Profile

Cover photo
Лілія Томашевська
Attended КТІЛП
Lives in КИЇВ
160 followers|23,575 views
AboutPostsPhotosVideos+1's

Stream

 
 
Видання Flavorwire оприлюднило список із десяти найпопулярніших книжок у світі. Інформація ґрунтується на обсягах продажів книжок за останні 50 років - дизайнер Джаред Фаннінґ, який розробив інфографіку, підрахував, скільки книжок було за цей час надруковано й продано...
 ·  Translate
Видання Flavorwire оприлюднило список із десяти найпопулярніших книжок у світі. Інформація ґрунтується на обсягах продажів книжок за останні 50 років -дизайнер Джаред Фаннінґ (Jared Fanning), який розробив інфографіку, підрахував, скільки книжок було за цей час надруковано й продано.
View original post
1
Add a comment...
 
Іноді буває, краще мовчати ніж повчати. Особисто мені цей випад Доніка не сподобався. У будь-який країні невміння володіти державною мовою викликало б здивування, але не в Україні, тут цим ганебним фактом пишаються та повчають українців як їм треба себе поводити, тобто мовчати. Багато хто добився в житі більше ніж Донік і зауважували українцям не забувати рідну мову. За етноси, хто не вважає себе українцем мова не йде. І меншовартість, що вигадали кацапи, аби українці не вчили рідну мову, тут ні до чого. Саме меншовартість російськомовних українців не дає їм сили розмовляти українською, вивчивши при цьому англійську. Але чому іноземці не відчувають ніякого дискомфорту від розмавляння на українській мові навіть на Донбасі? Тому що тут Донік душею покривив.

А нести упоротим ватникам якусь думку, яку вони начебто почують лише на російській, це дурня, і події на Донбасі тому доказ, вони ніяку мову не почують.

Немає такого народу чи етносу як російськомовні, є українці і є росіяни. Коли росіянин не знає чужу мову, немає тут ніякого дива чи меншовартості, але коли живучі в Україні українець не знає рідної мови, то що це? Хто їх принижує, крім них самих? То що їм нагадують, що немає німця чи італійця чи грека, щоб не вмів розмовляти рідною, то це українця принижує? Може, зупинити Землю хай вийдуть всі українці, що розмовляють українською, аби своїм існуванням не принижувати тих, хто не вміє розмовляти рідною мовою?

Кожен вибирає свій шлях самостійно та свій тягар разом з ним, хто вибрав не знати рідну мову, мають певний діскомфорт від свого рішення, нічого дивного і ніхто інший тут не винен.

Серій Овчаренко.
 ·  Translate
 
Не люблю, коли російськомовні "проффесіонали" в певній, далеко не соціо-мовній галузі, починають говорити про українську мову і про тих, хто наполягає на українізації. Чомусь таким нездарам здається, що більшість тих, хто ремствує за українську мову, нічого більше не досягли і ні на що не здатні. По-перше, такі думки і припущення – це зневага до людей про яких Ви нічого можете не знати (бо якщо знаєте, то називайте конкретні прізвища, наприклад, традиційні Сиротюк та Фаріон. Чи лячно отримати від них відповідь?). По-друге, таким людям самим треба хоча б на належному рівні оволодіти мовою і без орфографічних і пунктуаційних помилок написати пост, щоб довести свою грамотність. Лише тоді Ви можете повчати, чи затикати рот на тему мови. А ляпати язиком, чи клавіатурою, принижуючи більшу частину української нації, для якої мова – це основа культурного і духовного існування, остання справа найнищої в цих розуміннях людини. Наразі таким ницим себе показав доволі відомий волонтер і блоґер Раман Донік.

Цитую його висер повністю з моїми виправленнями орфографії (оригінал в посиланні нижче):

Любі мої кляті друзі, яким, нічим в житті пишатися окрім володінням українською мовою.

Я розумію вашу совкову натуру, будь за що принижувати людей, які, як вам здається, в чомусь вам поступаються. Але є одне але.

Дуже багато російськомовних людей на сході України доволі пристойно володіють українською. Але проживаючи на сході, розуміють, що нести ідею розбудови українського світу російськомовному східняку, набагато ефективніше саме россійською. 

І всі ваші закиди на кшталт - мовна окупація, та мова малоросії, то є комплекси меншовартості, які вилізли, як тільки вам здалось, що ви чогось добилися в житті розмовляючи українською, та повчаючи інших. Не треба повчати людей не маючи на це ніякого морального права. Це не вишиватність. Це совково-московітська ментальність.
До речі, я пишу це не користуючись перекладачем, та не перевіряю на орфографію.

Бо мені, трошки по сараю ваша думка. Але інколи, коли в вас сезонне загострення, трохи зайобує. Всім чмокі.

https://plus.google.com/+RomanDonik/posts/Mpu7suHUCxP

Цей пост сподобався багатьом моїм знайомим, які вважають себе особливою недоторканною кастою російськомовних українців. Авжеж, бальзам на душу. Розумію. Послати українця в Україні лише за те, що він хоче, щоб з ним розмовляли українською, це звична справа для зарозумілого кацапа, якими насправді Ви і є. Зверхні і лицемірні.

А зараз я подам думку ще одного мого знайомого, з яким я мала чимало дискусій в тому числі і на мовну тематику. І зауважу, в мене з ним було багато непорозумінь. Чесно кажучи, його реакція на пост Доніка мене здивувала... Не чекала такого. Але насправді в цьому немає нічого дивного: він українець і думає, як українець. Поважаю. Кацапам цього не зрозуміти.

Іноді буває, краще мовчати ніж повчати. Особисто мені цей випад Доніка не сподобався. У будь-який країні невміння володіти державною мовою викликало б здивування, але не в Україні, тут цим ганебним фактом пишаються та повчають українців як їм треба себе поводити, тобто мовчати. Багато хто добився в житі більше ніж Донік і зауважували українцям не забувати рідну мову. За етноси, хто не вважає себе українцем мова не йде. І меншовартість, що вигадали кацапи, аби українці не вчили рідну мову, тут ні до чого. Саме меншовартість російськомовних українців не дає їм сили розмовляти українською, вивчивши при цьому англійську. Але чому іноземці не відчувають ніякого дискомфорту від розмавляння на українській мові навіть на Донбасі?  Тому що тут Донік душею покривив.

А нести упоротим ватникам якусь думку, яку вони начебто почують лише на російській, це дурня, і події на Донбасі тому доказ, вони ніяку мову не почують.

Немає такого народу чи етносу як російськомовні, є українці і є росіяни. Коли росіянин не знає чужу мову, немає тут ніякого дива чи меншовартості, але коли живучі в Україні українець не знає рідної мови, то що це? Хто їх принижує, крім них самих? То що їм нагадують, що немає німця чи італійця чи грека, щоб не вмів розмовляти рідною, то це українця принижує? Може, зупинити Землю хай вийдуть всі українці, що розмовляють українською, аби своїм існуванням не принижувати тих, хто не вміє розмовляти рідною мовою?

Кожен вибирає свій шлях самостійно та свій тягар разом з ним, хто вибрав не знати рідну мову, мають  певний діскомфорт від свого рішення, нічого дивного і ніхто інший тут не винен.

Серій Овчаренко.

+Sergy Ovcharenko​​​.

Цитати його коментарів звідси:

https://plus.google.com/+NataliaShchetinina/posts/XDQ742aQ56E

Тож нешановні російськомовні українофоби, це саме Ви є закомплексованими і меншовартісними зі своєю позірною і впертою російськомовністю. Лікуйтесь мовою і все буде добре))

Слава Україні!

Linda Carbine

Український сектор.
 ·  Translate
4 comments on original post
1
Add a comment...
 
 
Тема козаків-характерників в українському літературному просторі підіймалась не раз. До створення образу характерника долучилися й сучасні українські письменники...
 ·  Translate
Тема козаків-характерників в українському літературному просторі підіймалась не раз. До створення образу характерника долучилися відомі українські письменники...
View original post
1
Add a comment...
1
◆ISKIERKA◆'s profile photo
 
Доброго ранку, любий друже ... бажаю вам дуже щасливі моменти ... :-)) теплі вітання і щасливий день :-)) ♥ ♪ ♫ ♥ ♪ ♫
 ·  Translate
Add a comment...
Have her in circles
160 people
Промінець Сонечка's profile photo
Тетяна Криша's profile photo
Артем Матюк's profile photo
Федір Гагрень's profile photo
Rezan filoğlu's profile photo
Вітрова Доця's profile photo
Flo Fau's profile photo
Cadmus Sage's profile photo
Иванна Фёдорова's profile photo
 
 
З ПРАБАБУСИНОЇ СКРИНІ:  Мокоша, Жива і Лада  --  дохристиянські богині у вишивці ... що вони значили для наших пращурів.

Дохристиянські вірування українського народу.
Головні дохристиянські боги:

Сварог
Перун
Даждьбог
Хоре
Велес або Волос
Стрибог
Симарегл
Мокоша
Лада й Ладо
Лель, Полель
Ярило
Купайло
Тур
Рід і Рожаниця
Троян
Доля
Переплут
Марена

В.І.ЛУБСЬКИЙ  "Релігієзнавство"
http://pidruchniki.com/19991130/religiyeznavstvo/religiyeznavstvo
http://pidruchniki.com/16961223/religiyeznavstvo/dohristiyanski_viruvannya_ukrayinskogo_narodu#9

===================================
===================================

Мокоша

Мокоша  —  богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також богиня родючості та животворчої жіночої сили. Заступниця вагітних та породілей.

http://proridne.net/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%84%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F/%D0%9C%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%88%D0%B0.html

Мокоша  —  велика Богиня, мати милосердя, дружина бога багатства Велеса, брата Перуна. Сам життєтворящий Дажбог - сонце вельми вшановує велику матір землі за її родючість, за невтомну працелюбність і майстерність.

З незапам’ятних часів богиня сонця  —   богиня — праля, яка пряде на веретені землі безконечну нитку життя душі мудрого орія — хлібороба.

Первовічна діва з тих прапрадавніх часів увібрала в безсмертя з райського Дерева Життя золоту життєдайну росу, сівке зерно пшениці, рясні плоди калини, достиглі червоні яблука, ніжні пелюстки цвіту рожі...

Мокоша все те стереже, про все піклується, щоби життя орія, що постало з первовіку, ніколи не згасало. Ще з тих далеких часів богиня Мокоша навчила орія орати землю, засівати поля, вирощувати хліб —основний харч для людей.

Богиня сонця живе в небі, як царівна — господиня поважно походжає по двору свого пана господаря. Завжди в золотому уборі, а на поясі, на золотих ретязях в неї золоті ключі, якими відмикає дощі і тумани.

Мокша, Макоша  —  так колись ще прапрадіди лагідно називали свою добру богиню — покровительку дощів та весняних обрядодійств, пов’язаних з ними. Велику Богиню, як і заступницю роду — Берегиню, орій — хлібороб зображував на рушниках із зведеними вгору руками. Богиня Мокоша  —  то вічна молитва до Господа, щоб зросив дощем поорані і запліднені зерном поля.

Чарівна панна ходить по небесному двору вся в золоті та у червоних із срібними підківками чоботях. Перед нею боги знімають шапки, низько кланяються. Для одних вона царівна, для інших —королівна, а для орія — хлібороба  —  господиня «рогу достатку», богиня рукоділля, прядіння, ткання та жіночої життєдайної сили.

Ще на початку світу богиня Мокоша зробила першу борозну та зорала землю Золотим Плугом. Вона примусила биків схилити голови перед ярмом і слухняно зорювати плугом тверду поверхню землі. Вельми величають її боги, а з ними й орій — хлібороб за ті здобутки, за ту першу сівбу зерна, за першу вирощену пшеницю, перше жито, за «овес — самосій» та «ячмінь колосій».

У великий день врожаю, на свято Спаса ніжно усміхається до своєї богині, у свою «Велесову бороду» бог достатку Велес. Калач, виплетений, наче з пряжі, з пшеничного тіста  —  то найкращий здобуток із золотої пшенички.

Богиня Мокоша — покровителька пологів і заступниця породіль. Благословенна сонцем Дажбога породільниця — мати   —   то велика берегиня святого духа предків, який народжує для щастя, з вірою та надією у кращу долю нове життя.

Богиню Мокошу вшановують у п’ятницю.
Свята П’ятниця   —   покровителька шлюбу та хранителька роду. Цей день дуже поважає Дажбог - сонце і завжди дарує йому своє світло. Богині Мокоші люди присвячують чудові Священні гаї, де жінки віддавалися різним веселощам та виконували ритуальні танці. До Мокоші на Старокиївську гору приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки...

У році є дванадцять п’ятниць, які в народі називають «дванадесятницями» богині Мокоші.
Вони в особливій пошані серед жінок:
це — п’ятниця перед Благовіщенням (25 березня),
десята після Великодня,
перед Зеленими святами,
перед проводами Літа,
Перша Пречиста (15 серпня),
перед днем строгого посту на Івана Пісного (29 серпня),
перед здвиженням (14 вересня),
перед Покровою (1 жовтня),
Виденням (21 листопада),
Різдвом,
Водохрищем
та дві Великопісні.

Жінки мають за великий гріх у святу п’ятницю прясти, ткати, вишивати, м’яти і тіпати коноплі, прати і золити плаття. У дванадесятницю забороняється купати дітей, навіть розчісуватись, а чоловікам виходити з плугом у поле, щоб бува не запилити богиню.

Мокоша жорстока до невіруючих та милосердна і добра до тих людей, хто молиться, слухняно виконує її веління. До тих жінок, котрі в день Святої П’ятниці працюють, Мокоша обов’язково з’являється у образі дуже бідної жінки:  її тіло пошпиговане голками, понівечене веретенами, порізане ножами та попроколюване цвяхами. Святий обов’язок богині Мокоші ходити землею, благословляти людей на добрі діла і карати тих, хто вчинив провину. Жінкам, котрі дотримуються її обітниці, мудра мати у потрібний час допоможе вилікуватись від злих чарів, відверне намовляння, прийме пологи, навчить рукоділлю, позбавить вад...

Основне свято богині Мокоші відбувається у найближчу до 28 жовтня п’ятницю. Взагалі кожна свята п’ятниця є поминальним днем, коли згадують своїх покійних родичів. У цю святу п’ятницю особливо забороняється працювати веретеном, голкою та ножицями, бо в цей день добрі душі  —  Лада відвідують свій рід, а тому бояться, щоб не поколоти їх душі.

В цей день моляться і до іншіх богинь: Лади, Дани, Діванни, рожаниць, а безплідні жінки ще моляться, щоб мати потомство. Тоді ж на Дівич — горі приносили богині Мокоші в жертву снопки льону й вишиті рушники та освячували плоди, трави, квіти, які використовують протягом року для лікування. Кожна з дівчат на виданні цього дня ворожила та вихвалялася одна перед одною прядивом, своєю майстерністю вишивання, ткацьким чи кравецьким умінням. То були оглядини не лише виробів, а і юних майстринь перед парубками та майбутніми свекрухами.

Після святої п’ятниці з наступного дня уже можна починати великі роботи:  вишивати, ткати, шити одяг...

Богиня Мокоша особливо піклується про вологу (дощ, струмки, річки), а тому великій матері всього живого поклонялися також і біля криниць, де завжди мало бути зображення богині, а також посуд, щоб подорожній міг напитися води. В легендах і казках герой, стрибнувши у колодязь, потрапляє у підземний світ. Вода, випаровуючись, через дощові хмари повертається знову на землю. Наші предки вірили, що джерельна вода в криниці єднає людину з її минулим і майбутнім, а тому, виконавши певні магічні чаклування з криничною водою, можна викликати дощ.

Чудова пора осінь! Саме цієї пори найбільше вабить до себе чарівливо — таємниче царство богині. Кожного зачаровує тихий кришталевий день! Опадає строкате листя з дерев і кущів. Уже скоро обважнілі від дощів хмари закриють натомлене сонце... В цю чудову пору падолисту богиня Мокоша оплакує людські гріхи, слізьми — дощами обмиває душі тих, хто лишив земне життя і полинув у зоряне царство. Цілющими Мокошиними сльозами душу оздоровити  —  то ніби з джерельної ріки воду пити.

Із слова «мок» (мокрий) виникло слово Мокоша. Не випадково люди одну із річок так і назвали — Мокша.

Своїми сльозами велика богиня — мати вміє звільняти душу від туги та пригнічення. Вона, як та ніжна трепетна квітка—мак, несе в собі незнищенну пам’ять роду. Квітка мак п’янить, як любов. Колись богиня Мокоша вилікувала маком від безсоння сина одного із могутніх богів.

З давніх — давен на землях Оріани святили мак і ним обсівали людей і поля, бо вірили, що ця чарівна квітка богині має магічну силу, яка захищає від усякого зла. Дівчата, в сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і сумом вишивали узори з маком на сорочках, а на голову клали віночки з семи маків, присягаючи правічній богині зберегти й продовжити свій рід, бо квітка мак — то її первовічна краса і молодість.

Безкінечна нитка життєтворящого Дерева Вічності богині — прялі з доісторичних часів стала оберегом натруджених, зашкарубих, але завжди ласкавих маминих рук.

Образ богині   —   це живий храм вічних сподівань і надій людської матері. Він повен смутку і страждання, але в ньому і вдосталь материнського щастя. На рушниках землі, жіночими маминими руками вишиті сонце, місяць і зорі, голос материнської душі і вогненна батьківська енергія, немеркнуче життя і ніжність, незнищенна пам’ять роду і любов.

Жінка — господиня посідає чільне місце в святочних жертвах богам поруч з мужем — господарем. У найдавніші часи родом порядкувала жінка, яку всі за мудрість та життєвий досвід називали Матір’ю Коша  —  громади або общини.

Мо — мати, Кош — плетена кошівниця для зерна. Мокоша — велика богиня  —  мати врожаю!

Окрім хатніх промислів та ремесел, Мокоша разом з іншими богами та богинею Славою благословляла військові походи. Під її пильним оком дружина або кохана протягом ночі виготовляла нове полотно, готувала сорочку та оздоблювала її кольоровими символами богині з вірою, що такий своєрідний «одноденний» амулет стане оберегом воїну від наглої смерті. В ньому зачакловувалась перемога й щасливе повернення в рідні краї.

Зображення богині — матері Мокоші можна бачити в знайдених археологами керамічних скульптурках. Статуетки скіфських богинь (VII століття до н.е.) нагадують позу Мокоші — Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління, яку ми бачимо в соборі Софії Київської.

Подібні скульптурки жіночих постатей у просторій одежі із дітьми на руках привішували за вушко й носили на собі або прикріплювали біля входу до оселі.

Інший жіночий образ зустрічаємо на фібулах, тобто застібках плащів, VI — VII століття. На таких застібках зображено жінку в широкій спідниці, з піднятими до сонячного диску біля голови руками.

Є зображення жінки, яка тримає розгалужений кущ або птаха, іноді коней, на яких сидять чоловіки, голови й руки яких обрамлені гіллям, символами сонця, або півнями — вісниками зорі, що бачимо теж на ритуальних рушниках. Хто це, як не велика богиня, мати життя — Мокоша!

Богиню Мокошу вшановують ще в день «проганяння свят» 8 січня. Годилося цього дня внести пряльні снасті, «щоб лихий не поплутав пряжі». Старші молодиці, прикрасивши гребені, ходили від хати до хати, сповіщаючи, що сьогодні будуть всі «свята прогнані». В цей день працювати гріх  —  так само, як і на перший день Різдва.

Богиню Мокошу вшановують і в інші дні. В одне з найбільших весняних свят Благовіщення, яке припадає на 25 березня, коли Бог благословляє всі рослини, надто великий гріх братися за будь — яку роботу. Особливо застерігали вагітних жінок, бо «неодмінно відріже ніжку своїй дитині».

Найкращим днем для початку вибілювання полотна, з настанням теплих сонячних днів вважається 2 травня. До цього дня виготовляли полотно, виткане переважно в лютому та березні.

На свято Рожаниць, котре припадає на 9 вересня, бездітні матері звертаються до Мокоші, аби вона молила Господа — Бога посприяти обзавестися немовлятами. Після ритуалу — моління жінки запрошували до своїх осель на обід бідних людей, «щоб молилися великій матері за їхніх дітей».

У день зустрічі осені, себто 1 вересня, чоловіки вносили до хат господарські снасті. Годилося зробити це і жіноцтву. Хліборобські турботи одійшли, тому з цього часу в оселях повинні з’явитися прядки, гребні, веретена та інше рукодільне причандалля. З найвіддаленіших часів навіть малу дитину привчали до обов’язків допомагати матері готувати пряжу для полотна.

У «вовчий місяць», а саме на мисливське свято 8 листопада, коли тварини підбираються ближче до осель, наставав час, коли жіноцтво зголошувалося на сходки. З цього дня дівчата починали прясти кужіль на полотно.

На Видення, 21 листопада, коли Господь відпускає праведні душі, щоб вони могли подивитися своє тіло, не гоже збивати на воді прачами білизну, бо хто їх тре, накликає бурю на поля, а на себе од людей зневагу. Цього дня вода має велику силу від усякого зла. Перед Виденням жінки опівночі вдавалися до ворожінь. Знявши з себе одяг, господиня сідала на порозі, обсипала себе коноплями, накривала голову лялькою з клоччя і пряла прядиво, «щоб воно пішло на руку».

Після свята Дівочої Долі, що припадає на 24 листопада, все жіноцтво вшановує Мокошу як богиню — рукодільницю, вважаючи її своєю покровителькою. В цю пору день уже повертає на весну, а матері, в яких дочки на виданні, намагалися приготувати, щоб напередодні свята вивісити на подвір’ї весь вишитий набуток: мовляв, усі, дивіться, яка в мене гожа дочка на виданні.

22 грудня, в день народин сонця, коли з наступної доби день починає збільшуватись, вагітні жінки надто остерігалися працювати. В цей день дівчата домовлялися про свої зібрання. На вечорниці чи досвітки годилося приходити тільки тим дівчатам, хто вже навчився вишивати, прясти чи шити. Тому матері навчали доньок рукодільництву. Це було святим законом у кожній родині...

Вічна юність, чесність людини і сльози матерів збереглися не лише на вишиванках, у піснях, на писанках, а і в безмежній вічності життя.

Безсмертним веретеном продовжує крутитися земля навколо своєї осі, сотаючи із куделі могутнього Хаосу всеєдиного Лада материнську нитку вічності. Тому — то й не перестає сипатися з Мокошиних ласкавих рук життєдайне насіннячко Всебога Творця.
Джерело

    Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.


Мокоша, Макош, Цариця Води, Водяниця, Мати Коша

Мокоша (Макош, Цариця Води, Водяниця, Мати Коша) — давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоша академік Б. Рибаков трактує як словосполучення. МАТИ ВРОЖАЮ (МО — мати, КОШ — кошівниця для зерна). Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах («...по украинамъ молятся богу Перуну, и Хорсу, и Мокоши»). Церква змушена була п’ятницю — день Мокоші — зробити днем Парасковії та Покрови. (За П. Трощиним).

За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші — МАТИ КОША. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, серед КОША (на стійбищі, в громаді, общині і т. п.) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо.

МАТИ КОША була шанованою богинею у сарматів. (За М. Слободянюком).
Джерело

    Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології: — К.: Укр. письменник, 1993. — 63 с.

===================================
===================================

Макошь  -  покровительница домашнего хозяйства и рукоделия, властительницы судеб
Макошь  -  богиня, прядущая нить жизни, поэтому практически всегда изображалась с веретеном и ниткой.
B православии Макошь ассоциируется с Богоматерью.

http://vk.com/wall-50567324?w=wall-51531763_78853

Жива   --   Богиня добра и жизненной энергии. :)

Макошь  -  покровительница домашнего хозяйства и рукоделия, властительницы судеб.
Это оберег Хозяйки дома, несет в дом радость, благополучие и изобилие. Своей владелице дает крепкое здоровье, умение споро и с радостью вести хозяйство, раскрывает кулинарный талант (который, без сомнения есть у всякой Женщины, но у многих просто спит), а также талант к любому женскому рукоделию.

Помимо прочего, оберег наделяет свою Хозяйку сильной интуицией и даром предвидения (недаром небесная пряха Макошь является и Богиней человеческой судьбы).
Этот оберег не обязательно носить при себе, он больше домашний. Находясь дома, он распространяет свое влияние не только на Хозяйку, но и на всех членов семьи, и несет в дом достаток, благополучие и изобилие.

Вышивается на зеленом фоне (цвета в вышивке зеленый и желтый). Если не хочется на зеленом фоне, то хотя бы добавьте зеленую рамочку.

Чтобы не запутаться:
Макошь изображают обычно с прялкой точнее с веретином (пряха судьбы),
Лада изображается с опущенными руками,
а Жива чаще всего изображается с птицами, еще изображение кукушки также относится к Живе.

Можно вышивать для себя на растущую Луну.



31 октября  -  День богини Макоши
http://vk.com/wall-50567324?w=wall-51531763_75433

Макошь — богиня брака и родов, в ее ведении находится такое ремесло, как прядение. В славянском язычестве Макошь считается покровительницей женского начала, защитницей женщин и девушек. Издревле ее просили дать легкие роды и здоровых детей. У древних славян днем поминовения Макоши считалась Пятница. После принятия христианства пятый день недели — пятница — связывался со святыми женского пола.

Некоторые источники утверждают, что культ Макоши возник 40 — 30 тысяч лет назад.

Макошин металл — серебро, камень — горный хрусталь и так называемый «лунный камень». Зверь Макоши — кошка.

Символом этой богини является пряжа, клубок шерсти, веретено, их и приносили на капища (от старославянск. капь — изображение, идол, культовое сооружение у восточных славян дохристианского периода).

В этот день женщинам категорически запрещалось прясть, ткать, стирать, а также купаться и купать детей. Считалось, что Макошь может сурово наказать нарушающих запреты  -  наслать болезни, порвать полотно или спутать нитки на веретене.

Еще одна особенность праздника:  водят двухкольцевой хоровод. Одно кольцо (внешнее) закручивается посолонь — на жизнь, а другое закручивается противосолонь — на смерть.

Означает приближающуюся зиму. После этого дня начинаются большие зимние работы: прядение, ткачество, шитье, вышивание.
Стоит упомянуть и о том, что пауки также являются помощниками Макоши (пауки прядут сеть). От того считается счастливым предзнаменованием, когда паутина попадает в лицо.

На западе примерно в то же время празднуют Хэллоуин, когда люди наряжаются в «личины», чтобы отпугнуть злых духов. Хеллоуин имеет общие корни с данным праздником славян.

===================================
===================================

Мокош
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%88

Мокош, Макош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів.
Сучасний кумир Мокоші у Чехії

Зміст

    1 Значення
    2 Зв'язок з божествами інших народів
    3 Продовження образу
    4 Пожертви Мокоші
    5 Топоніми
    6 Див. також
        6.1 Примітки
    7 Література
    8 Посилання

Значення

Деякі автори вважають Мокошу дружиною Велеса, та пов'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша — покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено.

Мокош — богиня землі й рослинності. У її культі, очевидно, знайшов своє втілення образ прадавньої Великої Богині, володарки вологи. Загалом, як відомо, жінка асоціюється з водою, волога сприяє зародженню життя. Мокош — господиня й цариця водоплавних птахів, змій і жаб. У її володіннях, а отже, й під її владою, перебувають русалки й берегині. Вона — володарка риб, і теж може виступати в риб'ячому образі.

Мокош — покровителька прядіння і ткацтва. У слов'янських казках розповідається про матір сонця як про "віщу прялю", що нагадує про богиню неба ранніх землеробів. Прядіння — міфологічний мотив, пов'язаний із жіночими хтонічними персонажами, джерелом життя і смерті, долі, родючості. Шматок білої тканини — це атрибут богині. Мокош одержувала в жертву снопи льону та вишиті рушники, які вішали на деревах.

Росіяни вважали, що Мокуша (як вони казали) з'являється в час Великого посту — відвідує оселі й наглядає за прялями. Коли жінки дрімають, а веретено все одно вертиться, кажуть, що то Мокуша їм пряде. Мокуша опікується і стриженням овець, тому на ніч у ножиці, якими стрижуть худібку, вкладають пасма вовни — жертву Мокуші.
Зв'язок з божествами інших народів

Жіночі божества, які опікувалися шлюбами, дітонародженням та жіночими ремеслами, були у світі надзвичайно шановані. Так, семітські народи шанували Астарту — богиню родючості, материнства й кохання. Греки поклонялися Деметрі та Геї, римляни — Юноні. Давні германці — богині Фрейї. У східнороманських народів існував жіночий міфологічний персонаж Жоймеріце — покровителька пряль, уособлення Чистого четверга на Страсному тижні. У річному циклі її день завершував зимовий період прядіння. У міфах майя покровителька ткацтва, медичних знань і дітонародження Іш-чель, богиня місяця, зображувалася за ткацьким верстатом. Чжі-нюй у давньокитайській міфології, дочка небесного правителя Тяньді, — ткаля. Асоціюється вона із зіркою Всга в сузір'ї Лебедя. Єву також часом зображували за прядінням ("Коли Адам орав, а Єва пряла..."). Діва Марія в час Благовіщення зображена з веретеном.

Іноді таке жіноче божество представляли відразу три істоти, зазвичай сестри. У скандинавській міфології це були норнії — три жіночі божества нижчого порядку, які визначали долю людей при народженні. Згідно з віруваннями, вони мешкали край джерела Урд біля коріння світового древа — ясена Іггдрасіля, який щодня збризкували вологою із джерела. При народженні героя норнії прядуть нитку його життя. У грецькій міфології існують три сестри Мойри, богині долі, їхня мати, Ананке, — богиня необхідності, неминучості. Між її колін обертається веретено, вісь якого є віссю світу. Мойри раз по раз допомагають веретену крутитися. Сестра Лахесіс дає новонародженому жереб, Клото — сукає нитку життя, Атропос — неминуче наближує майбутнє. Зв'язок прядіння із символікою життя і смерті, з виходом в інший світ засвідчують також міфи про нитку Аріадни (внучки Геліоса), про прялю Каліпсо (яка теж тче і теж пов'язана зі світом смерті — є "тією, що приховує") та інші.
Продовження образу

У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

Цікаво, що у стародавньому світі п'ятниця була присвячена Венері (що відбилось у назвах цього дня деякими мовами). 1 серпня відзначають день св. Мокрини. За народними уявленнями, це останній день літа. Кажуть, що "свята Мокрина осінь приносить". Цього дня спостерігали за погодою: якщо йшов дощ, то чекали мокрої осені, а якщо день був сонячний — сподівалися на осінь теплу й суху.

10 листопада в Україні відзначають день св. великомучениці Параскеви, званої ще П'ятницею. Згідно з повір'ям, у цей день, а так само будь-якої п'ятниці не можна ні прясти, ні ткати. У п'ятницю не можна також прати й золити білизну, пекти хліб, мазати піч і припічок, співати пісень. Вважалося, що жінки, які не дотримуються цих правил, не тільки зневажають п'ятницю, а й завдають їй страждань. Свята уявляється у вигляді бідної жінки або голої дівчини, тіло якої поштрикане голками, порізане ножами, поколоте гвіздками. Це таке з нею зробили люди, які працюють у п'ятницю.
Пожертви Мокоші

У пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко. Також кидали до криниці пряжу. Люди вірили, що до кого вона добре ставитиметься, тому помагатиме прясти. Старі жінки колись у ніч із четверга на п'ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки або каші в горщику — для святої П'ятниці.

У православному календарі є дванадцять п'ятниць, особливо шанованих жінками. Це п'ятниці: на першому тижні Великого посту, перед Благовіщенням, Страсна п'ятниця перед Великоднем, десята після Великодня, перед Трійцею, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим, Водохрещам.

Мокош була богинею-матір'ю, її шанували як дарувальницю життя, першопричину життя і смерті. На цю думку, окрім іншого, наштовхують північноросійські вишивки, що зображують жіночу фігуру-дерево, поряд із якою розміщені фігурки коней або оленів. Українці подібним чином зображували древо життя. Символами богині-матері є коло, а також дзеркало.

На санскриті Мокша означає «звільнення» від перевтілень, тобто повернення, воз'єднання з божеством.[1]
Топоніми

Назви деяких поселень (Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії) підтверджують думку про те, що культ цієї богині мав загальнослов'янське поширення.
Див. також
    Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Мокош

    Берегиня
    Неділя (міфологія)

Примітки

    Стаття в «Британській Енциклопедії» про мокшу як про поняття філософії чи індуїзму

Література

    Вяч. Вс. Іванов, В. Н. Топоров. К реконструкции Мокоши как женского персонажа в славянской версии основного мифа // Балто-славянские исследования. 1982. Москва: Наука, 1983, с. 175-197.
    Завадська В.,Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології. — К.: Орфей, 2002. — 448 с. (100 найвідоміших)

І8ВК 966-96200-0-7
Посилання

    Moksha Стаття в «Британській Енциклопедії»
    Великая Мокошь

===================================
===================================

Мокоша

http://pidruchniki.com/19590520/religiyeznavstvo/stribog

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нами ближче. У цій богині дослідники-міфологи вбачали сестру сонця" богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають ще форму Макош, пізніше Мокоша. "Слово Св.Григорія Богослова" згадує цю богиню серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".

Саме слово неясного походження, його наближають до мордовського Мокша, черемиського Мокш. Ягич вважав Мокошь за слово слов'янське, в якому ошь закінчення, як наприклад, у слові пустошь.

Акад. Б.О.Рибаков висловив припущення, що Мокоша була ще богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла тому або за того. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.


Лада й Ладо

Більш відома друга богиня нашого Олімпу, Лада, що виступає і в чоловічій формі Лад або Ладо, — це були боги вірного супружнього життя, боги любові й веселощів, боги щастя і весни. Слово "лада" означає вірна дружина, любка, полюбовниця, а "лад" чи "ладо" — вірний чоловік, полюбовник. Ці слова дуже часто трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Але деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В наших весільних піснях згадується "ладо", але як молодий чи молода. Слово "лада" зосталося й приспівом у веснянках: "Ой, дід-ладо виорем". Взагалі ж, божество це неясне.


Лель, Полель

Лель — дохристиянський бог любові взагалі і бог побрання. Але істота цього божка зовсім неясна, не відоме й походження слова. Зустрічається звичайно в піснях як приспів. Полель — те саме, що й Лель. Це одне й те ж, але дослідники часто їх відокремлюють. Обидва слова згадуються і в польському фольклорі.

===================================
===================================

В.І.ЛУБСЬКИЙ  "Релігієзнавство"

http://pidruchniki.com/19991130/religiyeznavstvo/religiyeznavstvo
http://pidruchniki.com/16961223/religiyeznavstvo/dohristiyanski_viruvannya_ukrayinskogo_narodu#9


Дохристиянські вірування українського народу

У духовному житті давньої України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом із християнською вірою прийшли й зміни у світогляді наших предків. Про давні слов'янські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися давньою Україною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов'ян, що вони визнають єдиного Бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають призначення й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Вони поклоняються річкам, німфам, іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать.

У грецьких й римських джерелах найвищий Бог виступає під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові — богові багатства і худоби, Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, котрі з цих богів були здавна слов'янські, а яких слов'яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це можливо германський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, або Хоре — мабуть божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, назви яких ще лишилися в народній пам'яті, як русалки, мавки, водяні, лісовики, домові та ін.

Жертви богам приносили в різні місця. В особливій пошані були деякі річки, болота, колодязі. Жертвували також в гаях, під старими деревами, при вогнищі, під оборогом. Купці, які переправлялися через Дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиці і там під старезним дубом складали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб чи зарізати її, чи пустити живою. Коли купець приїздив на торг, то жертвував богам знову хліб, мясо, молоко, всякі напої й просив божество допомогти йому у торгівлі. Коли ж усе продавав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук птиці, частину роздавав убогим, а решту приносив ідолам. Селянин під час жнив підіймав до неба корець із просом і казав: "Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер достатки!"

Окремих святинь наші предки не мали. Також не багато було зображень богів. У Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун із дерева із срібною головою та золотими вусами. Слов'яни також не мали своїх жерців, кожний складав жертви сам. Але у великій шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожінням. Знали їх під різними назвами: волхви, чаклуни, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У народних обрядах лишилися спомини давніх слов'янських свят і поєднаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця до літа й розквіт природи. Це свято пізніше об'єдналося з християнським Великоднем і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося з днем св.Івана — це ніч чарів, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба, прошання літа, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена й неясна. Загробний світ уявляли собі як рай чи вирій, гарний сад, де щасливо проживати праведники по смерті. Вони продовжували там земне життя й тому до могили давали мерцям поживу та різні ужиткові речі. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати вічними рабами.



Головні дохристиянські боги
Сварог.

В науці остаточно не встановлено, чи слов'яни мали Єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них, як про много-божників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" писав про слов'ян та антів, що вони почитали Єдиного Бога: "Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд розповідає про віру балтійських слов'ян і твердить, що вони визнають одного великого Бога, що є Богом Землі і Неба. Початковий наш Літопис також, оповідаючи про договори з греками, подає ніби звістку про Одного Бога в киян, але дуже неясно.

Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо наочно бачили, що з нього їм йде світло та дощ, тому й обожнювали його з найдавнішого часу. Небо — це все те, що над нами. Так само й слов'яни шанували Небо й молилися до нього. За вірою наших предків Небо —це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а зорі — то вікна, в які вони виглядають на світ. На небі все добре, бо то -

Боже, а звідси наша стара приказка: живе, як у бога за дверима.

Можливо, на початку єдиним головним Богом був у нас Сва-рог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог — батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги — Сварожичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово "Сварог" пов'язують з індійським вуаг, одгеа — небо, соняшне світло (правда, В.Ягич виводив його із слов'янського "варити").

Свого часу В.Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і у давніх пам'ятках він опинився випадково; крім того, це був ніби Бог північний, новгородський, а не південний. Такої ж думки дотримується й Е.Аничков у своїй дисертації 1914 р. "Язычество и древняя Русь". Він твердить, що Сварог взагалі не був богом, а назва постала від Сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли, і тому його нема серед Володимирових богів, хоча його поважали хлібороби. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (наприклад М.Грушевський), і Сварог таки лишається господарем українського Олімпу. В науковій літературі Сварог — це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалів, а також опікун ремесел, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому відповідні боги Гефест і Прометей.
Перун

У X ст. в нашій українській міфології перше місце займає вже не Сварог, а Перун, який відомий й іншим слов'янським народам, а також литовцям. Перун — головний бог грому й блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживляє все, подавець дошу. Пізніше — це бог-воїн, покровитель війська. Військо, на доказ вірности, завжди заприсягалося Перуном у Києві, де на одному з пагорбків стояв його прикрашений бовван: сам був дерев'яний, голова срібна, а вуса золоті. На крилатих вогнистих конях Перун їздить по небу у воженій колісниці. На зиму він замикає Небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає. Старе оповідання каже, що як прилетить з вирію зозуля, вона будить Перуна від зимового сну, і він одмикає Небо й пускає на землю тепло.

У Початковому Літопису бог Перун згадується кілька разів. В договорах з греками 945 й 971 рр. русичі так само клянуться Перуном, який в таких договорах згадується на першому місці серед інших богів.

В одному давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Олександра Македонського ім'я бога Зевеса, перекладено словом Перун, а це пояснює значення цього бога. Про те ж свідчить і чеський Глоссарій 1202 р., в якому слово Перун пояснюється словом Юпітер. Перуна згадують багато інших пам'яток.

Перун на всіх наводить страх, бо б'є своїми вогненними стрілами, тобто громом, демонів, але може вдарити й злу людину, ось чому в нас, особливо в західних областях України, аж дотепер збереглося стародавнє прокляття: "Бодай тебе Перун побив!".

Уявлення і повір'я про грім та блискавку у нас дуже старі. Під час грому забороняється свистіти чи співати, а також їсти або спати, бо грім заб'є. Злі сили дуже бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не вбило разом з нечистим. Правда, грому всі бояться, і тільки про відчайдушну людину говориться: "Він і грому не боїться".

Перун, коли вперше по зимі виїздить на Небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ше й тепер хрестяться й опираються спиною об дерево чи об щось інше, і спина не буде боліти цілий рік, і буде щастити такій людині.

Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Коли щось запалила блискавка, гасити не вільно, та й даремно, але все ж таки можна загасити молоком, особливо козиним, та сироваткою.

Пізніше, з прийняттям християнства, культ Перуна забувався дуже поволі і був перенесений на святих громовиків Іллю, Михайла та ін. Постало кілька громових свят: Гавриїла — 13 липня, Кирика — 15 липня, Іллі — 20 липня, тріскучої Анни — 25 липня, Паликопа-Пантелеймона — 27 липня. Найпопулярніший громовик — це Ілля. Він їздить по небу у вогненному возі і полює чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульшині зветься "громовим святом". Володарем блискавки часто звуть Паликопу (Пантелеймона) чи Палія. Під час грози, коли Перун чи Ілля женеться за нечистою силою чи за демоном, треба позатикати камини, щоб ці сили часом не вскочили до хати.

Е.Аничков твердить, ніби Перун був головним богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив його, коли Перуна скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів піднести вище значення Перуна — бог великого князя мав стати богом богів. Володимир в 980 р. виставив Перуна на стіни "Теремного Двору" і тим призначив його для вселюдного почитания. Він також ставить Перуна і в Новгороді. Але ця теорія сумнівна, бо маємо багато свідчень про те, що Перун був богом повселюдним, інакше різні "Слова" не виступали б проти нього. Саме слово "перун" сильно поширене по Україні й тепер, а це свідчить, що бог цей таки був богом народним, до того ж літопис свідчить, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.


Даждьбог

Богом Сонця в нас був Даждьбог, син Сварогів, син Неба. Першу згадку про нього подає південно-слов'янський переклад візантійського Хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. В іпатієвому літопису від 1114 р. подається з цього Хронографа уривок, і тут Геліоса названо Даждьбогом. По Сварозі "царства син єго, іменем Сонце, єго же нарічють Даждьбог. Сонце царь, син Сварогіов, єже єсть Даждьбог, бі бо муж силен."

Корш вважає, що Даждьбог — це бог сонячний, визначає сили й дію сонця, як основу життя. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, ось чому в "Слові о полісу Ігоревім" названо русичів Даждьбожими онуками.

Походження назви Даждьбог — своє, народне; це слово складне, заложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, бог продавець, дарівник. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньослов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог.

Деякі дослідники, наприклад, Огоновський, Корш та ін. наполягають на чужоземному походженні назви цього бога, тут даждь — постало ніби з іранського dagh — пекти, палити, цебто Даждьбог — це бог вогню. Г.М.Баратц твердить, що староруські боги взагалі східного походження: вавілоно-асирійсько-го, ханаанського або фінікійського, а Даждьбога він подає ніби це філістимський бог Даган, по-арабському Дажун, цебто той, хто дарує небесний дощ — Дощівник. Але Баратцова думка в науці не прийнялася.


Хоре

Друга назва для бога Сонця була Хоре. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених — Волинський, Крек, Я гич, Фамінцин та ін. твердять, що Хоре і Даждьбог — це одна особа, один бог Сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що подають цих богів, не змішуючи, як дві особи. Одної форми назви для бога Хорса пам'ятки не знають, і пишуть по-різному: Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У "Слові о полку Ігоревім" 1187 р. вживається назва Хоре бога Сонця, і зветься він Великим: Князь Ігор, утікавши, "Великому Хорсові волком путь прерискаше". У слов'янських перекладах грецьке ім'я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Божество це було добре відоме й західним слов'янам (Кравців Б. Про Волоса-Хор-са. "Америка". 1950, ч.9 (59). Філадельфія). Дуже багато давніх пам'яток згадують про Хорса. Літопис від 980 р. називає його серед Володимирових богів.

Деякі дослідники слово "Хоре" виводять із тюркської мови, чомусь Е.Аничков вважає Хорса божком тюрків, ніби Володимир підпорядкував його своєму Перунові з політичних мотивів, але така теорія неправдоподібна.

Дослідники встановили багато різних гіпотез для з'ясування етимологічного походження слова Хоре, але загальноприйнятого пояснення досі немає.


Велес або Волос

Одним з найважливіших богів був у нас і бог Велес, "скотній бог", цебто бог достатку, як пояснює його Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був сонячним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово "скот" в давнину означало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес — це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, як Меркурій. Він, за твердженням міфологів, був не тільки охоронцем череди на землі, а Й пастухом небесних стад, цебто хмар, і цим пов'язувався з Перуном. Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Белесом у договорах з греками, починаючи від 907 р., і він часто згадується як "скотній бог". У Літопису панує форма Волос, але в інших пам'ятках знаходимо й Велес. В "Слові о полку Ігоревім" XII ст. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: "Віщій Боя не, Велесов внуче", — а це показує, що Велес був богом також поезії і музики, взагалі богом культури й мистецтва.

В Початковому літопису під 980 р. перераховуються боги, яким Володимир поставив бовванів у Києві, і в цьому спискові Велеса нема; але знаємо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а ще на початку XI ст. у Ростові.

Пізніше Велес був широко знаний, і залишився в топографічних східно-слов'янських назвах. В місті Новгороді на півночі також стояв ідол Велеса, і ця вулиця довгі віки звалася Волосовою. Був тут і монастир Болотов, і церква Богоматері на Воло-тові, побудовані на місці, де був ідол Волосів. Є й місцевості, що звуться Волосово, наприклад біля м.Володимира, Санкт-Петербурга та ін. місцях. У Болгарії так само є місто Велес, а в Боснії гора Велесова. Ім'я Велеса взагалі згадується в південних та західних слов'ян.

Саме слово Велес-Волос дослідники багато з'ясовували, але усталеного ще нічого нема. Звичайно ототожнюють дві форми: Велес і Волос, та підстав для ототожнення нема, бо форми ці різні. "Волос" веде до форми Влас, а Велес до Вльс, але такої форми пам'ятки зовсім не знають. Мансика твердить, що Волос

— це північна форма, а Велес — південна, хоча такого твердження пам'ятки не завжди виправдовують.

Слово Велес знане й серед слов'янсько-литовських народів. У чехів veles — нечиста сила, слово, відоме з XIV ст. Латиське veis

— біс, литовське velis — небіжчик, vele — душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків тому, що дбав про хатню худобу, а звідси і став він "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св.Власій, що свят-кується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через перипетії свого життя, бо з його життєпису знаємо, що св.Власій був добрим пастухом, чому й замінив попередньо пастуха Велеса і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше й була побудована церква св.Власія, покровителя худоби.

Деякі вчені ладні навіть викреслити бога Велеса з нашої міфології, бо ніби він постав із св.Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св.Власій вважається охоронцем худоби з давнього часу, і як охоронець скота, він шанується й у Європі: в Німеччині, Англії, Франції, а також у Болгарії, Сербії, Чехії й інших краях. Св.Власія звичайно малюють на образах з кіньми та з худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. В Новгородському літописі від 1187 р. Волос уже виступає як Власій, на що звернув увагу ще М.Костомаров (Вестник Европы. 1873, кн.2. Стр. 585).


Стрибог

Стрибог був богом вітру. Його ім'я часто зустрічається у давніх пам'ятках, але як і у інших богів, воно маловиразне. У "Слові о полку Ігоревім" йдеться про "вітри Стрибожі". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві боввана Стрибогового для поклоніння, як свідчить про це Початковий літопис. Княгиня Ярославна у "Слові" звертається до Вітра, як до Бога: "О, Вітре, Вітрило, чому. Господине, насильно вієши?"

Назву Стрибог виводять різно. Огоновський виводив її із Стриб-бог, від "стрибати". В.Ягич виводив із дієслова стерти; так само роблять Сребрянський та Зеленін ("Изв. ОРЯС". 1903, кн.4. Стр.268). Інші вважають, що Стрибог — бог-нищитель, бог війни. Дану назву Стрибога, як бога-нищителя, порівнюють з грецьким Аполлоном того ж значення. Виводять і від чеського (шет-ржити) — берегти, милувати. Деякі вчені виводять назву Стрибог зі Сходу Так, акад. Ф.Корш та ін. виводять цю назву з іранського Стрибага — високий бог (Всевишній). Г.Баратц бачить у Стрибозі Істр-бога, Істар-бога, Астара. Е.Аничков зовсім відкидає боже значення Стрибога, бо це ніби не бог, а назва якогось племені.

Як бачимо, остаточно походження слова Стрибог не встановлено, а тому не встановлено правдивої історії цього бога.
Симарегл

Це загадковий божок, про якого мало що відомо. Але, це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980 р., як розповідає про це Початковий літопис, поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень. Літопис зве його Симорьгл, а інші пам'ятки роблять з нього двох богів: Сиа і Регла, якогось іншомовного походження.


Мокоша

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нами ближче. У цій богині дослідники-міфологи вбачали сестру сонця" богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають ще форму Макош, пізніше Мокоша. "Слово Св.Григорія Богослова" згадує цю богиню серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".

Саме слово неясного походження, його наближають до мордовського Мокша, черемиського Мокш. Ягич вважав Мокошь за слово слов'янське, в якому -ошь закінчення, як наприклад, у слові пустошь.

Акад. Б.О.Рибаков висловив припущення, що Мокоша була ще богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла тому або за того. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.
Лада й Ладо

Більш відома друга богиня нашого Олімпу, Лада, що виступає і в чоловічій формі Лад або Ладо, — це були боги вірного супружнього життя, боги любові й веселощів, боги щастя і весни. Слово "лада" означає вірна дружина, любка, полюбовниця, а "лад" чи "ладо" — вірний чоловік, полюбовник. Ці слова дуже часто трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Але деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В наших весільних піснях згадується "ладо", але як молодий чи молода. Слово "лада" зосталося й приспівом у веснянках: "Ой, дід-ладо виорем". Взагалі ж, божество це неясне.


Лель, Полель

Лель — дохристиянський бог любові взагалі і бог побрання. Але істота цього божка зовсім неясна, не відоме й походження слова. Зустрічається звичайно в піснях як приспів. Полель — те саме, що й Лель. Це одне й те ж, але дослідники часто їх відокремлюють. Обидва слова згадуються і в польському фольклорі.


Ярило

З давнини відомий і Ярило — бог любові й пристрасті, сили та хоробрості. Божка цього звичайно вважають богом літнього розквіту творчих сил природи, весняної плодючості. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітородіння.

Ярило - яр, ярий — означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам'ятках про Ярила нема згадки, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це було або на запусти перед Петрівкою, або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний в середній та східній Росії, а також у Білорусі, в Україні він майже зник, але свято похоронів Ярила, звичайно 3 червня, ще знане і в Україні.


Купайло

Широко знаний був і божок Купайло, що влітку мав гучне свято. Це був бог плодючости, радості, згоди та любові, от чому він пов'язується з Я рилом. Густинський літопис XVII ст. подає, що Купайло — це бог достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства Купайло поєднався із Святом Івана Хрестителя 24 червня і став Іваном Купайлом.


Див, Діва.

Давні пам'ятки згадують про бога Див, але не подають Його значення. Саме слово "Див", диво, дивний одного походження з санскритським і перським Deva, —божество, латинським Deus — бог, грецьким Zeus — Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудище (пор. наше "диво"). Крик Дива означає громовий удар і бурю і вважається за злу ознаку, як це бачимо в "Слові о полку Ігоревім". У всіх дивах, чудищах величезна надприродна сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме це слово означає велета, великана.

У "Слові" згадується й богиня Діва, але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива.

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В.Я гич не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим Див — це лісовик.


Тур

Деякі пам'ятки згадують бога Тура, але що це був за бог звичайно не подають. У Львівському Номоканові XVII ст. в числі поганських ігрищ згадуються й Тури. Дійсно, дослідники подають, що в Галичині на Подністров'ї було свято Тури чи Туриці на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися".

Деякі дослідники пов'язують Тура з сонячними богами. Від слова Тур лишилося багато топографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Тур з давнього часу вживається, як епітет хоробрості. У "Слові о полку Ігоревім" князь Всеволод зветься яр - тур або буйтур, або й просто Тур.

Самі тури, чорні лісові бики, були широко відомі в Україні аж до XVI ст. Взагалі тур добре знаний в народних приказках.


Рід і Рожаниця

Давні пам'ятки не раз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кирика з XII ст. читаємо: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приношено жертви. Дослідник Афанасьєв твердить, що Рід — це бог долі — доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — це богині людської долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки, це феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав Св.Сави в "Сповідальних питаннях" ставить Рід і Рожаницю в число головних богів. У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8 вересня.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто з учених сприймає Рода за лісовика.


Троян

Стародавні пам'ятки часто згадують про бога Троя на, але що це був за бог, не пояснюють. В "Хожденії Богородиці по мукам" XII ст. говориться, що грішники поробили собі ідолів: "Тро-яна, Хорса, Велеса, Перуна", отже Троян виходить навіть на перше місце. В рукопису XVI ст. "Слово і откровеніє св.Апостола" читаємо, що люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів, навіть в одному оповіданні говориться, що він мав три голови, воскові крила й козлині вуха.


Доля

Стародавні пам'ятки не знають бога Долю, але пізніші дані свідчать, що такий був. За народним повір'ям кожен має свою долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в Небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з Неба додолу. У нас Доля пізніше поділилася на добру й злу — це Доля й Недоля.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля розставляє, що має бути ще від колиски і що має статися, Доля тебе таки знайде й зробить своє. Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка Доля його чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: "Якось воно буде!" У нас часто говорять: "Його спіткала зла Доля".

Український народ має багато приповідок про Долю: що має бути, того не минути; що Бог дасть, те і в вікно подасть; Долі й конем не об'їдеш; перед Долею не втечеш і багато ін.

Як указують дослідники, поняття про неминучість Долі прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-дунайської доби життя від римлян. Як показав дослід проф. Сонн, наша Доля — це римська фортуна, що була сильно пов'язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна і лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме всюди, де були римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців. Неминучість Долі — це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть Долю.


Переплут

"Слово Св.О. нашого Іоанна Златоуста" (1407 р.) подає, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплу-та". Але ближчих відомостей, що це був божок, не маємо. Саме етимологічне значення слова свідчить, що може це було зле божество, що змушувало людину плутатися, блудити.


Марена

Є ще одна стародавня богиня — це Марена, богиня весни, добре знана у слов'ян, а особливо в українців. їі завжди пов'язують з Купайлом або й звуть жінкою його. Часом Марену пов'язують з Мокошею.

Пам'ять Марени святкували двічі на рік: 1 березня і вночі з 23 на 24 червня (за старим стилем), звичайно, святкується разом із святом Купайла.

Свято Марени постало дуже давно, ще за чорноморсько-дунайської доби, за родового ладу. Стародавні пам'ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. В Україні вона міцно прищепилася, а пізніше переродилася на підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її назва Марена, від лат.

Магіпив — морський. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна.



Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська.

Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього.

Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгород-ський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ.

В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.
Хрещення Русі. Сучасні Українські церкви

Запровадження християнства на Русі, або хрещення Русі, було тривалим процесом, а не одноразовою релігійною акцією великого київського князя Володимира, здійсненою в 988—991 рр. Прийняття нової релігії у великій східноєвропейській державі, якою була Київська Русь у X ст., було обумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми причинами.

Родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кризу. В країні утверджувалися феодальні відносини. Панівним верствам більше підходила релігія, котра повчала рабів коритися своїм панам, ніж соціально нейтральна племінна. До того ж, християнство пропонувало більш гуманну, більш людяну мораль на відміну від варварських язичницьких звичаїв. Віра в царя небесного та його намісника на землі — великого князя чи царя, притаманна християнству, більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчило саме життя тих держав, де християнство стало пануючою релігією, — Візантії, країн Західної Європи. До запровадження християнства Русь спонукали й зовнішні причини — потреби розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою заважала.

На Русі діяли іудейська та мусульманська релігії. Був момент, коли київська правляча верхівка, зокрема Володимир, вирішила запровадити іслам, навіть відрядила з цією метою посольство до Хорезма в 986 р Але через географічні, історичні та інші причини Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, ніж з ісламськими. Це й обумовило вибір київських князів прийняти саме християнську релігію.

Слід підкреслити, що Русь "хрестилася" неодноразово. При археологічних розкопках в с.Чорновці (поблизу Чернівців) було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, яка датується IV ст. Вчені зробили висновок, що вже тоді серед східнослов'янського населення на території нинішньої України жили й християни. З літописів відомо, що першим з князів на Русі християнську віру прийняв Бравлин в Сурожі (нині м.Судак у Криму) наприкінці VIII ст. А вперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда у 860 р. Тоді ж візантійський патріарх Фотій поставив на Русь першого вищого священнослужителя — митрополита Михаїла.

Аскольдове хрещення стало подією міжнародного значення. Руська митрополія, що виникла в 60-ті роки IX ст., не припиняла свого існування і після загибелі Аскольда. В реєстрі візантійських митрополій Русь в Церковному статуті імператора Лева VI (початок X ст.) значилася під номером 61.

У 882 р. владу в Києві захопив Олег в результаті державного перевороту, що його здійснили реакційні кола суспільства, котрі виступили проти християнізації країни. На Русі почалася анти-християнська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912 р.) значно зміцнилася. Арабський письменник ал-Марвазі вважає цей рік початком утвердження християнства на Русі.

Договір князя Ігоря з греками 944 р. свідчить про те, що народ Русі на той час був двовірним — язичницьким і християнським.

Після Ігоря княжила Ольга, його дружина. Вона була християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася на Захід, до імператора "священної Римської імперії" Оттона І (959 р.), щоб він прислав єпископа. Але відносини з греками нормалізувалися і Ольга відмовилася від опіки римської церкви. Княгиня аж до своєї смерті (969 р.) підтримувала християнську церкву. Чого не можна сказати про її сина Святослава.

Новий, завершальний етап християнізації Русі настав при онукові Ольги — Володимирі. Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже суперечливими. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, змушений був звернутися до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, а також запросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти імператора виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. В той же час Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Корсунь (Херсонес). За таких обставин Василій II погодився на шлюб Володимира з царівною Анною за умови, що київський володар прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св.Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра. Після Києва запрошені Володимиром візантійські священики почали хрестити інші міста й села Київської Русі. Цей процес проходив болісно. Історії відомі виступи населення проти християнізаиії в Новгороді, Ярославлі та інших містах, які жорстоко придушувалися. Таким чином, християнство як державну релігію Київської Русі остаточно було закріплено силою державної влади великим князем Володимиром Святославовичем у 988 - 991 рр.

Після хрещення Русі в країні виникає централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого традиційно призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без узгодження з імператором і константинопольським патріархом уперше поставив митрополитом руського священика Іларіона, тим самим руська церква заявила про свою незалежність.

Хрешення Русі мало в цілому позитивні наслідки. По-перше, Русь об'єдналася в єдину феодальну державу. Вона була укріплена писаними законами, більш розвиненою релігією. По-друге, значного розвитку набули економіка і культура Русі. Вона стала рівною з усіма в цивілізованому світі, зріс її міжнародний престиж. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби. Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії і Франції. По-третє, утверджуючи феодальну державність, християнство тим самим стверджувало законність, можливість для більшості населення реалізувати свої творчі здібності. Результатом став небувалий розквіт матеріальної і духовної культури Русі.

На початку XI ст. загострилася боротьба між Візантією і Римом за першість у християнському світі. Римські єпископи претендували на особливий титул, який виділив би їх серед єпископів інших патріаршеств. З початку VI ст. римський першоіє-рарх присвоїв собі титул "папа". Він прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. папство вступило у гострий конфлікт з Візантією. Він завершився тим, що посланець папи Лева IX кардинал Гумберт наклав анафему на візантійського патріарха Михаїла Керуларія 16 липня ¡054 р. У відповідь на це церковний собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинувативши Рим у тому, що він перекрутив символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве". Так сталося розділення церков.

Обидві церкви — візантійська і римська — претендували на значення вселенської ("католицької" за латинською вимовою і "кафолічної" — грецькою). Пізніше назва "католицька" закріпилася за західною, Римською церквою, а східна, Константинопольська, стала йменуватися "православною" (по латині — ортодоксальною).

Між Римською і Константинопольською церквами тривалий час точилася боротьба, зокрема за поширення впливу на Русь.



В.І.ЛУБСЬКИЙ  "Релігієзнавство"
http://pidruchniki.com/19991130/religiyeznavstvo/religiyeznavstvo
http://pidruchniki.com/16961223/religiyeznavstvo/dohristiyanski_viruvannya_ukrayinskogo_narodu#9

Хрест — священний знак християн
Дохристиянська історїя хреста.
Священний знак християн.
Християнські релігійні свята і обряди
Церковний шлюб
Священство
Релігійний похоронний обряд
Хрещення Господнє
Стрічення
Вхід Господній в Єрусалим
Вознесіння Господнє
Трійця або п'ятидесятниця
Спас
Здвижения
Свято Різдва Богородиці
Пасха (Великдень)
Храмові свята
Біблія — священна книга християн
 ·  Translate
View original post
2
1
Add a comment...
 
Поняття «двомовність» більше вводить в оману, ніж описує реальну ситуацію. Тому що в Україні двомовність стосується лише тих людей, які розмовляють українською як рідною. Ця двомовність, якщо вже користуватись цим терміном, асиметрична. Слід говорити про гегемонію російськомовної меншини у всіх галузях суспільного та інформаційного простору над всіма іншими мовами, в тому числі й мовою української більшості. Після Майдану ця гегемонія відчутно швидко і катастрофічно зростає.
http://www.radiosvoboda.mobi/a/27728537.html
 ·  Translate
«Жертовність людей, які розмовляють російською, використовують для виправдання українофобії» – викладач Колумбійського університету Юрій Шевчук
1
Add a comment...
People
Have her in circles
160 people
Промінець Сонечка's profile photo
Тетяна Криша's profile photo
Артем Матюк's profile photo
Федір Гагрень's profile photo
Rezan filoğlu's profile photo
Вітрова Доця's profile photo
Flo Fau's profile photo
Cadmus Sage's profile photo
Иванна Фёдорова's profile photo
Basic Information
Gender
Female
Education
  • КТІЛП
    Економіка
Places
Map of the places this user has livedMap of the places this user has livedMap of the places this user has lived
Currently
КИЇВ
Лілія Томашевська's +1's are the things they like, agree with, or want to recommend.
7 Східних Правил Чистоти
sportmagua.blogspot.com

У східній культурі існує правило: “Чистота – друга справа після благочестя”. Чистий означає прекрасний. Отже дотримання суворих правил особи

На Прикарпатті відкрили музей гуцульської магії
ridna.ua

Цього літа Музей гуцульської магії став найпопулярнішим закладом серед туристів, які приїжджають на Верховинщину...

Бажаймо і стараймося бути людьми
www.pravda.com.ua

Загально відомий опис людини такий: це особа, поспілкувавшись з якою, приглянувшись до поведінки якої і зрозумівши позицію якої, ми стаємо к

Чей и зачем Крым? « REukraine
reukraine.blogspot.com

Как страна, я оказался в положении гопника, который зачем-то отжал у бывшего друга редкий мобильник («я ни при чем! мобильник сам ко мне пры

Результаты выборов 2012. Следить за результатами парламентских выборов о...
korrespondent.net

Последние новости Украины. Корреспондент – объективно о главных событиях дня Обновление - 24/7 ежеминутное