво. Навіть паспорт громадянина у нього відбирали, даючи натомість "паспорт моряка", по якому навіть розписатися з якоюсь принагідною медсестрою не вийде, тільки проголосувати за єдиного кандидата від блоку комуністів і безпартійних. Але закічився ваш радянський час, совки, злазьте. Кадровики йдуть лісом бо виявилося несподівано, що нікому вони не потрібні, пароплави і без них чудово морями ходять. Портові шинки, наш споконвічний коворкінг, як і колись, чудово заміняють відділи кадрів. Та в усіх людей, які не комуняки, так колись і було. Чи знаєте ви, що Регістр Ллойда названо за лондонською кав'ярнею "У Ллойда", в якій кілька років збиралися капітани, судновласники і відправники вантажів, щоб обговорити неформально і вирішити свої нагальні судноплавні проблеми? І лише через дестиліття це товариство вирішило зареєструватися офіційно? Ну не пивбар, кав'ярня, так. Але ж принцип! 

Податківців та інших фіскалів молода Українська держава теж ще собі не придумала. Навіть митники клонуються якось кволо, ще їх в кожних п'ятихатках не посадили пильнувати, за державу обижатися, сидять лише в портах та на кордонах, діло для моряків звичне. Вдумайтесь - ще жоден Микола Янович не компостував нікому мізки зі своїми "кровосисями" й не ліз у кишеню з касовим апаратом. Комуністи вже пішли, олігархи ще не прийшли. Гроші вже надрукували. Чого ж вам ще треба? Крутіться! Роби, що хочеш, довідок брати ще ні в кого. Можна все. Ну, майже все. Придумав - зробив. Ми ось придумали переобладанати два госпітальних судна на пасажирів, рік життя в судноремонтному заводі вбили, але вже пожинаємо перші плоди - йдемо на Грузію Херсонським лиманським каналом. Вже пройшли Рвач, і лиман розкинувся перед нами широко, розвівши ледь помітні береги, як рибалка, що показує розмір вловленої позаторік щуки-чемпіонки - ось така! ні, ось такенна! рук не вистачає! Цар-щука! Від Прогноїв до Станіслава! Але це ще оманлива шир. Мілко тут. Судна мають рухатися вузьким прокопаним каналом, позначеним буями.

- Ближче до буя! Ближче! - командує капітан Ковтун стерновому, споглядаючи в бінокля. - За бровку не виходь! Маяк бачиш? Ось на нього стернуй!

І неввічливо відповісти йому, що дав би він і мені бінокля, може б і я того маяка посеред лиману побачив. А так - вибачайте, йдемо по приборах. Але грузини обидва якраз на містку, роздивляються навколо, тому кажу дисципліновано:
- Єсть, на маяк! - і стерную, куди бачу неозброєним оком. Радист на "Фобосі" відтепер теж стернує. Оптимізували одного матроса. Таке ось хто на що не учився. Але де й тренуватися, як не в лимані? На маяк, так на маяк! Буде вам Вірджинія Вулф і окрема маленька каюта для кожної леді.

Мене завжди найбільше бентежили оці перші години рейсу. Зібрали братію на борту з усіх усюд, хто в ліс, хто по дрова. А усі моряки, як старі коні, що навчені везти від шинка до шинка й біля кожного зупинятися, - свою справу знають, погоничів їм не треба. Стерновий - стернуй собі. Механік - дизелі пильнуй. Радист - приймай прогноз погоди трьохдобовий з Одеси. Старпом - пояснюй кухарю Лесику, куди він потрапив і де його речі, але щоб суп з галушками на обід був, насиділись на дієті вже під причалом, хвате. Он матроси Юрчик та Кирюха, поки я на стерні стою, озброїлися лійкою з камбузу і полізли в трюм потрохи цукру з кожного мішка між швами зцідити в бутильок. І не вчив їх ніхто, наче все життя тільки цим і займалися. 

І всі при ділі, і всі по вахтах розібралися, а корабель - пливе. Тобто, судно - йде, дотримуймось моряцької термінології. Перші милі на гребний вал намотує. І наче теж дорогу вже знає, як той кінь. Праворуч не треба - там Миколаїв. Пропусти зустрічного балкера з Гвінеї. Та звідки я знаю, з якої? Гвіней тих в Африці розвелось! Бачиш - боксити везе. Червоні, гвінейські. Це все, що моряк має знати. А яка така конкретно Гвінея, то до дипломатів.

Балкер здоровенний, чорний борт нависа над верхівками наших щогл, біла в червоному бокситному пороху надбудова. Розходимось лівими бортами.
- Ось такий би вам цукром навантажити! - підколює батоно Реваза капітан Ковтун. - Гарний балкерочок, 50 тисяч тонн! Та ще й порт приписки - Батумі. Ваш, грузинський.
- Нєт. В Батумі нє вийдєт. Там другой полковнік. Поґудєть єму можєшь, да? Я виходіл помахаю.

І вже коли за кормою залишиться острів Первомайський, який запирає вхід в лиман, пірнуть у зелену воду останні метри піщаної Кінбурнської коси, що відділяє спокійні лиманські води від бурхливого моря, судно захитається на першій хвилі, відіграє, задзвенить на камбузі якась проґавлена поваром тарілка, а море, як синій спалах, вибухне ультрамарином в усіх суднових ілюмінаторах - хвилі, самі тільки хвилі й нічого, крім хвиль до самого виднокола, теж синього, куди не глянь - ось тут і розумієш, за що люди, особливо, моряки, люблять волю, а не тісні фарватери, буї, приписи, інструкції, довідки й щоквартальні звіти. В морі не все це насрати.

- Воля! - зашипить хвиля під бортом і старатиметься забризнути аж на крила містка.
- Воля! - видихне вітер у відкриті двері стернової рубки і здмухне якісь нікчемні папірці зі штурманського стола й понесе їх по палубі поперед старпома Серьоги.
Роздолля! Сам обирай собі долю. Стернуй, куди очі глядять. Роби, чого серце просить.
- Ай Чорнеє море, хорошеє море! Ай добреє діло, хорошеє діло! - як сказав поет. І зримував те з купою наживи - коньяка, панчох і презервативів.
- Горизонт, виднокіл, виднокрай, обрій! - як сказав словник.
- Капітан, ну ти дароґу на Поті знаєшь, да? Нє заблудімся, да?
- Та не переживай, шановний. В Стамбулі, в разі чого, теж цукор потрібен.
І стерновому:
- Лягай на 165 градусів. На Тарханкут. Поки так підемо.


Крим-Карим-караїм. Країна зайд. Втілення мрій персональних пенсіонерів про гори і море "без мєстних". Скрізь деінде, в Карпатах, у Сочі мєстні все їм псували. Від них тільки галас. А тут таке щастя - залишились тільки руїни. Крим-крам-храм. Що залишилось в тобі від аборигенів, крім грецьких і татарських назв мисів? Тарханкут, Херсонес, Фіолент, Сарич. Крим-керим-калим. Ти вже тоді хотів стати островом, начитавшись фантазій Аксьонова. І ніхто не сказав тобі що всякий Аксьонов - то Гоблін. Поплутали береги та географію з белетристкою. І хто тобі дохтур? Вже й тоді у Криму бузили. Малювали собі аквафрешевий прапор в пику Києву, переводили час на московський, лякали дітей страшними бандерами і обирали президента Мєшкова. Мєшков ховався від страшних бандер на Кіпрі чи у Верховній раді АРК і хворів на дитячу вітрянку. Чи кір? Подумати, саме дитяча хвороба самозванця штовхнула тоді шальку терез на бік України. Але саме поверталися із азійського заслання справжні господарі, старі люди сказали - треба їхати, бо батьківщина, тож киримли поверталися й персональні пенсіонери неспокійно йорзали у віджатих татарських і грецьких хатах. Бо миси не брешуть: Тарханкут, Херсонес, Фіолент. І Форос до купи.

Тарханкут відкривався вночі проблисками двох своїх маяків. Херсонес бовванів в легкій імлі своїми величними руїнами опівдні. А до вечора ми вже споглядали Форос і говорили з грузинами про Горбачова. 

Історія була ще свіжісенька. Ще не з підручника. Лише рік тому останній генсек радянців сидів заблокований заколотниками у своєму білому палаці над Чорним морем. Капітан Ковтун саме був у рейсі, гнав судно з Керчі на Одесу. І погранці й сторожові кораблі ЧФ старанно відганяли усі судна подалі в море. Миль на десять від берега. Щоб не втік. 

І не в радість йому був білий палац і Чорне море, і те, що Раїса-ханум пробила у скелі ліфт прямо на пляж і завезла на той пляж пісок аж із Болгарії, зі Златих Пясців, наш пісок їй не годився. На тому пляжі й знімав своє відеозвернення до нащадків останній радянець. Бо хтозна, як все повернеться. Всього рік, а вже ніхто не згадає ні слова з того звернення. Чи нащадки слабували на пам'ять, чи слова виявились черговим бла-бла-бла навіть у цей історичний момент. Пам'ятали лише червоне призахідне сонце, скелі в морі і сині хвилі у кадрі. Красота. І приреченість всіх персональних пенсіонерів.

- Слухай, а міг би втекти? В нього ж була величезна урядова яхта "Крим"? Он же вона, білесенька, стоїть зараз ка якорі в бухті, - не вгавав наш Серьога.
- Хто ж там тепер замість нього? Як вашого звати? Кравчук? - хвилювались цікаві грузини й цокали язиками. І роздивлялись в біноклі білу двопалубну яхту з супутниковою антеною.
- У мєня тожє будєт такой! - вирішував мовчазний бічо-барсетконосець і це були чи не єдині його слова за весь рейс.
Ось так складалися віш-лісти наших гобсеків - мавпували генсеків. Нїхто з наших майбутніх мільйонщиків ще не був у порту Монте-Карло. Чорний волга, бєлий яхта, красний ікра, вертольот, як у Міміно. Жити красиво. Цікаво, чи досі в нього є вже та яхта?

- Серього, дарую ідею, - казав капітан Ковтун. - Не треба ніяких рейсів із цукром. Набираємо у Поті і охочих генацвале і робимо їм морські екскурсії на Форос. Попит, я бачу, буде.

Погода нас балувала. Штиль, лише де не де хитне судно перелякана хвилька. Одеський прогноз був сприятливий. Капітан Ковтун вирішив від Айтодора йти напрямки на Грузію, а не плестись по-під берегом, Керч-Новоросійськ-Туапсе, втрачаючи зайвий ходовий день.
- Капітан, ну ти дарогу знаєшь, я віжу, да. Только прошу тєбя - прівєзі в Поті, а нє в Сухумі. Там друґой полковнік, понімаєшь, да?

Сухумі був ще, до речі, грузинський. Війни начебто ще й не було, так, заворушення - скидали й повертали кількох своїх президентів і збройно гасали по горах, билися поки що навкулачки у парламентах. Парламентів було забагато, як на таку невеличку країну. Абхазія, Аджарія, Осетія. Повний федералізм. Буза та анархія. Господи, вбережи Україну. Що цікаво, таки вберіг. Ми прогуляли свою війну в 90-х. Залишили її своїм дітям з онуками. Вберіг, але так і не дочекався жодних подяк. Усі думали, так і треба. І хто розбере цих невдячних хохлів?

Капітану Ковтуну, який вчасно згадав про шашлики, ми завдячуємо ще одною традицією цих мандаринових рейсів. Звісно, якщо дозволяла погода, але ми потім завжди стопували судно прямо посеред Чорного моря, найближча земля - два кілометри під кілем. Вивалювали забортний трап, скакали за борт у хвилі, греблися щосили лише щоби залишатись на місці, щоб течією не віднесло від судна, бо хана, замахаєшся тонути два кілометри. Але у ці хвилі гарантовано не сцяв жоден відпочивальник з Гуся Хрустального чи з Тагілу і не мив у них чоботи жоден Жиріновський. І це було того варте. У полковника в пляжній формі, в самих труселях, віднайшовся профіль Сталіна на волохатих грудях. Ось тобі й мент. А на десерт - шашлики та вино. Грузини гарно співали навіть удвох, хоча мав би хтось підтягувать третім голосом, як вони вміють. Хоч якийсь українець Валерій Меладзе. Казали тости, які годі записати на одному аркуші, цитували Шота Руставелі, жертвували останній ковток вина морським богам, а наступного ранку ми вже підходили до країни співочих полковників. Кавказькі засніжені гори витикалися в імлі над горизонтом ще за десятки миль в морі, за кілька годин ходу до берега. З-поза них сходило сонце.
- Ну ось тобі й Поті, батоно.

Вже знову показував телевізор. І полковник піймав місцеві канали і прожогом летів на місток.
- Ти слишал что Звіад сдєлал? Он опять захватіл телевидєніє! Маладєц! Бистро в порт!



І ось тільки вже під причалом, в знайомій рибній гавані, ми, простаки, визначили хто є хто. Полковник-сталініст швиденько попрощався з рудим капітаном Ковтуном, сказав:
- Грали б в нарди на гроші, ти б уже програв мені пароплав, - і швидко втік у своїх міліційних справах.

Десь у місті, на підходах до порту, стріляли. Поті щораз підтримував спроби земляка із Зугдіді повернути собі грузинську булаву військовим переворотом. А ось той, якого всі ми вважали джурою-барсетконосцем, й навіть не дуже знали, як його звати, виявився справжнім фрахтувальником і власником вантажу. Автанділ. А ми йому бічо-бічо.
- А полковник?
- Та так. Просто їхали разом, щоб не нудьгувати, - сміявся Автанділ. І вже домовлявся про вантажівки. Йому треба було везти цукор ще далі. Його село було десь у горах. І гроші на цукор збирали і виряджали його в Україну всім селом. Коли сторони навзаєм виконали свої зобов'язання по контракту, всі задоволені і сміються, можна й погомоніти за життя. Нікому до тих горян нема справи. Жодній владі. Завжди все самі. Звикли. Живуть у хмарах. Скоро сливи підуть. Він нам подзвонить.

Що справи в грузиніві не дуже, ми зрозуміли по тому, скільки охочих неголених чоловіків набігло вантажити ті камази. Автанділ розраховувався з ними натурою, цукром. З нами - грошима, як домовились ще в Херсоні, рублями російськими. Скривився, правда, наші херсонські розцінки у Грузії були ще ті. Але договір є договір. Кривися, але переплачуй. Це бізнес. Судноплавство - то брудна справа, як казав один грек.

Ну, здрастуй, Поті. Знову я тут в оксамитових кльошах, вітання. Скільки ж це років пройшло? Вже шість? Ось і зарікайся. Шість років тому до нас на судно приходили зблатувати нас вантажниками на рибкомбінат всього на ніч за хороші як на ті часи гроші. Рази в три більші, ніж в Херсоні. Місцеві такою роботою гемблювали. А зараз - черга охочих вже під нашим бортом. От і скажи. Автанділ відібрав десятьох щасливчиків в поміч нам. Крани безнадійно не працювали, ми знову бігали на берег довгою сходнею, зігнувшись під вагою мішків, як нещасні кулі на колоніальному пам'ятнику на виїзді з порту. А грузини гордо носили лантухи на плечі, вперши для противаги в бік вільну руку, як якісь тифліські водоноси з витсави про сваху Хануму. Ще трохи і заходяться танцювати. Інша школа бендюжників, не одеська. Виросли на Борджомі.

В місті, між тим, таки стріляли. І вибухнуло раз потужно десь біля порту. Втім, грузинські вантажники не зважали, наче це була новорічна петарда, все так же бігли на берег вервечкою і звалювали мішки з цукром у фури. Нормальні, робочі постріли, таке тут щодня - розуміли ми й не переймалися і собі. Капітан Ковтун відпустив на берег тільки старпома Серьогу, щоб оформив прихід в портовому нагляді і зразу й відхід. Не до гульок. Серьога повернувся десь за годину, незворушний. В місті по вулицях дирчали нормальні робочі БТРи, а далі, біля моста через Ріоні, чулися розкати нормального робочого бою. Вразили старпома тількі труби буржуйок у вікнах нормальних панельних будинків. Взимку, мабуть, зовсім невесело, хоч і субтропіки. Топлять нормальними реліктовими евкаліптами. Скільки ж це вони вже воюють? Рік? Нам теж готуватися? Україно, з речами на вихід? Світла в портовому нагляді, до речі, теж не було. Штампували папери навпомацки, з ліхтарем.

Ще десь за годину жвавої біганини ми докінчили трюм й прощалися з нашим "бічо". Автанділ наостанок удружив нам ще й зворотній вантаж. Ну, не зовсім звортній - на Сочі. Купи наживи на цей раз складали тюки з чоловічими бавовняними чорними штанями, шитими в якомусь грузинському швачному цеху, і чорні трикотажні жіночі спідниці з якимись блискучими ланцюжками. Ну, звісно не коньяк, панчохи і презервативи, але все ж делікатний товар.

- За жінок і шотландців не скажу, а штані такі я б носив, - оцінив мануфактуру другий механік Ігор, той що з носом в тавоті. - Скільки коштує, генацвале?
- У тєбя дєнєг нє хватіт на мой штани!

Сердитий відправник вантажу навіть не став розмовляти. Мало я вам грошей плачу?При чому грошей платив справді мало. Якби не бажання вшитися з цього нормального воєнного порту в цей же день, ми б його просто не взяли. План сердитого хитруна був такий: в країні війна, блок-пости на дорогах й грабують товар на кордоні з Росією. Тож його ПОРОЖНІЙ камаз із двома дальнобоями, один з яких світлорусий, бо мама хохлушка, значить руський, тож до нього менше чіплятимуться російські погранці, поїде на Сочі по суходолу. А ми з крамом - по морю. Там знову вантажимо фуру тюками, і шлях на Тагіл та Гусь Хрустальний відкрито. В жопу війну, коли в людей бізнес. Щось придумають хитрі торгові люди. Каравани верблюдів йшли Великим Шовковим шляхом навіть в розпалі воєн Чингізхана. Такий історичний факт. Чим ми гірші верблюдів?
Гарний план. Тільки ось ображати механіків було зайвим. Механіки - люди може й не показні й непомітні, сидять у машині й нікого зайвий раз не чіпають, вислуховують лише про себе всяке на швартовках по трансляції, коли капітан нервує, і мовчки дублюють команди машинного телеграфу, дзинь-дзелень, дзелень-дзинь. Але злопам'ятні. При чому, пам'ять дуже гарна. Сердитий штанько навіть це підозрював, правильно здогадався. І товару того було начебто тільки 7 тонн штанів та спідниць, але тюки займали весь трюм і навіть дві пасажирські каюти. Герр Штанько вирішив пильнувати.

Ми знялися ввечері, ледь завантажилися. І лише зараз помітили, який мертвий Потійський порт. Ні ходового вогню приблудного судна, ні гудка маневрового тепловоза, ні прожекторів на причалах, ні жвавої суєти морячків, ні сяяння морвокзалу. Наче вимерло все. Навіть медвитверезник - порожній. Витверезник - порожній, боцмане! Брр, зомбі-апокаліпсис. В море! Там місяць на хвилях блищить. І лежить дорога на Сочі. Дорога на Сочі, де темнії ночі. Ай Чорнеє море, хорошеє море! 


Йти до Сочі було ніч і день. Генацвале Штанько так трусився за свої штані та спідниці, що якби міг, одяг би на себе всі 7 тонн і так пішов спати. Особливо - за ті, що не в трюмі, а в каютах. Спати таки пішов не на койці, а на тюках. І коли механік з машини не визирне подихати свіжим повітрям - суворо поглядом його проводжає. Знаємо, мовляв, дихають киснем, О-два, тут усілякі, а потім тюк спідниць надірваний і недостача. Механік вже і так вийде подихати, і через носові двері, і через аварійний люк - а Штанько все пильнує.
Дарма матрос Кирюха гукав з палуби:
- Дельфіни! Дельфіни!
Збіглися всі, крім грузина.
Дарма поварчук Лесик (чи вже справжній кок, ображаєш), запрошував його до каюткомпанії на вечерю й сніданок.
- Прінєсі мнє в каюта, бічо!
І смакував на своїх тюках Лесикові смаколики, і обтирав масні пальці об наші фіранки, кепський пасажир.
Навіть коли на траверзі Піцунди погнався за нами росіянський сторожовик, містер Штанько не вискочив спереляку нагору. А мав би. Штані були контрабандні.

Погранець гнався знатно, як в кіно про пильних погранців. Яке ж кіно про погранців без погоні? Йшов напереріз, але не міг чомусь наздогнати, ми ж - поляк, теж військовий, теж катер. Два дизелі Зульцер-Манн. Моща огого. Нас проектували на одну з ним ескадренну швидкість. Приладнуйся у кільватер, колего! Тільки так поки що.
- Серього, глянь, шо воно хоче? - чухав потилицю капітан Ковтун, коли сторожі кордону почали пускати сигнальні ракети. - Тонуть, чи що?
- Та ні, ракети не аварійні...
- О, вже прожектором щось сигналять. Покличте Марконі!

Матрос Юрчик викликав мене з радіорубки. Штурманів, взагалі-то екзаменують з коду Морзе якраз прожектором, а не на слух, як радистів. Але той відставний капітан першого рангу, що приймає іспити у Херсоні, сам умів передавати морзянкою лише одну фразу. За довгі роки штурмани її знали напам'ять, як Матюша гуси. Це точно була не вона. Клич, кажу, того проханого Марконі. Тобто мене. Втім прожектор був проти сонця, все одно нічого не розібрати.

Коли я підійшов на місток, росіяни махали вже сигнальними прапорцями.
- Ні, ну це вже ні в тин, ні у нові ворота! Я не мушу знати прапоровий семафор, мене в училищі такому не вчили! - став я валяти свого радистського ваньку.
- А де вчили? - одразу вчепився капітан Ковтун. Він тонко чуяв усі нюанси.
- В клубі юних моряків. Ну сміх же! 20 століття кінчається!
- Сміх - не сміх, а він вже розчехляє гармати. Бери прапорці! Відповідай!
- 16-й канал. Сейнер, - прочитав я через 5 хвилин напружених обопільних помахів рук, помахів рук, повторити, прийнято, далі, знак питання, а ось тепер ясно бачу сигнальника-першогодка і своїх, бо в тому семафорі, щоб читати, теж треба махати. І просити повторів нерозібраних слів. Я два рази, два рази ніколи не повторюю.

- От блін. Та ми чергуємо на шістнадцятому, він у нас всю дорогу увімкнений! - нічого не розуміли обоє-цвай штурмани. - Який сейнер? Їм повилазило? Ми схожі на сейнер?
- Це назва УКХ-радіостанції. Як наш "Рейд", - здогадувався я своїм радистським інтелектом.
- "Вельбот" теплоходу "Фобос"! - викликав капітан на шістнадцятому. - Прапор - Україна. Йдемо з Поті на Сочі, - "Вельбот" - то такий позивний погранців.
- Слідуйте своїм курсом! Щасливого плавання! - несподівано відповідав погранець.
- Ну от що це було, чифе? Серього, я вас питаю, - знову чухав потилицю капітан. 

Я ось тоді промовчав, бо питали не мене, на флоті з цим строго. А вам розкажу свою версію. Інформація 100%. Від нас відчепилися, ледь почувши, що ми отой "теплохід", а не "корабель". Військову осанку не проп'єш у ремонті. Ми ж - таки госпіталь, як нас не назви. Веземо не інакше як український десант у Анапу. Нє, ну а шо? Через півроку на нас так само кидались турецькі сторожовики. Й робили стійку, як мисливський собака, знайшовши рябчика. Вояк вояка бачить ще далі, ніж хрестоматійні рибалки. Така ось вам версія. Нє, ну а шо?


У місті Сочі нас вже чекали на причалі обидва дальнобої, і той що русявий, і той що носатий. План спрацював. І на нас налетіли орди докерів з криками:
- Хлопці, дайте нам заробити! Ви перше судно в порту за два роки! - ось тобі й на, а воюють начебто в Грузії. Ледь відбилися:
- Та що вам тут заробляти? Всього сім, чкщо не брешуть, тонн. 

Докери понуро верталися у свою роздягальню, а десь у далекій Швейцарії плакали клерки міжнародної транспортної профспілки ITF. Ще трохи таких нігілістів, і докери всього світу припинять свої попереджувальні страйки, грюкнуть касками об причали, і всі як один підуть в море, хоч матросами. Навіть бригадири. І звідкіля тоді брати внески в швейцарських франках? А все - жадібні до вивантаження моряки "Фобоса"!

Втім, ми тут же пошкодували, таку прийомку вантажу влаштував нам містер Штанько. Кожний тюк роздивлявся, чи не надірваний. Чи не надірваний, а потім зашитий акуратно і не помітно. Своїх дальнобоїв поставив пильнувати одного в кузові, а іншого біля кришки трюму. Сам біга весь час з борту на причал та назад. А ми знай кувиркаємося з тими тюкованими штанами. Гірше цукру, один тюк треба нести удвох. Ні, щоб у трюмі вдягути штани, а в кузові зняти. Було б швидше. Ледь їх ще втрамбували у фуру. Наче той же камаз, а не лізе вже, зайві тюки залишаються. Знову вивантажили й ледь запхнули все, а Штанько вже лається з капітаном, портові збори не хоче платити, ледь наш рудий Ковтун з нього видавив кілька тисяч рублів, щоб стояти до ранку. Ну в нас, вже бувалих вантажників - інша пісня. Ми ж берем наперед.

До обіду ми з ним промурижились. Так і в місто не встигнеш сходити. Але вийшли. Що я робив на березі в Сочі - геть не пам'ятаю. Це означає або-або. Або нічого особливого, як завжди в будь-якому порту. Або щось таке геть особливе, про що було краще одразу забути, щоб не вибовкати в старості дітям. Втім обов'язкове для всіх сочинських візитерів трешеве фото є в моєму альбомі. Механік Ігор, матрос Кирюха, я. Втрьох ми складаємо, мабуть, повного закінченого черкеса. Чи джигіта. Чи абрека. Бо я у мерлушковій шапці-папасі, Ігор у черкесці із газирями, а Кирюха з кинджалом. Нахабна мавпа жере в кадрі сомбреро, яке Кирюха без реверансів зняв просто з фотографа, попри крики, бо йому не дісталось папахи. Бо джигітів без сомбреро і мавп не буває, це вам будь-який сочинець скаже, особливо фотограф. І звичайно ж - під пальмами. Треш так треш. І сказав би нам хтось тоді, що через двадцять років інший хтось проводитеме під цими пальмами ЗИМОВУ олімпіаду. Щоб ми йому відповіли, особливо фотограф з мартишкою у сомбреро? І його, цього хтося, ще й оберуть президентом Росії? Не лякайте, не треба. Такого не вигадав навіть король жахів Кінґ. Бідна країна.

А про злопам'ятливість механіків я все зрозумів, коли перед виходом в море механік Ігор, наче так і треба, витягнув у трюмі з під пайол цілий нерозпечатаний тюк штанів і цілий нерозпечатаний тюк спідниць. Він сховав їх у коридорі гребного валу, що йшов через трюм, вчіть будову судна, дальнобої нещасні. Не жартуйте з механіками. Я з тих пір їх не дай Боже не ображаю. Навіть страмеха Володьку. Штани поділили по-братськи на весь екіпаж. На мою долю припало 11 пар брюк, і я носив їх три роки. Запачкались, беру нові. А ось спідниці...

*
Про те, що світ змінився за час нашої відсутності, ми здогадалися, ледь примірилися тихенько собі пришвартуватися знову до "Деймоса". Наче все, як і два тижні тому. Херсон, як Херсон. Кошова як Кошова. Причал як причал. А ось "Деймос"... На нестатутній шворці від капітанського містка до флагштоку на носі обтряхало на сонці якось підозріло багато предметів жіночого туалету. Білий медичний халат, біла шапочка, якісь, звиняйте, сукні, вибачте труселя, і вибачте станики. І не купальні - спідні, мережані. І боцман Олег приймав у нас швартови якийсь тихий, замріяний, без своєї фонтануючої живості, якось так:

- А, це ви, пацани. Ну, з поверненням, - і нічого не відчубучив навіть.
- Олегу! Олегу! Де ти подів мою плойку? - неслося з броньованих дверей на палубу з нутрощів судна.
- Ой, вибачте, - визирала з тих дверей і шарілася... староста тих студенток-медичок.
- Та ось, розписалися. Можете нас поздоровити, - в свою чергу шарівся наш боцман.
- Що? Розписали? По паспорту моряка? - не втерпів старпом Серьога.
- Ну, якщо в чорнобаївській сільраді, то, виявляється, можна, - смиренно пояснював боцман. А потім ображався, що старпом йому не вірить, і вже доводив у звичнішій для нас манері:
- Та ось в начмеда училищного можете спитати! Він був за свідка!


- Хлопці, - сказав капітан Ковтун. - Хлопці, я людина, звісно, серед вас тимчасова, і свій рейс вже відпрацював, як домовлялися. Але я думаю, ви знаєте, що подарувати щасливій молодій.

А ми таки знали. Механік Ігор та матрос Кирюха тут-таки мотнулися в трюм і кинули до ніг збентежених молодят весь тюк грузинських контрабандних спідниць. Така ось купа наживи підвернулася. Нє, ну а шо? Вже не знаю, чи зносила їх та медсестра ще й досі.

А старпом Серьога споглянув похмуро на весь цей дурдом веселку, пішов і на всі гроші від цього прибуткового рейсу придбав водогрійний котел. Такий, що працював і на газу, і на вугіллі, і на дровах. А позаяк все ніяк не міг відправити його в свою Бучу, прокатав на судні весь рік, і всі митники Чорного моря просили довести, що не на продаж у Туреччині, і ніхто безкоштовно не вірив, тільки за бакшиш. Турки теж. І з кожним рейсом все більше вимощувала своє гніздо десь на щоглі "Фобоса" Діва Обида. Але Діва Нажива теж нами не гендлювала - гроші на бакшиш у страпома завжди були.
Ой славнеє діло, хорошеє діло.
Коньяк, і панчохи, і презервативи.
                2015
 ·  Translate
20
Іван Криниця's profile photoRoman Bydook's profile photo
2 comments
 
зачитавсь %)
 ·  Translate
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
вибачєйте за дубль, тут, виявляється, приватність інакше змінинити не можна
 ·  Translate
Anton Sanchenko originally shared:
 
Першопроходці

Мабуть символічно, що першою російською навколосвітньою експедицією керували німець Крузенштерн та українець Лисянський. Бо Російську імперію розбудовували саме німці й українці. Правда, іноді боролися одне з одним аж до заслання в Сибір.

Мабуть ще символічніше, що перша експедиція розпочалася майже через три століття після експедиції Магеллана. Росія завжди впевнено запозичувала західні технології. Але робила це якось повільно.

Іспанська експедиція під командуванням Магеллана стартувала в 1519 році. Перша російська експедиція Крузенштерна та Лисянського розпочалася у Кронштадті 7 серпня 1803 року. Для цього багато чого мало відбутися в Росії. Наприклад, потрібно було відвоювати у шведів і побудувати сам Кронштадт, навчитися будувати кораблі і придумати перекручені голландські назви для кожної корабельної загогуліни.

Нас, звісно, більше цікавитиме саме життєвий шлях нашого земляка, який народився у славнім своїми огірками місті Ніжин 2 квітня 1773 року.

Батьківщина героя

Пам’ятник Лисянському стоїть в самому центрі Ніжина. Перед храмом Іоанна Богослова, настоятелем якого був його батько. Якір з під його монумента періодично викрадають підпилі компанії і переносять під пам’ятник Гоголю чи ще куди. Якір на весь Ніжин - лише один, тому його зазвичай швидко знаходили і повертали Юрію Федоровичу. Але зараз щось пропав надовго. Може здали в брухт? Хоч в Одесі новий якір проси.

Старовинний будиночок настоятеля, в якому і народився майбутній мореплавець, - одразу за церквою. В ньому зараз живе міський архів. Якщо попроситися в середину, треба пильнувати і пригинатися, такий в ньому низький сволок – могутні балки, що тримають стелю. Тож, з переселенням до кормової каюти шлюпу „Нева” для Юрія мало що змінилося – пригинатися мусив так само.

Ніжин – місто славетне хоча б через свій університет, який дав світу Гоголя. Існує після всіх реорганізацій досі у все тому ж корпусі, побудованому Безбородьками на виконання заповіту батька й брата – останнього генерального писаря Гетьманщини. Старшина багато грішила і несамовито каялася. Весь центр міста забудовано козацькими церквами. Перша кам’яниця в стилі козацького барокко – теж була побудована у Ніжині, а не в Києві.

Гетьманська старшина, як їй здавалося, пожинала плоди свого угодівства з московським царем. Ось і Безбородько-молодший – вже імперський канцлер у самому Петербурзі. Його стараннями закуплено в столиці і перевезено до гімназії 1900 томів розумних книжок для студентів. Свою книжку й власноручно накреслені атласи з навколосвітньої експедиції Лисянський теж потім передав на зберігання до тамтешньої бібліотеки. Зберігають досі, у відділі рідкісних книжок. Дають почитати тільки особливо затятим читачам.

В тому, що молодого поповича прилаштували навчатися у єдиному на всю імперію Морському кадетському корпусі, куди не дворянам було зась, теж мабуть не обійшлося без сприяння канцлера Безбородька. Український парубок відбув на навчання до Кронштадта у 1783, у віці десяти років. Зрозуміло, що вирішував це він не сам. Але що спонукало до цього його батька неможливо зрозуміти, якщо не знати, що три з восьми ніжинських кам’яних церков у центрі міста були грецькими. А де греки, там і море.

Грецьку громаду міста складали переважно купці, які тікали до Ніжина ще за часів Богдана Хмельницького, коли в Туреччині почалися чергові гоніння на православних. Кажуть, саме вони завезли сюди оті уславлені ніжинські огірки. І взагалі – були впливовою і багатою громадою міста. Один з цих грецьких купців пізніше входив до правління Російсько-Американської компанії, чиїм коштом і було споряджено першу російську навколосвітню експедицію. В світлі цього призначення Лисянського командиром одного з кораблів теж не видається випадковістю. Бо що ми без земляків? І що вони без нас?

Роки навчання

Про звичаї Морського кадетського корпусу краще почитати в Костянтина Станюковича, якого росіяни чомусь вважають литовцем, бо досі не знають, хто такі литвини. Солдатчина й дідівщина в чистому вигляді, вмотивована старовинними морськими традиціями. Враховуючи те, що майбутній колега Крузенштерн – на три роки старший, легко припустити хто кому пришивав накрохмалені підкомірці на „слинявчик” бушлата. Втім не все так просто. В своїй книжці Лисянський прохоплюється, що мав вищий ранг, ніж Крузенштерн, на момент початку експедиції, і погодився вступити під командування німецького колеги лише з умовою, що той не лізтиме у внутрішні справи „Неви”. Звісно, сформульовано це було елегацькіше, з політесом. Але Лисянському в цьому можна вірити, бо манією величі він точно не страждав.

Повз цей момент якось пройшли усі біографи цього блискучого тандему, вважаючи Крузенштерна безумовним лідером, а Лисянського - безплотною тінню першопроходця, хоча чин обидва мали рівнозначний – капітан-лейтенанти. Чи вислуга років була в Лисянського більша (раніше віддали в службу), чи ордени почесніші, в цьому треба розібратися, але за „табеллю о рангах” він стояв вище Крузенштерна. Втім, це двійко так досконало одне одного доповнювало, і пережило разом стільки випробувань, перш ніж вийшли у цей рейс, що питання, хто чий начальник, між ними просто не стояло. Нащадки розберуться. 

Роки блукання

З початком російсько-шведської війни 1788-89 років усіх гардемаринів достроково випустили з корпусу, підвищили до мічманів і направили на ескадру адмірала Грейга. Випускники вперше билися з супостатом у битві при острові Гогланд, отримали від командира плюс в карму за хоробрість та ініціативність. Командир, адмірал Грейг, зрештою, отримав від них острів, названий на його честь, в архіпелазі Туамоту.

В 1793 Лисянського та Крузенштерна було підвищено до лейтенантів і у складі восьми найздатніших до навчання молодих офіцерів відправлено волонтерами в англійський флот, в ескадру адмірала Мюррея. Служба й навчання на британському флоті тривала понад 5 років. Наслідком цього було, зокрема, й те, що Лисянський переклав з англійської теоретичну працю Джона Клерка „Двіженіє флотов”. Книжка також зберігається у Ніжині. Українські адмірали, яких в нас вже більше, ніж залишилося бойових кораблів, могли б присягати на тлустому томові Джона Клерка. Може тоді так бездарно не здавали б кораблі у Севастополі. Цим томом в разі чого можна прибити зрадника, солідний такий фоліант кілограмів на десять.

Щодо мандрів і отих, прости Господи, пригод, служба в англійців теж не підкачала. Волонтери побували на Карибах та в Америці, їм пропонували вступити в американський флот. Мало хто з українців може похвалитися, що розмовляв з Джорджем Вашингтоном. Юрій Лисянський міг би, але він не був хвальком.

Капська колонія на мисі Доброї Надії, Ост-Індія, Макао – португальська колонія в Китаї. Уважні й спостережливі учні англійців все помічали і мотали на вус. Ви знали, що хутро в Китаї в чотири рази дорожче, ніж та ціна, за якою Росія традиційно постачає шкурки в Європу? З цим треба щось робити. Плани експедиції почали складатися в товариства, вочевидь, ще тоді. І, звісно, неодноразово обговорювалися непосидючим мрійником Крузенштерном і хазяйновитим практиком Лисянським ще до того, як було залучено Російсько-Американську компанію. Я хочу звернути увагу саме на комерційний аспект експедиції. Бо росіяни традиційно педалюють про „служеніє отєчеству”. А якщо вірити біографу Крузенштерна Ніколаю Чуковському ( так, це синок Мойдодира), прибуток від геніальної торгової авантюри склав 600 крат. Не відсотків – разів! Звісно, для цього потрібно було наперед розвідати ціни в португальців.

Щодо інших „пригод”, що припали на ці роки поневіряння в океанах. Лисянський ледве не помер від жовтої лихоманки в тропіках і отримав тяжку контузію голови при абордажі французького фрегата „Єлизавета” у 1796 році. По поверненню на батьківщину нагороджений за це орденом Георгія четвертого ступеня. Мабуть, саме це і просунуло його в табелі о рангах вище Крузенштерна, хтозна.

Циркумнавігатори

Завдяки тій благословенній рисі свого характеру, яку українці досі лагідно називають „хазяйська дитина”, на закупівлю двох придатних для далекої експедиції шлюпів до Англії направили саме Лисянського. Він відібрав кораблі настільки вдало, що потім скаржився на відсутність традиційної для дерев’яних вітрильників течі в трюмі. Днище „Неви” не пропускало ні краплі води, і він навіть розпорядився, навпаки, закачувати помпами воду в трюм для вентиляції й боротьби із затхлим повітрям.

Звичний нам „трюм” він теж називав ще інакше – „інтрюм”, на англійський манер. Що, по-перше, змушує припинити скаржитися на відсутність української морської термінології, і російської ще 200 років тому теж не було, а, по-друге, вказує найдієвіший спосіб формування тієї термінології. „Що не дочую, те перебрешу”. Бо intrum – то «всередині» латиною. Ось вам і «трюм»!

Обидва шлюпи були перегнані з Портсумута у Кронштадт, капітани особисто набирали команди. Ось тут і відкрилося, чим збирається брати участь в експедиції російська держава. На борт «Надежди» прибув камергер Рєзанов з цілим почетом слуг.

Виявилося, що спочатку було два проекти двох різних експедицій – проект Крузенштерна про плавання довкола світу на Аляску, і проект графа Румянцева про посольство до Японії. Проекти вирішили об’єднати. При цьому кожен - і моряк Крузенштерн, і сановник Рєзанов, вважали себе керівниками експедиції згідно наданих письмово самим царем повноважень. Це постійно призводило до конфліктів на палубі „Надежди”.

Лисянський, мабуть, посміювався і радів, що так вдало виклопотав свою повну автономію у корабельних справах. Бо камергери мають звичку лізти у все. Поки росіяни й німці розбиралися, хто більший начальник, українець залишає в путівнику поради, через відсутність на Канарах хоч завалящого театру, завітати в гості до дружини французького посла. Корисна порада досвідченого мандрівника.



Острови в океані

Коли відомий український мандрований письменник Максим Кідрук шукав у книзі прибуття аеропорту на острові Пасхи, чи були до нього записи українців, що прибули на цей найвіддаленіший від усіх континентів острів на Землі, він займався невдячною справою. Тому що першим українцем на Пасхи був ще Лисянський. Він кілька тижнів прочекав тут на „Надежду” Крузентшетрна, з якою його „Неву” розлучив шторм біля мису Горн. Справедливості ради, треба зауважити, що на берег не сходив, відправив на шлюпці лікаря. Бо безпечної гавані на острові нема, а у морі капітан не має права полишати свій корабель. Втім, саме художник Лисянського вперше в наших палестинах замалював характерних пасханських бовванів. Вони саме вздовж моря і височіють. Віками чекають на кораблі. „Надежди” не дочекались, Крузенштерн проскочив повз острів.

Зустрілися обидва кораблі вже на Маркізьких островах. Описи життя аборигенів в книжці Лисянського жваві й гуморні. Невідомо, чи зробив він собі татуювання, тому що слова тату він ще не вживає, але прискіпливо описує саму процедуру й розповсюджені візерунки. А також особливості одягу тубільців, який в чоловіків обмежувався шнурком, яким зав’язували, вибачте, крайню плоть і не відчували жодного дискомфорту. Коли ж під час візиту місцевого короля на судно шнурок розв’язався, той неабияк знітився, прикривався руками, щоб не осоромитися перед моряками. Поняття про сором в народів завжди доволі різнилося. Якщо на Маркізьких островах зараз є качки, то всі вони походять від качки й селезня, за яких капітан Лисянський виміняв у того короля кілька поросят.

На Гаваях, які щойно поснідали капітаном Куком, і були за це покарані канонадою з європейських кораблів і збройним десантом англійських моряків з примкнутими багнетами, Лисянському показували англійські ядра, що застрягли в стовбурах пальм, пояснювали, шо капітана Кука острів’яни, навпаки, дуже любили, але він необережно порушив табу – повернувся спиною до якогось ідола під час свята. Лисянський став з підозрою ставитися до своїх провідників, особливо шаманів. Але аборигени заспокоїли: рада старійшин після випадку з Куком вирішила, що на білих людей табу тепер не розповсюджуються. Що з них взяти? Моряки! Роби, що знаєш. Бо виріжуть гавайців до ноги з такими багнетними атаками та канонадами через такі дрібниці.

Аляска

Десь після Гавайських островів, де кораблі розлучилися майже на рік, терплячка Крузенштерна вичерпалася, він арештував Рєзанова, зачинив того в каюті, і до самого Петропавловська-Камчатського тримав його під вартою. А графа Федора Толстого на пізніше прізвисько „Американець” взагалі висадив на якомусь алеутському острові разом з його мавпою, з якою граф не хотів розлучатися, стверджуючи, що то його жона.

До речі, розлучилися на Гаваях зокрема й тому, що Крузенштерн поспішав за своїми нетерплячими планами, а незворушний Лисянський заявив, що не зніметься, поки не вторгує в аборигенів достатню кількість свиней для камбузу. Люди давно на самій солонині. Піклувався про матросиків, що вже там. Я довго намагався з’ясувати, хто саме започаткував найкращу флотську традицію - поїти матросів у тропіках сухим вином. Саме він, Юрій Федорович, як виявилося.

Залізо для мінових операцій з тубільцями він теж дуже завбачливо взяв смугове, а не одразу коване. Облаштував на палубі ковальський горн, і тямущий матрос-коваль на вимогу аборигенів одразу кував що кому треба: кому ніж, кому гарпун, кому наконечник списа тощо. Це було новим словом в колоніальній торгівлі.

Про участь „Неви” в колоніальній війні на Алясці треба писати окремо. Звістки про те, що російські факторії спалені й захоплені місцевими племенами, він отримав від англійських капітанів ще раніше. Нам же треба відзначити, що Лисянський хазяйновито зібрав усі чавунні ядра, якими сам же і обстрілював захоплений індіанцями форт на острові Сітка, одразу після того, як тубільці втекли й уклали з мир з російським промисловцем Барановим.

А в той же час у Петропавлівську вже Рєзанов, відомий пересічному росіянину по пісні „Я тєбя нікогда нє забуду”, хотів посадити німця Івана в острог. Крузенштерн ледь відкараскався і втік, так і не зібравши хутра морського звіра. Тож уся геніальна торговельна операція в Китаї відбулася саме завдяки вантажеві хутра „морського бобра” (очевидно видра, калан) і „морського котика”, який доставила з Аляски „Нева” Лисянського. До слова, посольство в Японію пихатий камергер, звісно ж, провалив. На двох інших кораблях, отих „Юноні” та „Авось”, обстріляв Курильські острови, взяв у полон японських рибалок, заклавши підвалини стосунків з японцями на століття вперед, і відбув у Сан-Франциско робити „Я тєябя нікогда нє забуду”. Далі ви знаєте.

Але ще про геніальність в комерції. Аборигени Аляски не знали б, що таке навіть діаманти чи перлини, вони їх не бачили. Залізо в них переходило у спадок від батька до сина. Аж тут Лисянський зі своїм ковалем. Найбільшою ж коштовністю вони вважали бурштин. У вас вже не виникає питання, який саме обмінний товар привіз Лисянський з янтарної Балтики? Усі трюми „Неви” були забиті хутром повністю.

Крім того, усі байдарочники й каякери Неньки мають бути вдячними Лисянському за перше креслення тамтешніх човнів, які він особисто і випробував у мандрах морем між островами впродовж цілого року. Етнографічна колекція і описи суворих звичаїв алеутів та індіанців здатні остудити агітацію прихильників природного екологічно чистого життя принаймні на кілька днів.

Китай

Вони зустрілися через рік у Макао, в португальців. І через лише половинний вантаж хутра спокусилися на найбільшу авантюру свого життя. Китай дотримувався політики самоізоляції. Усі європейці торгували тільки через португальців, залишаючи їм значний відсоток за посередництво. Але німець та українець перейшли на рейд Нанкіна, в материковий Китай, знайшли, якому мандаринові треба занести тормозка, й розпродали весь вантаж безпосередньо китайцям. Хоча цілий місяць простояли на рейді під загрозою повної конфіскації усього краму. Ну, далі вже просто. Шовк, порцеляна та інші традиційні китайські цінності на Європу. 600-кратний підйом, як сказали б сучасні „човники” з рябими торбами.

До Кронштадту „Нева” повернулася у 1805, на кілька тижнів раніше за „Надежду”, встановивши рекорд тривалого переходу без заходів у порти від самого Маврикію, але першим російським циркумнавігатором чомусь вважають німця, а не українця. І це теж показово.




В сухому залишку

Крузенштерна поставили начальником отого кадетського корпусу. Лисянського знову відправили в море з ескадрою кораблів. У кабінеті писати зручніше, ніж у каюті. Тому книжка німця вийшла на чотири роки раніше за книжку українця, і всі лаври дісталися йому.

Українська доля – видана власним коштом накладом у двісті примірників книжечка подорожніх нотаток та атлас з нововідкритими островами. Насмішки над „малоросійським стилем” автора, і значно більший успіх англійської версії книжки (сам переклав і видав в Англії). Відставка в чині капітана першого рангу. Забуття. Бліда тінь Крузенштерна, якому вже сучасні петербурзькі курсанти досі одягають тільняшку на пам’ятник під час випуску. Дружба дружбою, а усі згадки про колегу в стінах рідного училища зачищено під мітлу. З німецькою педантичністю.

Добре, що наш Магеллан знав, куди слід завести свою книжку, щоб вона збереглася для нащадків. До Ніжина. До університетської бібліотеки. На карті навколосвітньої експедиції в Російській імперії Лисянським було позначено лише три міста: Кронштадт, Петропавлівськ і... Ніжин.

Одним словом, ніжинці, ви як знаєте, але якір Юрію Федоровичу поверніть. Мореплавцеві без нього якось незатишно. Кажуть, символ надії. Бажано встигнути з цим до початку серпня, якраз буде 210 річниця його повернення.
 ·  Translate
2
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
Неймовірно, але факт. „Джинса” в газетах з’явилася раніше, ніж Леві Страус винайшов джинси.
 ·  Translate
9
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
21 рік тому я пішки відвів одну знайому жінку до пологового будинку, і в мене стало на одну знайому дівчину більше. А зараз тій дівчині вже продаватимуть алкоголь. Страшне, як час летить.
 ·  Translate
8
Add a comment...
Have him in circles
79 people
Yaroslava Tymoshchuk's profile photo
Mykola Chyslin's profile photo
Bogdan Logvynenko's profile photo
Sofiya Mamchych's profile photo
Igor Kushnirchuk's profile photo
Kost Moskalets's profile photo
Katrina Haddad's profile photo
Olesya Mamchych's profile photo
Єгор Коваленко's profile photo

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
ГЕНЕРАЛИ ПІЩАНИХ КАР'ЄРІВ 1

(Suite dos pescadores)
   
    На Одеській площі в Херсоні зустрічаються річка та море. Ліворуч - ворота морського порту та морвок зал. Праворуч - ворота річпорту та вокзал річковий.
    Залізничні колії йдуть просто через площу. І коли ма неврові тепловози тягнуть вантажні потяги з порту до порту, весь інший рух на площі тимчасово припи няється. Тролейбуси, таксери й пішоходи терпляче чекають, поки вагони з зерном чи міндобривами пере беруться з річки до моря чи у зворотному напрямкові.
    Якраз посередині між морським та річковим вок залами знаходиться дебаркадер портового нагляду, в якому належить «брати відхід» перед виходом у море.
    Поруч - митниця та прикордонна застава. Від дебар кадера ж щогодини відходить то на верхній, то на ниж ній рейди катер «Асканія» з капітаном Сузаною.
    На нижньому рейді відстоюються під жовтим ка рантинним прапором усі судна прибульці з Греції, Туреччини, Болгарії та інших гамерик. На верхньому рейді, навпроти бібліотеки імені Олеся Гончара, за звичай стають на якір судна класу ріка море, які ство рені спеціально для того, щоб не припиняти рух тро лейбусів Одеською площею, і йдуть із Запоріжжя чи Комсомольська на Дніпрі транзитом на Італію чи Румунію.
    Цим суднам дозволяють затримуватися в Херсоні не більше доби, а справ у судна, що завтра має вихо дити у море, завжди до біса. Але з урахуванням того, що і продуктова база, і валютний магазин для моря ків «Альбатрос», і готель моряків теж поруч, усі ті справи можна вирішити, не ступивши ні кроку за ме жі Одеської площі.
    Й ось коли все вже начебто зроблено, а до рейдо вого катера ще залишається якась година, бо Сузана якраз відійшла не на той рейд, саме час морякові роз слабитися. І на те на площі дуже мудро розташовано аж три пивні бари.
    Один з них, як зрозуміло вже з назви «Анна Ка реніна», розташовано просто біля залізничної колії.
    Бар цей - найближчий до рибокомбінату та екіпа жів мореходного училища рибної промисловості.
    У ньому завжди найкраща риба і повно курсантів у дні стипендії.
    Закусувати пиво рибою - звичай, може, й вар варський, спробуйте но принести тараню до паба десь в Англії чи в тій же Туреччині, де до пива ли ше фундук та інші горішки, але й варвари іноді ма ють рацію.
    Працював якось із упертим механіком з Ростова.
    Ногу механік мав 48 розміру, кулака - приблизно такого ж, і був хлібосольним, як усі росіяни напід питку. Він не розумів, чому всі турки у барі витріща ються на його донську воблу, й починав турків тією рибою пригощати. З огляду на розмір щедрого кула ка механіка, турки відмовитися боялися й, проказав ши належні молитви, як перед стратою через отруєн ня, воблу таки куштували.
    - А тепер пивця! - командував механік. - Та мам? А ти кривилося, як середа на п’ятницю.

І через деякий час уже весь паб, включаючи барме на, чавкав варварською стравою, аж за вухами лящало, й обтирав масні пальці просто об заштопані скатертини.
    У пивбарі «Анна Кареніна» з цієї ж причини жод ної скатертини на столах ніколи не було. Колись і я протягом трьох років відвідував «Кареніну» на стільки часто, наскільки мені дозволяла підвищена курсантська стипендія у 12 крб. 50 коп., і обтирав пальці об вирвані з конспектів з електрорадіонавіга ції аркуші. І та електрорадіонавігація мстилася мені потім усе життя: ледь щось у мене «згорало» на паро плаві, виявлялося, що саме цю сторінку конспекта я вирвав у «Кареніній».
    Другий пивбар був на іншому боці площі, біля во ріт морського порту. Це була нічим не примітна ти пова «стєкляшка» (ну не «скельце» ж, справді!) - «Вітерок № 17». Іноді було навіть добре, що вона бу ла така скляна і прозора. Причали порту через ворота було видно навіть із середини закладу.
    - Ну, то ще не відійшов там наш пароплав, боц мане? От і добре. Чекають, волосані. Давайте ще по келишку, - казав кухар Сашко. І ми замовляли ще по келишку.
    Боцман Владленович був уже літнім моряком, ко ли сивина в бороду, а біс у ребро. На наш пароплав він потрапив внаслідок романтичного кохання. Ну, тра пляється таке іноді з моряками його віку, коли ста ра дружина видається їм недостатньо романтичною особою, яка думає вже лише про бони та валютний магазин «Альбатрос», а не про сині далі та серпанки над хвилями, по яких носить її одіссея. І тоді моряки репродуктивного віку збирають свою єдину валізу, зубну щітку, диплом і бінокль, і кардинально зміню ють своє життя. Владленович змінив життя настільки кардинально, що з Одеси потрапив до Києва, а з капі тана, хай і малого плавання, перетворився на боцма на, бо не мав необхідного річкового диплома. Але у майбутнє, проте, дивився з оптимізмом: вступив до річкового училища, щоб надолужити прогалини в своїй освіті, хоча за віком йому вже годилося в учи лищі тому викладати. Адже судноводій пароплава ріка море мусить мати обидва дипломи: і річковий, і морський, - незважаючи на те, що ці два види суд новодіння вимагають від людини цілком протилеж них якостей.
    - Ти знаєш, що таке шурубра? - питав мене но воспечений боцман. - От і я не знав. Тепер знаю.
    У річковиків якась власна мова, не така, як на мор ських пароплавах.
    Мої морські пароплави вкрай нечасто заходили до херсонського морського порту. Правду сказати - жодного разу. Тож я не встиг полюбити цей «Віте рець». А може, на мої вподобання вплинуло те, що фартушок у барменші був зі специфічно херсонської тканини - непокроєних синіх з трьома білими смуга ми курсантських комірців гюйсів. І одна біла смужка була за Гангут, друга - за Чесму, а третя - за Синоп, за три найвидатніших перемоги вітрильного флоту.
    А вона в них - пиво розбавляє. До того ж, розбавляла та клава пиво аж надто безбожно, додаючи пральний порошок для піни.
    Однак, скло прозоре в обидві сторони, і мій рідний капітан Мартинсон, щойно вийшовши з портового нагляду, одразу бачив не тільки що, але й з ким я п’ю. І вже одного разу вичитував мене:
    - Чому ти випиваєш з боцманом та поваром?
    Ти ж - командний склад.
    Відповісти рідному капітанові, що стільки, як ко мандний склад на «Славутичі 13», я ніколи не ви п’ю, я не міг. Боротьба з пияцтвом уже почалася у за гальнодержавному масштабі, і командний склад славного судна став скидатися на декабристів з Пів денного товариства змовників. А я весь час плутав умовний стук у двері та взагалі - в якій каюті сього дні читають «Руську Правду», і капітан від мене то го б не вивідав і під тортурами. Як у таких умовах з тим командним складом випивати?
    Взагалі, відрізнялася не тільки мова - річкові традиції випивки значно відрізнялися від морських.
    Якщо моряк воліє надудлитися й побитися переваж но не на борту власного судна, у якому небудь пор товому ганделику, головне - на судно вчасно при повзти або хоча б впасти обличчям до порту, то річ ковики, як люди економні й самогонні, віддавали перевагу власним каютам. Крім того, моряк має змо гу напитися три дні на півроку, бо митниця пропус кає за кордон лише дві пляшки горілки. Тож якими б алкогольними подвигами не похвалялися вам зна йомі моряки, знайте, що це просто хвастощі - більш непитущих людей у перерахунку на рік на березі годі знайти, одних свят у календарі он скільки. Чому ж наші моряки цим намагаються похвалятися, а не зіз наються сором’язливо, колупаючи пальцем пере борку, як заморські анонімні алкоголіки, - це вже питання не для мариністів, а для славістів.
    Річковики ж мали доступ до горілчаних джерел та оселедцевих берегів у будь якому порту, а їх на Дні прі чимало. Самих лише баз флоту налічувалось чо тири, не враховуючи забрудненої Прип’яті, в якій базувалися колись усі дніпровські контейнеровози.
    Навіть оселедці є свої - дніпровські. Ще той деліка тес, про який знають лише особи втаємничені, на приклад - колишні рибалки. Якщо ви в Херсоні з набережної побачите риболовецький сейнер, що, з якогось дива, йде не до моря, а до Каховки, знайте, що він пішов на зимувальні ями оселедця. І досить.
    Далі - тиша. Я й так уже вибовкав забагато рибних місць у своїх творах, Кергелен хоча б взяти чи Фолк лендські острови.
    Українська ж горілка здавна цінується навіть у Ро сії, бо в нас нафти нема, щоб бодяжити, доводиться гнати зі щирого зерна. І жодної митниці, щоб потрапи ти на борт судна, спиртне те не проходить. Звичайно, в такому разі і напитися, і почубитися краще на борту власного судна. Втім, людина повинна собі в певний момент сказати «баста», щоб не спитися нанівець. Ба гато з моряків, що потрапляли на річкові судна із си туації тотального спиртового дефіциту в морі, горіли на цьому. Отож мені краще було і не розпочинати пе ребудови й продовжувати дотримуватися суворих мор ських традицій.
    Таких послідовних традиціоналістів на судні нара ховувалося аж троє. Боцман Владленович з Одеси, повар Сашко, що раніше ходив на китобоях з Одеси ж, і я - колишній керченський рибалка. Був ще стар пом Анатолійович, але він був непослідовним, під ключався до нашої гоп компанії лише час від часу.
    Ми воліли попити пивця на Одеській площі, ніж никатися по каютах. Ми навіть професійне свято справляли інше. Не День працівника морського і річкового флоту, як усі, а День рибалки. І хоча боц ман Владленович більшу частину життя пропрацю вав на пасажирських лайнерах, у тому числі сумно звісному «Нахімові», та наукових суднах, він чомусь прибився до нас із Сашком.
    - Я три місяці працював у рибінспеції, хлопці.
    Зараховано?
- Зараховано, - погоджувались ми із Сашком.
    Хоча більших «друзів рибалки», ніж рибінспектор ське судно, годі собі уявити. Але воно принаймні з того ж міністерства.
    Якби я вчасно прочитав «Білого бушлата» Германа Мелвілла, я б знав, що іноді своє рибальське чи кито бійне походження краще приховати, як приховав те Мелвілл, потрапивши в Гонолулу на палубу військо вого фрегата «Юнайтед Стейтс». Бо рибалок та кито боїв військові та торгові моряки чомусь недолюблю ють. Але Мелвілл ще терпляче чекав на мене на по лицях букіністичної крамниці на Подолі, а тут була зовсім інша бінарна опозиція. Річковики традиційно недолюблювали геть усіх моряків: і рибалок, і торга шів, і вояк. І нам залишалося лише єднатися, як при гнобленій яєшній меншині «тупокінечників» на палу бі «Славутича 13» і за столиком пивбару «Вітерець», забувши про колишні контри. Покривати нас міг ли ше таємний тупокінечник старпом, що заочно вчився в Одеському вищому мореходному училищі. Але ж ви знаєте, що Париж вартий меси. І саме по нас у першу чергу вдарила ота боротьба з пияцтвом. «Вітерець» пе рестав відповідати вимогам нового часу.
    Отож такими концентричними колами, як само навідна торпеда, ми нарешті переходимо до третьо го пивбару, який має народну назву «Підводний човен». Якийсь херсонський архітектор оригінал і справді збудував його схожим на рубку підводного човна 613 проекту в надводному положенні. Та ще й вікна повставляв круглі, неначе ілюмінатори.
    З тих гігантських, як у «Наутілуса» капітана Немо, вікон було гарно видно саме дебаркадер рейдових катерів. І що суттєво, борти «Підводний човен» мав геть непрозорі, як справжній корабель глибин. Тож наші капітани, яким теж уже набридло дудлити за боронений партією нектар наодинці в своїх капі танських каютах, занурювалися футів на 300 саме тут. А позаяк сюди сходилися капітани чи не всіх су ден, які стояли цього дня на верхньому рейді, часом це нагадувало просто якісь засідання Клюбу дніп ровських капітанів.
    Коли не зайдеш - усі тут. І Гіренкявічус на при звісько Гірей, що першим вивів самохідку 559 проек ту на іспити у відкрите море і, як австралійський сер фінгіст, півмісяця шукав чотириметрову хвилю, щоб довести, що самохідка - теж морське судно і може ходити на Дунай без супроводу буксира рятувальни ка. І Шестунаускас, капітан першого «Дніпровця», який першим (тавтологія, а що поробиш?) з дніп ровських капітанів пройшов Залізні Ворота на Дунаї, і встановив, що і за ними є життя. І Ярмакас з п’ятна дцятого «Славутича», який колись мене дуже вразив у затоні на Жуковому острові під Києвом.
    Отож уявіть, біжимо ми з хлопцями на вечірній ав тобус уздовж причальної стінки і носів вмерзлих у лід самоходок та площаків. Попереду хихотять якісь борт провідниці з білих пасажирських пароплавів, а якраз між нами і цими фіфочками поважно йде Ярмакас - огрядний, вусатий, у форменій чорній шинелі із золо тими капітанськими нашивками на обшлагах, у фор меній смушковій шапці, яка на військовому флоті дозволена не менш ніж капітанам першого рангу. І раптом цей парадний капітан виймає з кишені рогат ку й окатиш та як засадить з неї, звиняйте, в корму тій фіфочці, що праворуч. У нас і щелепи повисли. А Яр макас ховає рогатку в кишеню і так само поважно про ходить повз бортпровідниць, які з фіфочок миттєво пе ретворюються на фурій, бо думають, що то, звісно, ми, молоді лоботряси, розстрілюємо пасажирський флот з рогаток. І на автобус ми, таким чином, не встигаємо.
    Може, й на краще. А якби це перетворення на фурій відбулося вже після весілля?
    Пізніше я довідався, що Ярмакас - пристрасний мисливець. Усе своє дніпрове капітанське життя він возив із собою рушницю і шмаляв дуплетом по кач ках просто з капітанського містка. Одного разу стрі ляв навіть по пароплаву, який хотів обігнати його «Миргород» і бути першим на Дніпродзержинсько му шлюзі. Коли йому дали «Славутич 15» і направи ли на Дунай, митники пропускати його зброю через кордон відмовились. І Ярмакас зробив рогатку і від водив мисливську душу на ліхтарях у шлюзах: стрі ляв по них тими ж залізомарганцевими окатишами з Комсомольська, які віз до Румунії. Йому тепер по заздрив би кожен мисливець, жоден з них ніколи не мав під рукою аж 3600 тонн набоїв.
    Тож коли не зайдеш до цього «Підводного чов на» - усі в зборі. Засідання розпочинається. Усі ку ми, усі герої, усі з 559 х, що возили були всі поперед ні навігації пісок з Києва до Запоріжжя, а інші - вже інший пісок - із Запоріжжя до Києва. А в серп ні - кавуни з Херсона. Потім для них відкрили Ду най, примусили закінчити курси червоних моряків та отримати найнижчі морські дипломи і випхали у Чорне море на все тих самих річкових суднах, на че щоб насміятися з Морського Регістру.
    Мій колега з одинадцятого «Славутича» колись влуч но назвав їх генералами піщаних кар’єрів. Досить попу лярний фільм був за новелою Жоржі Амаду з піснею, яку мав знати кожен поважаючий себе дворовий гітарист.
    Я начал жизнь в трущобах городских И добрых слов я не слыхал.
    Когда ласкали вы детей своих,
    Я есть просил, я замерзал.
    Вы, увидав меня, не прячьте взгляд,
    Ведь я ни в чем, ни в чем не виноват.
    За что вы бросили меня, за что?
    Где мой очаг, где мой ночлег.
    Не признаете вы мое родство,
    А я ваш брат, я человек.
    Вы вечно молитесь своим богам,
    И ваши боги все прощают вам. Існувала навіть певна змова радистів, які замість «Прощання слов’янки» крутили по трансляції саме «Генералів…», й іноді я підозрював, що у змові бере участь також бармен «Підводного човна», який теж час від часу крутив цю річ на магнітофоні, але чомусь португальською мовою.

    Marche dos pescadores Minha jangada vai sair pro mar Vou trabalhar, Meu bem querer Se Deus quiser quando eu voltar do mar Um peixe bom, Eu vou trazer Meus companheiros tamb em vao voltar E a Deus do c eu vamos agradecer За браком португальського перекладача доводи лося вірити, що магнітофон у барі співав приблизно те ж саме. Зате яке гарне слово бразильці для генера лів видумали - «піскадори». Наче саме на наших ге нералів у барі дивилися.

    Добре, що мого Мартинсона генерали вважали молодим та нахабним вискочнем, який перевіз ще недостатньо високу кучугуру піску, лише з пірамі ду Джосера, аж ніяк не Хеопса, яка тільки і робить з річковика справжнього майстра дванадцятого да ну. Але мені все одно треба було робити маневр «кру гом арш лівою лівою», бо замість Мартинсона засі дає мій улюблений старший механік Ізидорович, ще та ябеда, який мене кілька раз закладав вредному Мартинсону у геть безпечних ситуаціях, коли колег закладають не з примусу, а задля чистого мистецтва.
    Отож, ставши річковиком, я залишився без пив бара взагалі, бо Мартинсон не пив чи вдало вдавав, що не п’є, а часи були суворі, рубалися під корінь еліт ні виноградники, потрапити і собі під меч войовни чих тверезників було простіше простого. І я мав пити пиво похапцем із жовтої діжки під річковим вокза лом, пильнуючи катер Сузани, яка мала везти наших старих до полишених на верхньому рейді на змінних капітанів гарячих бойових коней. Коні саме сьорбали солярку з борту портових танкерців, заправляючись перед дальньою доріжкою так само ретельно, як і їхні генерали. Коні взагалі, як відомо з класики, не винні.
    Ох, що за коники це були! Взяти хоча б «Славути чі». Тільки б мені не вжити ненароком слова «баржа», бо мій Мартинсон на таке ображався і навіть наказав відкрутити з кают компанії срібну дошку, на якій київський суднобудівний завод написав, що Мар тинсон приймає з новобудови «теплохід площадку», або ж на річковому слензі - «площак».
    Уявіть собі річкову плоскодонну бар… тобто са мохідку, яку ви могли бачити у Києві чи Каневі, збільшену принаймні втричі. Вона була завеликою для річки. Та і для моря також. На головній палубі цього монстра можна було грати в хокей чи міні футбол, ні на метр не скоротивши ігрового майдан чика. Варто мені було пригадати роки своєї роботи на маленьких чорноморських рибалках, як на цих палубах у мене починався страх відкритих просто рів, як у гуцула в херсонських степах. Добре, що уяв ний хокейний майданчик було огороджено двомет ровим парканом. І називалося це «бункер», куди радистові лазити особливої потреби не було.
    Трюмів у цих бар… тобто чудес кораблебудування не було. Те, що річковики називали трюмами, на ін ших пароплавах називали баластними танками: вони приймали в них воду, коли були без вантажу. Вантаж - руду, окатиші, боксити чи вугілля - «Славутичі» вози ли у бункері на головній палубі і цим відрізнялися від усіх відомих морякам суден, крім деяких екстре мальних лісовозів на Далекому Сході. Якщо у баласті «Славутич» таки нагадував пароплав з високим бор том, лише ніс у нього задирався так високо, що його іноді важко було розвернути на вітер, то у повному ван тажі він нагадував лише підводний човен або праску.
    Праска річкою пливе із міста Чугуєва Ну і хай собі пливе, залізяка… чортова Добре ще, що чугуєвський підводний човен той був у надводному положенні. Висота надводного борту в грузу складала щось сантиметрів тридцять, і навіть не величка дніпрова хвилька часом гуляла по «лавах», як називався простір між бортом і двометровим парканом бункера. Навіть потрапити на високий ніс - напівбак, що таки трохи здіймався над водою, за найменшого шторму було проблемою. І далекоглядні київські конст руктори передбачили для цього спеціальний коридор під бункером, у якому можна було знімати фільми жахів, як у якійсь закинутій штольні чи забої. Усе, навіть тисячі тонн руди над головою, відповідало шахтарським реалі ям та середньовічному епосу про гномів, гоблінів і тро лів. І головним тролем доводилось бути боцману Влад леновичу, коли він бігав до якірного пристрою на носі.
    Але справжній фільм жахів починався, коли ти за ходив до цього коридору в морі і своїми очима бачив, що судно зви ВА єть СЯ на ХВИ лях ЯК змія. Ні, недарма, ой недарма Регістр попервах погодився ви пускати «Славутичі» лише до Усть Дунайська і під страхом смертної кари заборонив їм борознити 555 район Чорного моря (під Новоросійськом). До ре чі, я пригадав, коли «Славутич» і по телевізору показу вали. Один з них не так давно розламало хвилею навпіл десь під Констанцею. Може, й ви той сюжет у новинах бачили? Оце і був «Славутич». Точніше, ли ше кормова його частина…
   

   
    - О, Сузана швартується до дебаркадера. І справ ді, час по конях, хлопці.
    - А на коня?
    Не хвилюйтесь, це була лише перша частина засі дання Клюбу. На коня буде трохи згодом. Митників та прикордонників геть усі керманичі, наче змовившись про перегони на Кубок окатиша, запрошували на за чверть північ, і знімалися з верхнього рейду, як капітани на перегонах чайних кліперів, - майже одночасно.
    Треба дещо сказати про саму процедуру пізнього проходження митниці та прикордонників на рейді.
    Обов’язковим атрибутом цієї процедури був накри тий стіл у кают компанії з бутербродами, салатами, мінералкою і… горілкою. Треба ж було генералам кудись списувати представницькі гроші. Отож вони привласнювали інвалютні карбованці, виділені са ме для таких потреб, і виставляли на столи звичайну гастрономівську горілку, яку кров з носа повинен був закупити на березі старпом. У часи двокіломет рових черг за спиртним митниця на наших бортах просто мліла і відпочивала душею. І без вибриків ставила час відходу за п’ять хвилин північ, навіть якщо трохи засиділася на гостинному пароплаві.
    Це був мудрий генеральський розрахунок - щоб валютна доба вже пішла в залік, а ходова доба ще й не розпочиналася. Пояснюю. За кожну добу після закриття кордону вже платили валютою, а не дерев’я ними. І якщо судно відходило п’ятнадцятого, ця доба вже йшла у бухгалтерську відомість. А для диспетчерів у Києві ми були в рейсі всього п’ять хвилин.
    Перший етап перегонів окатишевих кліперів тривав недовго - до Широкого Плеса одразу за Гідропарком.
    Там геть усі генерали записували до суднових журналів, що видимість впала до нуля, над Дніпром туман, і лізти у Рвач на вихід у лиман просто неможливо, хай ніч була місячна, зоряна, ясная - видно, хоч голки збирай. Вийди коханая… Ні, це вже зайве. Здається, єдиною жінкою на наших бортах була радистка Люба на одному зі «Сла вутичів». Але про жінок радистів теж іншим разом.
    Усі пароплави благополучно ставали на якорі борт до борту, і засідання Клюбу продовжувалося вже в роз ширеному складі, із залученням старших механіків та змінних капітанів, до самого ранку. Оскільки митни кам із собою виносити не давали, а пляшок розкорку вати намаглись якнайбільше, самих лише представ ницьких уже було досить, щоб як слід сказати один одному «на коня» перед виходом у рейс.
    Непитущий вискочень Мартинсон одного разу ледь не поплутав генералам усі карти: він зібрався з ходу проскочити Рвач уночі, оскільки про те, що ту ман покрив геть усі комиші й ходові знаки на бере гах, ніхто його не попередив. Ледь не погоню за ним споряджали, щоб загнати і наш тринадцятий «Сла вутич» до щільного генеральського строю. А що ж ти думало, треба відвідувати засідання Клюбу, якщо ти вже весь із себе капітан.
    Хай там як, але дуже швидко я перезнайомився з усіма начальниками радіостанцій з братніх паропла вів, що працювали на цій же лінії, бо решта екіпажів, хай і не удостоєна бути допущеними на засідання Клюбу, теж не витрачала часу марно. Так я вперше до відався про деякі свої стратегічні помилки у поводжен ні радиста з річковиками і пообіцяв колегам за можли вості їх виправляти. Кожен начальник радіостанції на будь якому пароплаві був «тупокінечником» за визна ченням, бо в річкових училищах на радистів не вчили.
    А правильно вихований річковий старший механік чи змінний капітан - то плід невтомної праці десят ків педагогів радистів. Не годиться здавати колезі розбещених штурманів. І морські рецепти тут не зав жди проходили.
    Треба, мабуть, сказати декілька слів і про змінних капітанів чи капітанів дублерів. Бо бувають вони ли ше на річкових пароплавах та в Арктиці. На відміну від старпома, змінний капітан несе всю повноту від повідальності на своїй вахті, тобто якщо, не приведи Господи, щось на його вахті з пароплавом трапиться, відповідатиме і в разі потреби сидітиме вже не на мі лині, а на нарах у Нарофомінську він, а не основний капітан. Це дозволяло звичайним капітанам спати не так нервово і навіть залишитися в Херсоні чи й злітати туди назад до Києва, поки судно йде Дніп ром до Комсомольська й вертається до Херсона вже завантажене.
    Наш змінний капітан був веселим і трохи хитрим рудим дядьком, трохи вже лисуватим, високочолим, але в його статурі все ще було видно колишнього штангіста.
    Річковики взагалі краще берегли й шанували свій плавсклад, ніж усілякі морські управи та пароплавства, в яких була дика й невідворотна «плинність кадрів».
    У часи піщаних кар’єрів річковикам неофіційно дозво ляли працювати змінами, половина екіпажу на борту, половина копає картоплю вдома. Також половиною екіпажу неофіційно дозволялося мотнутися до Києва, якщо судно довго працювало на якійсь лінії без заходу до своєї бази, як от ми: Комсомольськ - Галац, а при писані до Києва.
    Та і про мілину я сказав лише для красного слів ця. Річкова судноплавна інспекція вважала аварій ним випадком лише такий, коли судно самостійно не знялося з мілини через вісім годин після посад ки. Тож у ситуаціях, коли морський капітан уже роздумував, а чи не застрелитися йому з великої чорної ракетниці чи з гарпунної гармати, річковик міг сказати:
    - Усім спати. Вранці розберемося, куди вискочи ли, - і потім таки розібратися та знятися з міли ни самостійно. Навіть приказка відповідна існувала:
    «Упремося - розберемося». І ще: «Не сци, до берега близько». Вони іноді навіть спеціально втикали судно носом у берег, щоб заночувати. Ну, не «Славутич», звичайно. Три з половиною метри осадки для річки було забагато. Але 559 ті - на раз. Як тут мені не при гадати свого колишнього капітана Атамаса, коли в за воді йому пропонували оригінально провести швар товні випробування головного двигуна - впертися носом у берег і гребти гвинтами потрібні 24 години.
    «Ви що, смерті моєї хочете?» - обурився тоді Атамас.
    Не знав і не визнавав він таких приказок, бо був щи рим моряком. А для річковика це звичний маневр.
    Щоправда, іноді цей буддійський спокій генера лів підводив. У Чорному морі припливів якраз нема.
    А на річці, виявляється, вони були: всьому виною греблі й шлюзи і свавілля їхніх диспетчерів, яке жод ними таблицями припливів не опишеш.
    Останній колісний буксир на Дніпрі - «Трудів ник» - колись ішов з Києва до Канева і проґавив вночі поворотний буй під Українкою. А оскільки осадка в тих старовинних орачів Дніпра, яких будували ще до всіля ких рукотворних морів, була всього лише метр з копій ками, то коли буксир виліз носом просто на якийсь бе рег, ніхто не панікував, як заполошний моряк, і не намагався знятися до самого ранку. І світанок застав «Трудівника» серед кущів у… сотні метрів від води. Бо цієї ночі Київська ГЕС саме скидала воду з певних ви робничих причин, а вранці скидати перестала. Навколо судна походжали незворушні корови й здивований пас тух, а знімали його потім з берега, викликавши земсна ряд і промивши канал до самого борту.
    Але навіть такі анекдотичні випадки річкове ке рівництво зі столичного ГУРФу сприймало якось людяніше, чи що. Робочий момент. Без цього флот не був би флотом і залишився б геть без анекдотів. Єдине, що врешті решт загрожувало таким капіта нам невдахам - якесь дошкульне призвісько на всьо му Дніпрі, коли кожен бакенщик казатиме: «Це той, що „Трудівника“ у коров’ячий хлів поставив».
    Мій рідний Мартинсон, наприклад, був «той, що у Чорнобилі пробився і під причалом затонув». Са ме генерали, коли гахнув Чорнобиль, перли самоход ками увесь той пісок, який потім з вертольотів сипа ли у розжарену пащеку реактора, і ті щебінь та бетон, якими потім змурували саркофаг. Пісок у Чорнобиль возили чомусь у металевих ящиках, і саме об такий затоплений металевий ящик наш Мартинсон розпа нахав борт машинного відділення на всю довжину.
    Генерали згадували чорнобильську епопею якось буденно, без належного до себе пієтету і дико регота ли над якимось розумним мотористом, який пропо нував герметизувати зовнішній контур, задраїти всі двері й дотримуватися всіх настанов на випадок ядер ної війни. Моторист, мабуть, був з моряків, нас тако му старанно щороку навчали, але домігся він лише то го, що заробив прізвисько «свинцеві труси». Не вчили такому генералів, виявляється. Це нам з боцманом розказував принагідно старпом Анатолійович на сво їй вахті. Або й сам Мартинсон, якщо якийсь ліричний ґедзь його крізь незмінну ковбойську картату сорочку вкусить.
    Мартинсон без форми й погонів взагалі більше на гадував круглолицього рум’янощокого вредного ков бойського бригадира, якого доярка щойно напоїла незбираним молочком з під скаженої корівки. Такий собі колобок людожер першого рангу у черевиках на високих підборах, через любов до яких довелося радар «Печора 2» піднімати над палубою на спеціаль но доварених кронштейнах ще в заводі. Тож коли Мартинсон підходив до локатора у капцях чи сан далях, а траплялося й таке, йому тепер доводилося   підніматися навшпиньки, щоб зазирнути у радар че рез тубус.
    - А я тому мотористові і кажу: «Ви одягніть свин цеві труси, якщо так турбує, а двері до рубки не чіпай те, тримайте наопашки», - згадував Мартинсон.
    Чого в нього було не відняти, він до всіх звертався на Ви, а до командного складу ще й на ім’я по бать кові. Але краще б він нас матюкав, як Гірей. Той пе релається, всипле всім по перше число, і знову лю дина як людина. А Мартинсон обізве тебе на Ви і примусить пояснювальну записку написати. Запис ку покладе в папочку. Папочку занесе в каюту і за криє в сейфі. Подейкували, що він зберігав там «за кладні записки» ще з попереднього свого пароплава.
    Про всяк випадок. Цікаво, скільки «закладних» він склав у папку в рейсах на Чорнобиль? Класний би був документ епохи для музею.
    Можливо, в хімічному захисті та протигазах у таку літню спеку, яка почалася від самого вибуху, і справді не висиділи б, але річковики потім залюбки обноси ли яблуні у покинутих садках, ловили у Прип’яті ри бу сітками і взагалі поводилися у Зоні вкрай невиму шено, ще не підозрюючи про ті невигойні болячки на все життя, яких наживають таким надлишковим «героїзмом». Утім, і героїзму без лапок їм вистачило.
    У базі флоту на Жуковому острові вже не перший рік бовваніли сумними пам’ятниками Чорнобилю два 559 х, які хапонули стільки радіації, що вже не підля гали жодному дезактивуванню і навіть у переплавку їх відправити було вже не можна.
    Але Жуків острів - це вже зимівля, вмерзши у кригу до весни. Взимку ж усіх капітанів та їхні екіпажі виганяли у відпустки на час припинення навігації. Усіх разом. Й екіпажі на Дніпрі тому три малися постійні навіть не роками, а десятиліттями.
    Це вже не мотористи й стернові були, а якісь мо лодші родичі капітанської родини. Якісь небожі й пасинки. А що майже всі капітани були кумами, можете й не сумніватися.
    Отаких, в цілому схвальних, якостей потребувало від людини річкове судноплавство. З морем же було зовсім інше.
   

   
    Про річковиків на морі можна було знімати ко медії, як про трансильванців на Дикому Заході. Хоча й моря того було лише на чотирнадцять годин ходу від Очакова до Усть Дунайська, але скільки сюжетів!
    Пригадується історія з одним другим механіком, який потрапив на ріку море якраз із того «Трудів ника», що таскав баржі вже здебільшого по Десні.
    Стурбований механік весь свій перший рейс чіп лявся до всіх зі старим анекдотом.
    - Ось, дивися, синку. Оце - море, оце - пісок.
    - Папа, де море?
    - Де море? - як синок телепень, питав у всіх той механік від самої Українки, куди ми привезли вугілля.
    Подивіться на карту Дніпра і його водосховищ та шлюзів (КККДЗК: Київське, Канівське, Кремен чуцьке, Дніпродзержинське, Запорізьке, Каховське), і зрозумієте, що до Херсона той жарт нам усім уже ну геть набрид, і механіка того не вбили за старий анек дот лише тому, що радистам не видають гайкових ключів на 45. І ось коли ввечері судно «закрило кор дон» і пішло в море, вахта механіка саме скінчилася, і він пішов спати. Кажу ж, Мартинсон майже ніколи не спинявся на ночівлю на Широкому Плесі - ви служувався і палив генералам усю легенду для дис петчерів у Києві на вулиці Нижній Вал.
    Ні, все одно щось не сходиться. Чому ж той меха нік не заступив знову на вахту через дванадцять годин?
    Бо не спати він пішов, а «вивчати автоматику» в каю ті стармеха Ізидоровича: геній конструкторської дум ки вивів усі прилади з машинного відділення просто до каюти стармеха, щоб той міг тримати руку на пульсі дизелів, не спускаючись до машинного відділення.
    - Ну, без півлітри тут не розберешся, - пояснив Ізидорович головний принцип роботи будь якої ав томатики і виставив на стіл сулію з технічним спир том, якого було значно більше за необхідну для вив чення автоматики кількість.
    - Будемо тебе оморячувати, - пояснив він цю розбіжність із півлітрою.
    - Це вже море? - спитав в Ізидоровича щасли вий механік. Ізидорович, уже геть оморячений дядько років сорока із хвостиком, підкручував чапаєвські вуса, об смикував незмінну тільняшку, одягав навіщось капе люх фасону «останній бухгалтер прерій», підходив до лобового ілюмінатора, мружив очі в темряву і за спокоював підлеглого:
    - Ні, це ще лиман.
    - Де море? - тут же питав другий механік.
    - Ну, тоді по єдіной, - пропонував Ізидорович.
    Наш стармех прославився на все Дніпро однією фразою на медкомісії.
    - Покажіть язика, - нерозважливо попрохав лі кар, жахнувся побаченому і вигукнув: - Та ви ж ал коголік! - лікарі якось вміють визначати за кольо ром язика, скільки людина випила напередодні.
    - Як алкоголік? Я ж старший механік! - у свою чергу обурився Ізидорович.
    Аби той лікар знав дещо зі славних пригод Ізидо ровича в одному з дніпровських портів, він би загля дав у розкритий рот механіка куди обрежніше. Ізидо рович сам залюбки розповідав цю історію, наче про когось зі своїх мотористів, але з такими подробиця ми, які міг знати лише безпосередній учасник при годи. Наприклад, що затримав його у нетверезо му стані не сержант, а старший лейтенант, і замість послухати його і відпустити, бо він старший… гм, моторист, і судно без нього не рушить з порту, відвів його до відділку. А позаяк той ліричний герой не за спокоювався, а продовжував галасувати і погрожу вав міліціянтам карами небесними за повний зрив плану перевезень піску до Аравійської пустелі, мілі ціянти втомилися його слухати і перевели у порожню клітку для собак, поряд з вівчарками та гончаками. І ось коли сусідній собака просунув писок між ґратами і намагався того ліричного моториста чи присоромити своєю собачою мовою, чи й навіть під ступно цапнути, полонений водник вкусив друга людини в свою чергу, ще й так вдало, що вмить від гриз Дружкові носа.
    Міліціянти одразу випустили його з калапучі, на віть не стали протокол складати. Бо ж тільки склади такий протокол, і з тебе реготатиме все МВС, а про чергове звання можна відразу забути. Міліціянти на віть підвезли ліричного моториста Ізидоровича до порту на «бобику», щоб він дорогою вже точно ніко го не покусав. Але на судно він все одно спізнився, пішли на Київ без нього. Річковики до такого відно силися просто: наздоженеш «кометою» чи «метео ром» і підсядеш на шлюзі. Це вже й була зайва подро биця, для байки про удаваного моториста абсолютно непотрібна. Бо якщо судно вже пішло, а протоколу не складали, то від кого ж Ізидорович тоді довідався б про сумну долю вівчарки?
    А від кого, як ви думаєте, ми всі довідалися про сказане в кабінеті лікаря? Такі фрази й учинки почи нають жити своїм власним життям, ледь їх сказано або вчинено. Щойно ляпнув у кабінеті, йдеш прича лом, а з тебе вже весь флот регоче. Ніякої циганської пошти. Сам фігурант усім і розкаже здуру, на лікаря жалітися почне колегам.
    Отож Ізидорович був старшим механіком, що, з його точки зору, алкоголізм повністю виключало. І за якимось парадоксом річкової бухгалтерії на нього виписували весь спирт на судні, включаючи радіотех нічний. Коли я лише прийшов на судно, я ще не знав, що він не алкоголік, а старший механік, і наївно спо дівався отримувати від нього той спирт щотижня, ко ли виникатиме радіотехнічна потреба. Бо жоден ал коголік стільки спирту не вихлебче. Але ж він був старший механік.
    А ще Ізидорович виявився радіолюбителем і ра ціоналізатором. Коли він побачив, що з усієї радіо апаратури найбільше аква віти споживає гірокомпас «Амур 2», він втратив спокій. Цілий літр, як сльоза, гідролізного спирту на підтримувальну рідину, в якій плаває якась там гіросфера.
    - Антоне, гіросфера тоне!
    - Брешеш, Павле, то вона плавле!
    Цілий літр? Та ви що, радисти, показилися? Та ще й бодяжити ЙОГО із бридким гліцерином та геть от руйною бурою, що зовсім виводило алкоголь з кате горії харчосмакових добавок. Ізидорович тут же по прохав у мене техопис спиртожерного агрегата на ніч і вже наступного ранку з архімедівським вигуком, щойно вискочивши, як відомо з підручника фізики, з душу, стукав до мене у двері радіорубки.
    - Так спирт же потрібен, лише щоб підтриму вальна рідина при низьких температурах не замерза ла! Давай дистилатом його замінимо!
    Наче радисти не знають цього без допитливих стармехів. Але й найнахабніші з марконі, готуючи «літню» суміш, привласнювали лише півлітри спі рітус віні, а не весь, як того хотів новоспечений архімед.
    - Спокійно. Не тільки для замерзання. Щіль ність спирту складає 800 кг/м.кукб., щільність води - 1000 кг/м.куб. При кімнатній температурі. Гіросфера просто спливе під саму кришку і пошкодиться. За кон Архімеда: «Тіло, впертеє туди, випирає не туди із силою випертої води». Питання є?
   
І поки Ізидорович не оговтався, я видер у нього свої законні дві пляшки технічного спирту і на його очах безжалісно вилив у гірокомпас. Це був останній спирт, який я отримав на радіотехнічні потреби у цю навігацію. Бо те, чого ніколи не зробить один алкого лік, вони залюбки подужають спільними зусиллями.
    Ось на цю широту річкової натури я точно не розра ховував. Ви думаєте, Південне товариство змовників споживало щось інше, ніж «шило»? Ось і зараз чиїм спиртом, ви думаєте, «оморячував» Ізидорович свого другого механіка, зачинившись у каюті, поки я не при гадав йому ще закон Кулона, закон Ома або, страшно навіть вимовити, - закон Кірхгофа?
    - Де море? - час від часу питав другий механік.
    - Ну, по єдіной, - відповідав Ізидорович.
    Так вони й вивчали автоматику, аж до остаточного її випробування. Бо автоматику можна вважати остаточно випробуваною, лише коли обидва механіки вже лежать лицем у салаті чи оселедцях, а дизелі самі - автоматич но - везуть пароплав та 3600 тонн окатишів повз Оча ків, Кінбурнську косу і далі, морем морем, до Усть Дунайська. До того ж, мотористи на вахту виходять справно, вони не командний склад. А автокерманичем завідує електромеханік - людина абсолютно непитуща.
    Коли механіки автопробудилися, судно вже йшло Дунаєм повз Вилкове. Чорні фелюги липован випли вали просто з вуличок цієї української Венеції і йшли на лови дунайського оселедця. Це знову була річка, хоча вже інша.
    - Де море? - неабияк здивувався так і не оморя чений другий механік. Ізидоровичу ця пригода коштувала титулу воло даря всіх спиртів «Славутича 13»: обурений капітан Мартинсон конфіскував усі залишки і замкнув їх у своїй каюті. Ще й «закладну» примусив Ізидоро вича власноруч написати.
    Клянуся, я не доклав до того жодних зусиль.

Далі буде
 ·  Translate
2
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
- Україною лише раз керував політик, який точно читав Винниченка
- Шо, Ющенко?
- Ні, Хрущов
- Тоді два
- Шо, Ющенко теж десь цитував?
- Ні, сам Винниченко теж керував
 ·  Translate
3
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
Чесні контрабандисти

Шлях до серця красуні лежить через контрабанду. Це знав ще американський торговий моряк і військо-морський офіцер Джеймс Фенімор Купер. І написав про це цілий роман „Морська чарівниця”. Його контрабандисти, до речі, возять не зброю та наркотики. За іронією долі, зброя й наркотики в анлійських колоніях на американському континенті дозволені. Дозволена навіть торгівля людьми (афроамериканцями). Заборонені брабантські мережива, венеційська парча, іспанські віяла та всякі інші галантні європейські дрібнички. Якщо тільки вони не англійські. Колоніям заборонені будь-які торгівельні зв’язки окрім метрополії. З галантереєю ж в англійських мануфактур традиційні проблеми. Виробляють переважно сукно. Але чому мають потерпати дами? (Тим читачам, хто ще пам’ятає СРСР не за російськими ностальгійними серіалами, це, до речі, нічого не нагадує?)
 
Щоб не розмінюватись на дріб’язок, Фенімор Купер бере одразу Нью-Йорк, хоча він і не міг передбачити, що той перетвориться зрештою у світовий центр індустрії моди. Одразу стає ясно, що тамтешні дави не могли терпіти такого свавілля навіть у настільки віддалені часи. Ось і дружина губернатора на балах красується у французькому мереживі, а самому колоніальному урядовцю, графові королівської крові, нехай і такому, що трохи прокрався в метрополії, якось незручно питати в дружини, чи сплатила вона за них мито.
 
Правда, підвладний європейській романтичній моді на все старовинне, Купер бере не просто Нью-Йорк, а Нью-Йорк споконвічний, тільки що відібраний у Нідерландів і перейменований з Нового Амстердама (1710-ті роки). Бродвей ще впирається в тин довкола міста, яким захищаються від набігів індіанців. А насмій всесвітньо відомій вулиці замість прем’єр мюзиклів мирно пасуться кози колоністів. Старовинніше вже нікуди. Принаймні, в Америці. Піонери в гарному значенні цього слова.

Фенімор Купер всотав дух першопроходців з молоком матері, хоча б тому, що більшу частину життя прожив у Куперстауні, штат Нью-Йорк, - містечку, заснованому його батьком. Тато, колишній конгресмен (якщо вони бувають колишніми), прилаштував  нащадка в Йель, звідки його відрахують з третього курсу за хуліганський вчинок в гуртожитку, який, на щастя, закінчився без жертв.

Таким ініціативним молодим людям в усі часи була пряма дорога на флот, і у віці 17 років Джеймс Фенімор наймається матросом на торгівельне судно „Стерлінг”, яке йшло у Європу. Так він вперше потрапляє до Англії, звідки перебрався до Америки його дідусь. З шекспірівських місць, до речі, перебрався – зі Стредфорда-на-Ейвон. Таким чином усю творчість його онука можна розглядати як пагони лозі Ейвонського барда на благодатних ґрунтах Нового Світу. А ще в тому одиннадцятимісячному рейсі матрос Купер побував на Середземному морі, зокрема в Іспанії, що також пізніше йому знадобилося в літературі. Він напише роман про Колумба.
 
Схвильований самостійністю сина батько застосував усі залишки свого впливу, щоб прилаштувати нащадка на флот військовий, Ю.С. Неві. Справа ця в ті часи була клопітка, однак, патент „мідшіпсмена”, молодшого офіцера, якого нашу сучасну табель о рангах логічніше всього перевести як мічмана, тато виклопотав. Уже в цьому чині Купер-молодший потрапляє на озеро Онтаріо, бере участь у побудові брига ЮСС „Онейда” і воює з канадськими англійцями кілька кампаній на Великих озерах. Вам це жодного сюжету з його уславлених книжок не нагадує? Так, „Слідопит” дійсно можна читати тільки з відкритим морським слова риком на колінах і п’ятдесятифутовим лотом в руках. Так що військова служба Купера також не проминула дарма для літератури. А ще він написав розлогу „Історію американського флоту”, матеріали для якої збирав 14 років. І ще безліч морських романів, традиційно в нас непомічених, тому що критику Белінському колись сподобався саме цикл про Шкіряну Панчоху та дружніх могікан. А якого ж росіянина надихне читати те, що не надихнуло Белінського?

За легендою, писати Купер почав, щоб довести дружині (Сазан Августі де Ленсей), що зможе написати роман краще, ніж той французький, який вона читала йому вголос. Тому перший написаний ним роман був жіночим і вийшов анонімно. Кажуть, він надихнув узятися за перо молоду Джейн Остін. В принципі, все як в нас, якщо феміністок замінити на суфражисток.

Перший же роман, на якому він не посоромився поставити власне ім’я, був одразу „Піонери” (1823). Ось так – одразу фінал пенталогії про білого мисливця Шкіряну Панчоху та його індіанського братчика Чингачгука, яка принесла авторові всесвітнє визнання. Решту книжок  епопеї, присвячені попереднім пригодам двох друзів, було написано пізніше.
 
Купер дійсно був першим американським автором, що отримав визнання за межами Америки. Не можна сказати, що це вийшло саме собою. Він декілька років мешкав у Парижі з родиною, справедливо розсудивши, що європейські гонорари вищі, а совіта для дітей – краща. Він взагалі був найбільш комерційно успішним американським автором того часу. Зазвичай за це доводиться розплачуватися бурчанням виточених критиків і заздрістю колег. Привід знайшовся невдовзі по поверненню на батьківщину. Його чи-то біографічну книжку, чи-то політичні памфлети, чи навіть путівні нотатки про Європу звинуватили у самолюбуванні й селфпромоушені і таке інше. Навіть молодий у ті часи Марк Твен щось там жартував з приводу обіду з Фенімором Купером.

А ще його дуже критикували за те, що всі його жіночі персонажі в романах написані з одної моделі. Неважко здогадатися, з якої. Це ображало інших охочих в моделі. Ось і в запропонованій до вашої уваги „Морській чарівниці” є підозріла французька красуня, в якої дядько – голландський негоціант, кавалери – англійський лейтенант й італійський контрабандист, не рахуючи голландського ж землевласника, їхні слуги – негри, а всі вони – американці. Ні, не так. Саме книжки Фенімора Купера і його послідовника Марка Твена зроблять з них американців. Національна самосвідомість потребує оригінальних кухні, моди й романів.
 
Романи Купера, широко визнані в Європі, написані у прогресивному тоді стилі романтизму. Оноре де Бальзак думав, що робить комплімент Куперові, називаючи його „американським Вальтером Скоттом”. Між тим як вся творчість Купера – витончена дуля в кишені для колишньої метрополії. У вас порослі моховинням замки, тумани, іржав лицарі й шотландці в кілтах. А в нас вігвами, соняе й індіанці в мокасинах. І Гудзон куди як повноводніший за Темзу. І якщо в якості епіграфів до розділів  Купер ще використовує рядки Шекспіра, то лише тому, що Америка ще не породила значного поета, Генрі Лонгфелло десь у сусідньому вігвамі „Пісню про Газавату” ще тільки записує. Тож і Фен мір Купер, мені здається, звічить не згвірше за Вальтер Скотт. Принаймні – основоположник пригодницького роману як такого, з чим не сперечались би на Белінський, ні Бальзак. Але найголовніше – європейці, що ж ви зробили зі своїми республіками? У вас же скрізь – реставрація монархії! (На політичні теми він також писав, і за це його також лаяли).
 
Однак, романтизму без жінки нема. За його вимогами в першій сцені під замковою баштою, в якій усамітнилася прекрасна дама, повинні гарцювати з дюжину лицарів Айвенго. У Вальтера Скотта – так взагалі цілий лицарський турнір. А в останній дама нарешті упоралася з муками вибору і йде під білий велюр з найдостойнішим, найсміливішим, най витривалішим і найтерпеливішим. Але на флоті з жінками туго. Просто диву даєшся, яким винахідливим має бути романіст, щоб у просту і зрозумілу історію розбором контрабандиста з митником з погонями, абордажами, шпигунськими витівками, тайниками, рифами, відливами та іншими вимогами мариністики, які стануть вимогами саме після його книжок, вплутати красуню-француженку, як ось у „Морській чарівниці”.
 
Але варто згадати, хто був першою читачкою усіх романів Купера (звісно, дружина Сазан), і погодитися, що інакше вчинити автор просто не міг. До речі, коли підросла дочка, Сазан Фенімор Купер, вона також стала письменницею, і тато з донькою по-дружньому редагували одне одному романи. Вона – морські, про ліселя та якорі на панері. Він – жіночі, про суфражисток і капелюшки.

Я довго думав, чому з усіх морських романів Купера пропоную вашій увазі саме „Морську чарівницю”. Є, звичайно, особистий момент, хоча й не такий я вже бувалий контрабандист, не вірте, брешуть люди. Втім, якщо подумки замінити товари європейські галантні на американські фабричні: джинси, люрексові косинки, жіночі перуки й грамплатівки з Річі Блекмором – дуже вже схоже на трудові будні радянського моряка виходить. Ще й користь контрабанди так гарно теоретично обґрунтована. Тож вибачте, не стримався.

P.S. До речі, останні закони російської Госдуми в галузі жіночої мережаної білизни й черевичків на високих підборах якби натякають, що професія контрабандиста скоро в Росії відродиться. Читайте, переймайте досвід втаємничених профі колишніх часів.

 P.P.S. З легкої руки Фенімора Купера бригантину стали вважати дуже романтичним судном. Хоча чим вона краща за баркентину чи шхуну-бриг морякам досі не зрозуміло.
 ·  Translate
3
1
Аскольд Пасічний's profile photo
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
КНИЖНИК НА БОРТУ

Є речі, про які краще промовчати, коли наймаєшся матросом. На військовому фрегаті в Гонолулу краще приховати, що ти китобій. Чомусь військові моряки не люблять китобоїв. На китобійних суднах янкі не можна проговоритися, що ти з Сіднея, навіть якщо ти мирний судновий лікар, а не каторжанин в бігах. Американські капітани небезпідставно вважаютьавстралійських матросів призводителями 9 з 10 заколотів на борту. А про те, що ти освічена людина, і можеш якщо доведеться, грамотно скласти претензію британському консулу на Таїті, треба приховувати скрізь. Все зло від грамотіїв. Це навігаційний факт. Особливо – від шкільних вчителів, як ось Мелвілл, яких дідько поніс у Південні Моря.

Герман Мелвілл щедро роздавав подібні корисні поради молодим романтикам на сторінках своїх романів не заради традиційного флотського звичаю трохи полякати молодь, але на власному правдивому прикладі поневірянь в Південних Морях – так американці традиційно називають Полінезію, Мікронезію таінші острови й архіпелаги Тихого океану. З книг Мелвілла романтик-початківець також мусив затямити, що справжні хазяї кубрика не матроси, а таргани.

Деякі американську критики називали 1840-і роки „ревучими сороковими” – тому що все десятиліття в літературі домінувала мариністика. Вони почалися з книги Р.Г.Дани „Два роки простим матросом”, яка задала для до того романтичної і „піднесеної” морської прози зовсім інший кут зору на зорі та вітрила – з матроського кубрика на баку, а не з офіцерської каюти на шканцях. Ніяких Гумільвоських „брабантських манжет” (мереживних) – грубі суконні матроські куртки. Традиційно сині у англійців і червоні в американців, якщо вірити Мелвіллу, а він знався на куртках та бушлатах. Принаймні, один з його романів називається „Білий бушлат”.

Продовжилося десятиріччя десятками романів послідовників Дани, до яких чесно зараховував себе й молодий Мелвілл, і зізнавався в цьому в тому розділі „Білого бушлату”, який присвячено проходженню мису Горн. В Америці тоді ще не проклали залізниць зі Східного узбережжя на Західне, не прокопали Панамський канал, і об’єднували США тільки вітрильники, які йшли вздовж всього континенту довгі місяці, огинаючи штормовий мис Горн. Та що там, в них ще не відмінили  рабство на плантаціях й тілесні покарання флоті. Рабство відмінять після громадянської війни з конфедератами. Покарання моряків відмінять постановою конгресу якраз після роману Мелвілла „Білий бушлат”. До речі, автор мотивував свій полум’яний протест проти екзекуцій на американських кораблях тим, що коли на російських кліперах паничі-офіцери шмагають своїх кріпаків-матросів, то чому так само має бути у країні вільних людей? Дійсно, приходиш потім на прийом до губернатора і зустрічаєш свого колишнього командира, який відшмагав тебе семихвостим канчуком біля щогли. Незручно виходить.

І завершилися 1840-і вершиною морських романів усіх часів та народів – „Мобі Діком або Білим китом”. Усі наступні автори-мариністи мають змиритися з тим, що написати величніший роман про людину в морі і світі, очевидно вже не можливо, і мабуть вже не треба. Це вже зробив згаданий матрос Мелвілл у 1851 році.

В тому, що Герман Мелвілл доволі нерозважливо спробував стати професійним літератором в країні, яка не шанувала (тоді) авторського права, винні американські критики, як із захватом зустріли перші два із серії чотирьох його автобіографічних романів. А саме „Тайпі” (1846) й „Ому” (1847).

Читачі ж Америки вподобали твори пана Мелвілла, як не позбавлені спостережливості, екзотичності, гумору, багаточисельних культурних алюзій, і польових досліджень з повернення у втрачений цивілізованою публікою первісний рай земний. І „Тайпі” й „Ому” присвячені бурлакуванню матроса-волоцюги по островах. Він тікає з нантакетського китобійного судна від недруга-боцмана, живе в дружньому племені канібалів на Маркізьких островах, знову наймається на судно, вже австралійське, щоб стати заводієм заворушень і потрапити в „тюрму для англійців” на Таїті а потім знову блукати островами.

Це дійсно відповідало уявленням тогочасних урбаністів про втрачений рай. Навіть в’язниця в цьому раю – дуже гуманна й тубільці-наглядачі заковують в кайдани матросів-заколотників тільки при наближенні до тюрми білих панів. Для звітності.

А на Маркізьких островах втікачів взагалі приймають в плем’я, оточують німфами, дикими танцями, екзотичними плодами і вічною сієстою. Дійсно – рай земний, який псуютьтільки підозри про те, що плем’я людожерів відгодовує білих гостей на тільки з гостинності, але й з гастрономічною метою.

Спроби містичних пошуків в наступному „Марді” (1849) американська публіка зустріла прохолодно, вона вже встигла зарахувати автора в мариністи. Роман визнали невдалим, продажі були нікчемні. Мелвілл намагався поправити фінансовий стан, швидко написавши одразу два романи – „Редберн” та „Білий бушлат”. Літературознавці, а мелвіллознавців у Гарварді вже аж ніяк не менше, ніж шевченкознавців у Каневі, досі смакують сліди цієї поспішності на сторінках своїх статей. І порівнюють щоденникові записи якогось адмірала, який командував фрегатом „Юнайтед Стейтс” саме в тому рейсі з Тихого океану на Атлантичне узбережжя, який описує Мелвілл, зі сторінками „Білого бушлату”. І дивуються, що не сходиться. Це примушує нас зовсім інакше поглянути на співвідношення автобіографічності й художнього осмислення дійсності в усіх романах Мелвілла, які можна розглядати як низку послідовних спроб підступитися до теми всього життя – „Мобі Діка”. Багато мотивів, тем і прийомів, складних філософських питань, які так збентежили публіку в „Марді” і „Білому бушлаті”, повнстю розкрилися і стали на своє місце, як влиті, тільки в романі про білого кита.

Після „Білого бушлата”, як ми вже казали, скасували тілесні покарання матросів на американському флоті. На фінансовому становищі автора це на позначилося. Не покращилося воно і після шедеврального „Мобі Діка”. Роман залишився практично не поміченим сучасниками. Від року публікації (1851) до смерті автора в 1891 –за 40 років! – продалося всього 6 тисяч примірників.

Мелвілл, як людина вже сімейна, остаточно полишив спроби звести кінці з кінцями на письменницькі гонорари і влаштувався на місце митного інспектора в нью-йоркському порту. Деякий час ще друкувався в часописах. Анонімно. Очевидно, респектабельному чиновнику вже було не з руки продовжувати літературні спроби. На митниці засміють. Смерті його американська преса не помітила. І тільки через кілька десятиліть знайшлися критики, здатні усвідомити з напівзабутого роману про китобоїв, що його написано геніальним автором, який як у воду дивився на десятиліття вперед – в майбутнє Америки. Роман, що випередив свій час, дочекався справжніх своїх сучасників.

Але повернімося до перших двох романів Мелвілла, схвалених американською публікою ще за життя автора. Ось в критиків заведено докоряти публіці за низькі смаки, а вона, як ніхто інший, відчуває, коли автор молодий, бездомний і щасливий, і поспішає поділитися цим своїм щастям з читачами. Тільки такі автори, в решті решт, і здатні додуматися до того, що планета Земля – наш,і янкі, і папуасів, спільний корабель у безстроковому плаванні. Публіку, любі друзі, не ошукаєш. Цим двом романам радієш, як сам Мелвілл з братчиком-лікарем раділи трьом книжкам англійського романіста Смолетта зі скриньки якогось невідомого матроса, яку вони виявили в тубільців на одному з райських, але без звички до читання, островів.
 ·  Translate
3
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
ЛОНДОН

Я зібрав достатньо грошей, щоб не бідувати три роки, поки закінчу середню школу.
                                               Джек Лондон, „Байки  рибальської варти”
 
Варто сказати кілька слів про мариністику як жанр. Того, хто пише про море, називають письменником-мариністом. Микола Трублаїні і ЛеонідТендюк, скажімо, – українські мариністи. Станюкович, Новіков-Прибой та Конецький – російські. Що ж тут незрозумілого? Принаймні – для російських критиків. Вони як навісили бирочку „мариніст” на Костянтина Станюковича, так,бідося, й мусив писати про вітрильники все життя, як не намагався змінити амплуа. Мариніст – пиши про море. Що ж тут неясного?

Між тим, в англійській літературі, скажімо, такого жанру як мариністика нема. Тому що моря так чи інакше стосуються більшість англійських книжок. Морська нація. Вони на морі живуть, а не засмагають.

Ось і американця Джека Лондона назвати мариністом було б нечесним перед ним, бо його письменницька зоря зійшла, перш за все, завдяки його північним, старательським оповіданням та повістям. А взагалі – чого він тільки не написав за своє життя. І соціальні антиутопії, і містичні романи, і динамічні пригодницькі сценарії для щойнонародженого кіно, і романи, покликані ілюструвати якісь модні філософські або навіть економічні теорії, і „романи-романи” – велику літературу, якій затісні будь-які жанри. І все ж таки, його перший нарис, написаний на конкурс для сан-франциської газети, називався „Тайфун біля берегів Японії”. Він повернувся з тривалого рейсу на промислі морських котиків під Камчаткою і за пропозицією сестри спробував себе в красному письменстві. Та несподівано виграв перший приз.

Розміри винагороди настільки приємно його здивували, що Джек одразу підрахував, що письменником бути пожитніше, ніж матросом, кочегаром, бродягою, ломовим візником, фермером, продавцем газет, прасувальником в прачечній, студентом, соціалістом, рибінспектором, військовим кореспондентом, домовласником, голлівудським сценаристом, яхтсменом і навіть – ніж золотошукачем. Так, такі чудові часи для літератури ще стояли на вулицях Сан-Франциско. Пірати були ще устричні, а не інтернетні. Журнали ще товсті, літературні, а не глянсові. Що платили гонорари авторам, а не моделям.  Втім, це на заважало американським видавцям наводнювати усі англійські колонії Тихого океану піратськими виданнями британських же авторів, і (так!) дешевими нотами європейських композиторів. Технології змінилися, люди – не так щоб дуже.

В сучасній же Джеку Лондону вікторіанській Британії були модними повчальні пісеньки з мораллю. Навіть серед моряків. Пригадується одна про недисциплінованого й бравого матросів. Перший, як заведено, спав на вахті, грубив боцману, пропивав жалування й бився в портових шинках, і завершував, як і належить, - на каторзі. На бравого ж матроса, який свято дотримується Статуту служби на суднах морського флоту, боцман не міг нарадуватися і навіть капітан за якісь видатні заслуги віддавав за нього заміж хазяйську дочку.  (Англійською капітан та хазяїн – одне слово. Master.) Забобони щодо жінок на борту англійці чомусь не підтримують. Але бравий матрос не спочиває на лаврах, а вступає до штурманських класів. „Вправляється з секстантом і буде капітаном!” – обіцяв хор матросів, що виспівували це шанті на палубі, поки „виходжували” якір на шпилі.

В тому, що Джек Лондон теж колись виспівував цю повчальну пісеньку, зможе переконатися кожен, хто до кінця прочитає його „Байки рибальської варти”. Фінал цієї збірки оповідань відтворює її просто буквально. Це, до речі, примушує задуматися про співвідношення автобіографії та моряцького фольклору в цих оповіданнях. Критики в море не ходять, і, як правило, погано відрізняють „випадок з життя автора” від моряцької байки, портових легенд та іншої народної творчості ловців устриць, креветок, осетрів та лосося затоки Сан-Франциско. Їм не йдеться про те, що підстав вірити рибінспектору нітрохи не більше, ніж вірити рибалці, що повернувся риболовлі, чия „правдивість” давно вже стала притчею во язицех. Однак все одно просто подих забиває, коли через століття підглядаєш, як саме Джек Лондон розпоряджається цим фольклором. Як відоповідання до оповідання цієї збірки молодий та нетерплячий автор „виписується”, пробує різні сюжетні ходи, все впевненіше вибудовує композицію хай і на шкоду буквалізму реального випадку з життя, і впевнено підводить читача до кульмінації. І вже вгадуються в цих оповіданнях деякі інтонації й мотиви його майбутніх „Смока та Малюка” та інших вершинних оповідань північного циклу. І розумієш, що варто було Джеку Лондону записати ці реальні та вигадані оповідання рибоохоронної варти, вони, як у греків після Гомера, одразу стали епосом бухти Золотий Ріг.

Але мені не зрозуміло, чому ніхто з критиків досі не обмовився, що сам Джек Лондон, власне, виявився матросом-нетямухою з тієї пісеньки, якого вистачило лише на один океанський рейс. На щастя для читачів усього світу. Бо став би капітаном – не був би письменником. Те, що він виявився також нещасливим старателем (і далі по розлогому списку перепробуваних ним професій, приведеному вище) – теж зіграло на руку читачам. Я більше ніж переконаний, що якби він розбагатів на золотоносному Клондайку, йому стало б непотрібним писати романи. Тому що письменництво своє він все життя розглядав, перш за все, як спосіб заробітку грошей своїм розумом, а не мускулами. І завжди скрупульозно перераховував тисячі слів у своїх рукописах (в цьому тексті їх 959) та перемножував подумки на центи за слово гонорару. Ображався, коли редактори скорочували багато. Бідкався, що для публікації порізали його „Морського Вовка”, який тепер здається нам втіленням досконалої морської прози.

Скажу лише, що в нашій колись найначитанішій країні кожного курсант амореходного училища можна було підозрювати в тому, що він втік на моря, начитавшись цієї повісті про жорсткого й незламного шкіпера Вовка Ларсена. Принаймні, чув це вже від кількох „сивих бойових капітанів” та українського мариніста Леоніда Тендюка, який навіть написав повість про молоді роки Джека Лондона.

Леонід Михайлович признавався в тому, що коли його науково-дослідне судно „Витязь” зайшло до Сан-Франциско, він безсоромно скористався своїм службовим становищем „старшого групи” (а радянських моряків відпускали на берег тільки „російськими трійками”) і півдня таскав за собою вулицями Фріско двох невдоволених підлеглих матросів. Шукав знаменитий портовий шинок, в якому, за легендою, полюбляв посидіти шкіпер „Привида” Вовк Ларсен. І це було йому в той момент куди як важливіше, ніж законні наміри товаришів напасти на жувачки, джинси, жіночі перуки й люрексові хустки – законну здобич радянських моряків в колоніальній торгівлі. Корчму вони таки знайшли. Шинкар вказав їм місце Вовка Ларсена за масивним столом. Не зайняте. Здавалося, увічнений Джеком Лондоном капітан звіробійної шхуни щойно відійшов на хвилинку.

Пиво коштувало 8$. Як сотня фломастерів, два калькулятори на сонячних батарейках, чи окуляри-поляроїди на блошиному ринку. Матроси сіли навпроти Ларсена і їхні сльози капали в келихи, розбавляючи пиво. Але що поробиш - старший наказав. На флоті з цим строго.
 ·  Translate
4
Іван Криниця's profile photo
 
Дякую дуже. :)
 ·  Translate
Add a comment...

Anton Sanchenko

Shared publicly  - 
 
У вихідні на Хрещатику послухав трохи банду бадьорих олдскульних рокерів 60+. Щасливі люди, грають собі рок-н-рольний  квадрат з усіма гітарними зашпилами і тащаться. Приклад правильної інвестиції в самоосвіту. Як розучили партії Бітлів та Енімалсів у 1968, так досі з розчулених перехожих бабельце у футляр від бас-гітари збирають. І аж світяться, для щастя потрібно небагато: Хрещатик, гітара і перехожі.
Правда, припускаю, що в радянський час комусь довелось відсидіти за музику чи в дурці подуркувати, але то таке. Рок-н-ролл рано чи пізно переможе, це головне.
 ·  Translate
2
Add a comment...
People
Have him in circles
79 people
Yaroslava Tymoshchuk's profile photo
Mykola Chyslin's profile photo
Bogdan Logvynenko's profile photo
Sofiya Mamchych's profile photo
Igor Kushnirchuk's profile photo
Kost Moskalets's profile photo
Katrina Haddad's profile photo
Olesya Mamchych's profile photo
Єгор Коваленко's profile photo
Education
  • T. G. Shevchenko University
    1999 - 2004
Basic Information
Gender
Male
Work
Employment
  • видавництво Електрокнига
    present
Places
Map of the places this user has livedMap of the places this user has livedMap of the places this user has lived
Currently
Київ
2 reviews
Map
Map
Map