Profile cover photo
Profile photo
Леся Дубова
About
Posts

Єва Кіш
Реґіональна політика Европейського Союзу: стратегічні імперативи для України
 
© Є.Кіш, 2001
 
Єдиний можливий спосіб захистити Европу, це створити її, а отже, об’єднатися
Дені де Ружмон
 
Статус реґіонів у Европі
 
Аналіз статусу та значення реґіонів у Европі, а також у структурі та політиці Европейського Союзу нині свідчить про той факт, що еврореґіони поступово формуються як реальні суб’єкти міжнародних відносин. Як цілком справедливо стверджує один із відомих реґіоналістів М.Кітінґ, “саме тепер реґіони після періоду досить наївної імітації здатні реально вчитися і пристосовувати досвід один одного до їх власних інституцій, традицій, культур та проблем”. Особливо важливим у цьому сенсі є досвід міжреґіонального співробітництва – як можливість для реґіонів Европи використати переваги від утворення спільних економічних реґіонів за умов міжреґіональної конкуренції щодо інвестування капіталів.
 
Стратегічна важливість реґіонального фактору в політиці Европейського Союзу зумовлена комплексом обставин, пов’язаних із сучасним процесом европейської інтеґрації, зокрема політикою розширення ЕС на Схід (чи як актуально визначають це питання скептики европейської інтеґрації– політикою “поглиблення” ЕС). Існує також об’єктивна необхідність врахувати розвиток реґіональної політики ЕС у контексті таких двох взаємопов’язаних світових явищ, як інтенсивного об’єднання світової економіки – ґлобалізації, – а також трансформації та розширення зони впливу Европейського Союзу, як єдиного суб’єкта у зовнішньоекономічних і вже у недалекому майбутньому і зовнішньополітичних міжнародних відносинах держав та світових інституцій.
 
Певна річ, що економічні чинники розвитку реґіонів країн–членів ЕС вимагають здійснення ефективної політики з метою ліквідації територіальних диспропорцій всередині кожної держави ЕС. Навіть тепер відмінності між реґіонами, які динамічно розвиваються, та депресивними реґіонами Европейського Союзу вражаючі. Аналіз соціо-економічного становища еврореґіонів виявляє основні відмінності між динамічним центром і периферійними реґіонами. ВВП на душу населення в 10 найсильніших реґіонах ЕС утричі перевищує ВВП у 10 найслабіших. Такі ж диспропорції присутні й у реґіональних показниках безробіття. Згідно з аналізом статистичних даних (EUROSTAT) від 10 лютого 2000 року, порівняльний аналіз 211 реґіонів Европейського Союзу системи класифікації рівня NUTS–II (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes) дослідження, співвідношення між 10 “найбагатшими” реґіонами та 10 депресивними свідчить про те, що:
 
Лондон (229 відс.) із 1994 року зберігає провідну позицію серед найбагатших реґіонів Европи;
 
реґіони Великої Британії (Лондон), Німеччини (Гамбург – 198. Дармштат– 167, Обербайери –165, Бремен – 146), Люксембургу (Люксембург – 172), Бельгії (Брюссель – 170, Антверпен – 138), Австрії (Відень – 166) та Франції (Іль де Франс – 156) значно перевищують середні показники розвитку реґіонів у Европі;
 
50 реґіонів системи NUTS–II мають рівень ВВП менший, ніж 75 відс. в середньому у ЕС;
 
серед 10 найбідніших лідирує Греція (чотири реґіони по 51 відс.), тут також три реґіони Іспанії (Екстремадура – 54, Андалузія – 58, Соут – 59) і одинПортуґалії (Мадейра – 55);
 
грецький реґіон Іпейрос (43 відс.) та португальський Азори (49) не досягають навіть рівня 50.
 
Тож у зв’язку з розширенням ЕС на Схід постає принаймні три запитання, пов’язаних, зокрема, із трансформацією власне Европейського Союзу. Яким буде рівень розвитку реґіонів нових країн–членів ЕС із Центрально-Східної Европи порівняно передовсім із депресивними реґіонами Греції, Іспанії іПортуґалії? Яким чином ця четвірка “найбідніших” реґіонів буде реагувати на проблему перерозподілу коштів із різних фондів ЕС серед більшої кількости реципієнтів? Чи буде збільшено бюджет ЕС, оскільки зросте кількість депресивних реґіонів?
 
Таким чином, европейська політика реґіональних реформ була реакцією на проблеми реґіональних диспропорцій та проблеми структурних змін і включала спеціальні програми для депресивних індустріальних реґіонів, отже, економічні обставини детермінували формування та активізацію реґіональної політики Співтовариства. Реґіональне вирівнювання – мета національної політики країн–членів ЕС, і, незважаючи на диверсифікацію інструментів реґіональної політики, політика реґіонального об’єднання ЕС, яка проводилась Европейською Комісією, спрямована саме на реґіональне вирівнювання. Утім, поділ на національному рівні на процвітаючі реґіони і структурно слабі, які потребують допомоги, вимагає деякого уточнення, коли йдеться про загальноевропейську перспективу, адже “багаті” реґіони Італії все ще знаходяться позаду найбідніших у Великобританії, а східні землі Німеччини є депресивними реґіонами Европи (European Commission – 1999, а).
 
У контексті дослідження теорії реґіонального розвитку слід проаналізувати і складний феномен “реґіоналізму”, актуальність якого сьогодні зумовлена саме процесами евроінтеґрації та активізацією політичного статусу реґіонів Европи. Природно, що ситуація в кожному окремому реґіоні, його проблеми, потенціал і розвиток можливостей будуть першими чинниками, які аналізуватимуться за умов, що реґіони є соціо-економічно, природно і політично різними об’єднаннями, а їх національна інтеґрація протягом століть, а також і европейська інтеґрація в останні десятиріччя, формують неподільну частину реґіонального рівня. Традиційно реґіоналізм пов’язували із протидією модернізації, прогресу депресивних, структурно слабких (переважно сільських) реґіонів, які намагались протистояти будь–яким змінам, зберігаючи етнічну і культурну самобутність. У цьому зв’язку доцільно виокремити два головних напрями реґіоналізму: “bottom–up” – реґіоналізм як зростання політичної і економічної активности суб’єктів реґіону та “top–down” – реґіоналізм як формування державної реґіональної політики із врахуванням специфіки розвитку реґіонів.
 
 Також заслуговує на увагу інтеґраційний реґіоналізм – як бажання модифікувати рівень реґіонального розвитку з метою інтегрування реґіонів у національну економіку за умов ігнорування реґіональної специфіки; та політичний реґіоналізм як бажання реґіонів здобути політичну автономію і сприяння поєднати самоврядність з розвитком економічної модернізації в умовах жорсткої міжреґіональної економічної конкуренції. Хоча реґіоналізм набагато складнішій феномен, репрезентує себе принаймні у двох формах – формі національних реґіональних політичних течій, які нині дестабілізуюче впливають на розвиток міжнародних відносин взагалі, і в прогресивній формі реґіональної економічної та політичної мобілізації суб’єктів реґіонів.
 
Необхідність інституціоналізувати реґіональні політичні течії сприяла політизації реґіонального розвитку, внаслідок чого зросли протиріччя між центром та реґіонами, а також у реґіонах з’явилися нові соціальні сили, схильні до модернізації на реґіональній основі, змінивши імідж реґіоналізму із “архаїчного” захисту старого на динамічну силу змін. Напруга між місцевим реґіоналізмом та реґіоналізмом як політикою держави загострилася наприкінці 1970–х років, оскільки центральні уряди, надаючи більшого пріоритету змаганню на світовому ринку, почали поступово зменшувати витрати на реґіональний розвиток. Таким чином, реґіон стає ключовим рівнем політичного діалогу та дій, де національні та ґлобальні сили стикаються з локальними вимогами та соціальними системами, що, зрештою, призводить до вимушеного взаємопристосування та поступок.
 
Формування концепції реґіональної політики ЕС
 
У 1957 році в Римському договорі про утворення Европейського економічного співтовариства (ЕЕС) лише у преамбулі була визначена необхідність зменшення суттєвих відмінностей у соціально–економічному житті різних реґіонів держав ЕС. Нині, у 2000 році, мета, засоби реалізації, загалом концепція і стратегія реґіональної політики Европейського Союзу значно модифікувалися поряд із трансформацією самого Евросоюзу.
 
Формуючи стратегію реґіонального розвитку, ЕС протягом уже понад сорока років намагається діяти так, аби ця стратегія базувалася на наявних можливостях і за допомогою якої можна було би посилити конкурентоспроможність реґіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість. Однак, як це не прикро констатувати, але відмінності між реґіонами ЕС у XXI столітті не тільки не зникнуть, а навпаки, вони знову посиляться за умов вступу у 2004 – 2006 pp. нових країн ЦСЕ до Европейського Союзу. Так, навіть ВВП на душу населення в економічно найрозвиненіших державах ЦСЕ є нижчим від 50 відсотків аналогічного показника в Греції (найнижчий рівень в ЕС). По суті, низький економічний рівень розвитку робить для країн ЦСЕ неможливою участь майже у всіх структурних фондах. Значне зниження середнього ВВП у Европейському Союзі призведе до зниження порогу голосування для тих реґіонів, які сьогодні мають менше 75 відсотків ВВП на душу населення від середнього в ЕС. Більше того, цей умовний поділ на донорів та реципієнтів підсилиться також і боротьбою (активною лобістською діяльністю) між самими реципієнтами, позаяк треба буде здійснювати перерозподіл коштів із встановленого бюджету та фондів між більшою кількістю так званих “бідних” держав ЕС.
 
Важливим є і такий факт, що найпотужніша країна европейської інтеґрації – Німеччина – нині сплачує до бюджету ЕС найбільший внесок (за нею – Нідерланди, Швеція, Австрія), що свідчить про латентне визрівання конфліктної ситуації, яку можна попередити лише реформуванням інституцій Евросоюзу. Адже понад 80 відсотків видатків бюджету ЕС припадає на спільну аграрну політику та структурну політику ЕС (згідно з класифікацією ЕС реґіональна політика вбирає в себе соціальну та аграрну і є складовою структурної політики ЕС) і це за умов, коли очікується вступ нових “бідних” держав ЦСЕ до Евросоюзу. Взагалі реґіональна політика ЕС формується як окрема сфера, яка за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики Співтовариства.
 
В інституційному плані слід відзначити, що Европейський Парламент узгодив у Реґіональній Хартії, Статуті мінімум вимог, які розглядаються як повноваження реґіонів в усіх країнах–членах ЕС. Проблематичним є також і питання реалізації єдиної аграрної політики для держав ЕС, яке ускладниться із вступом нових членів держав ЦСЕ, що є переважно аграрними державами. Адже серед головних принципів Common agricultural policy (CAP) можна відзначити єдині ціни, фінансову солідарність та преференції ЕС – як аграрні субсидії держав–членів ЕС. Утім, реалізація Єдиної аграрної політики в реґіонах Европейського Союзу вимагатиме реструктуризації – вирішення питання власности на землю, зближення рівнів розвитку сільського господарства між реґіонами ЕС, перерозподіл системи квот тощо.
 
Щодо такого важливого сегменту европейської реґіональної політики, як конвергенція на національному і державному рівнях, то Іспанія (як провідний лідер цієї четвірки),Портуґалія та Ірландія обрали стратегією економічного розвитку національну конвергенцію з метою досягнення вищих макроекономічних показників на зразок економічно найрозвиненіших країн–членів Европейського Союзу. Це в результаті не сприяло зменшенню реґіональних відмінностей між територіями всередині цих держав, навпаки, лише посилило реґіональний дисбаланс у них. Відмінним був стратегічний вибір Греції (за умов “потужного” впливу з боку ЕС), яка головною метою мала визначити реґіональну конвергенцію як зменшення реґіональних відмінностей в державі. Але як свідчать статистичні дані, за економічним розвитком Греція в структурі ЕС є однією з найбідніших країн.
 
Поряд із реалізацією реґіональної політики окремо кожною державою–членом ЕС на національному рівні (навіть перед тим як ці держави вступили в ЕС, вони вже впроваджували свою політику реґіонального вирівнювання, особливо за умов існування значних реґіональних розбіжностей – одним із найкращих прикладів є італійська політика щодо MEZZOGIORNO, спрямована на вирівнювання структурно слабкого півдня до стандартів “багатої” півночі) в Европі з середини 1970–х років розпочався процес формування та реалізації саме реґіональної політики Европейського Співтовариства з метою допомоги найдепресивнішим (відсталішим) реґіонам країнам–членам ЕС (передусім, це були вугільні та металургійні промислові реґіони, які знаходилися в умовах економічної стагнації, позаяк одним із головних завдань реґіональної політики ЕС є підтримка структурно слабких реґіонів, що класифікуються за рівнем безробіття, динамікою міґраційних потоків, показником ВВП на душу населення).
 
У 1980–ті роки істотні відмінності у соціально–економічному розвитку між державами–членами ЕС, а також значні диспропорції між реґіонами всередині країн ЕС набули актуальности і стали проблемою, що вже вимагала негайного розв’язання:
 
• Приєднання у 1973 році Великобританії до ЕС дало поштовх до формування власне концепції реґіональної політики Европейського Співтовариства, яка вже формується як окрема сфера і за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики співтовариства. Протягом 1975–1988 років ЕС уже координувала реґіональну політику саме через Европейський фонд реґіонального розвитку (ЕФРР). По суті, реґіональної політики Співтовариства реально не існувало до вступу в нього Об’єднаного Королівства, і принципова мотивація щодо необхідности розробки концепції реґіональної політики була зумовлена економічними, передусім, фінансовими причинами – як підсилення політичної схильности британських громадян до членства в ЕС шляхом повернення внесків через реґіональну політику. Важливою була також і підтримка Італії в цей період, яка теж була зацікавлена у формуванні реґіональної політики Співтовариства, багаторічні зусилля якої у подоланні північно–південного дисбалансу не досягли реальних результатів.
 
• Вплив зовнішніх чинників ґлобального економічного розвитку (наслідки економічної кризи 70–х років, стагнація, проблеми виробництва та збуту продукції, зростання інфляції, збільшення кількости безробітних у країнах ЕС, ріст дефіциту торгівельного балансу) теж сприяв прискоренню формування власне концепції реґіональної політики Співтовариства, чітко визначивши два типи реґіонів, які потребують допомоги: по–перше, ті, що відстають у своєму розвитку (зокрема реґіони Італії та Ірландії) і по–друге, реґіони, що страждають від занепаду промисловости (переважно території Великої Британії).
 
• Із вступом у ЕС нових “бідних”, переважно аграрних держав (Греції, 1981 p.– ВВП у цій країні складав менше половини від середнього у ЕС, а внесок третини працездатного населення, зайнятого у сільському господарстві, складав 1/5 ВВП) співвідношення 10 найбагатших реґіонів та 10 найбідніших реґіонів за ВВП на душу населення збільшилося з 4:1 до 5,1:1. ПриєднанняПортуґалії та Іспанії (1986 p.), де вже з 70–х років ЕС займав основне місце в експортно–імпортних операціях цих країн, – надало Співтовариству більше сільськогосподарського характеру та призвело до зростання витрат фондів та внутрікомунітарних податків, адже нові аграрні реґіони Греції таПортуґалії виробляли ВВП на душу населення близько 40 відсотків від середнього показника по ЕС, тоді як “найбідніший” реґіон ще “дев’ятки” – півострів Калабрія – у 1973–1981 pp. виробляв 59 відсотків ВВП.
 
Поряд із необхідністю підпорядкування країн–членів головним правилам Співтовариства, із врегулюванням проблем рибальства, сільського господарства, імміґрації робочої сили, европейської монетарної системи, зросли і витрати Сільськогосподарського фонду, Европейського фонду реґіонального розвитку, Европейського соціального фонду, що зумовлювало необхідність збільшення бюджетних ресурсів Співтовариства і призвело до зростання внутрікомунітарних податків – ПДВ збільшився до 1,4 відсотка.
 
Отже, збільшення диспропорцій між реґіонами ЕС, намагання реґіонів посилити своє значення на противагу централізованим діям ЕС, нездатність ЕС швидко адаптувати у свій економічний простір нові “бідніші” держави – все це вимагало формування нової стратегії реґіонального розвитку. Протягом 80–х років XX ст. була розроблена нова стратегія реґіональної політики ЕС, головними детермінантами якої стали:
 
1) пріоритет інтересів саме економічного розвитку, на відміну від колишнього переважання соціальних чинників;
 
2) стимулювання приватного підприємництва, малого та середнього бізнесу;
 
3) сприяння розробці та реалізації не великомасштабних реґіональних проектів, а передача реґіонального планування “нижчим” територіально–адміністративним одиницям;
 
4) посилення інноваційної спроможности самих реґіонів;
 
5) вироблення нових механізмів щодо регулювання економіки відсталих територій, позитивна дискримінація периферійних прикордонних територій, як створення умов для розвитку вже існуючих підприємств.
 
З метою сприяння більшої цілеспрямованості та прозорости фінансування відсталих реґіонів і класифікації найвідсталіших реґіонів ЕС, у 1983 році були визначені єдині критерії з “проблемних” реґіонів ЕС:
 
з рівнем ВВП на душу населення нижче середнього по ЕС;
 
з мінімумом у 20 відс. зайнятости населення в депресивних галузях економіки;
 
 з більшою ратою зайнятости населення у сільському господарстві, ніж в інших реґіонах держав–членів ЕС;
 
з високим рівнем безробіття (мінімум 3,5 відсотка), а також не менше, ніж на 20 відс. вище середнього по країні;
 
із стійким негативним сальдо міґрацій.
 
Згідно з цією класифікацією, у 1983 році рата “відсталих” реґіонів становила відповідно 100 відсотків населення Ірландії, 51 – Італії, 36 – Великої Британії, 33 – Франції, 32 – Данії, 17 – Бельгії, 15 – Нідерландів, 12 – ФРН та 11 – Люксембурга. Усього на території цих відсталих чи проблемних реґіонів проживало 40 відсотків населення Европейського Співтовариства.
 
З метою формування єдиного европейського ринку з 1988 року розвиток реґіональної політики виокремлюється як пріоритетний напрям ЕС. Про що свідчить, зокрема, Єдиний Европейський Акт (1986 p.), який набув чинности у 1987 р. (ст.130 а.): “З метою гармонійного розвитку в цілому, Співтовариство продовжує поширювати діяльність, спрямовану на закріплення свого соціального та політичного єднання. Зокрема, Співтовариство намагається скоротити диспропорції між різними реґіонами та ліквідувати відсталість реґіонів, які знаходяться у несприятливих умовах”.
 
Для здійснення цієї мети були реформовані Структурні Фонди (секція Европейського сільськогосподарського орієнтаційно-гарантійного фонду, Европейський Соціальний Фонд), а також мережа фінансових інститутів (Европейський інвестиційний банк тощо). Серед головних заходів було визначено модифікацію діяльности Европейського фонду реґіонального розвитку (ЕФРР), який згідно ст.130 (с) був створений з метою “внести вклад в усунення значних реґіональних диспропорцій у Співтоваристві шляхом участи в розвитку та структурній перебудові реґіонів, що відстають у розвитку, а також і в конверсії індустріальних реґіонів, які перебувають у занепаді”.
 
Структурні Фонди ЕС
 
Щодо розвитку реґіональної політики ЕС слід виділити такий важливий сегмент правової основи розвитку реґіональної політики Европейського Співтовариства, як діяльність Структурних Фондів. Ще Паризький договір (1952), що заснував Европейське співтовариство вугілля та сталі, містив положення про позики реґіонам, де проводилася реструктуризація цих галузей промисловости. Згідно з Римським договором (1957) вже було засновано Европейський соціальний фонд з метою “поліпшення працевлаштування робітників і підвищення їхньої професійної мобільности в рамках Співтовариства”. Стаття 41 подібним чином розширювала можливості використання сільськогосподарської політики як інструмента реґіональної політики у сільській місцевости. До вступу Великої Британії, Ірландії і Данії було створено інструмент ширшої реґіональної політики – Европейський фонд реґіонального розвитку.
 
Договір про Европейський Союз (1991) – Маастрихтський договір – вніс поправки до Римського договору, створивши окремий розділ (ХVI) про економічну і соціальну згуртованість згідно з принципом, що діяльність різних фондів має бути скоординованою. Однак використання фондів усе ще здійснювалося через окремі встановлюючі статті і фрагментарно впроваджувалося через 7 (пізніше 8) цілей (objectives), які пересікають як різні фонди, так і ініціативи громад (Community Initiatives), що стосуються окремих проблем, спільних для реґіонів.
 
Структурна політика, особливо реґіональна підтримка, стала однією з найважливіших в ЕС. Її доцільність визначається передусім із огляду на видатки на структурну підтримку, що у 1992 році становили більше, ніж чверть усього бюджету ЕС. По–друге, ЕС набув широкої компетенції у цій галузі, значною мірою впливає на оформлення і розмах засобів реґіональної підтримки в державах–членах. У той же час реґіональна політика – це одна з тих сфер, яка є спробою розвитку европейської економічної інтеґрації шляхом активізації політичних ініціатив. По суті, Структурні Фонди слугують правовою основою реформування реґіональної політики Европейського Співтовариства. Структурна допомога слугувала формою компенсування за реальні або передбачувані втрати в результаті інтеґрації. Отже, хоча перші цілі реґіональної політики мали другорядну роль, втім ця політика була першою спробою усунути негативні диспропорції в реґіонах.
 
У цьому контексті заслуговує на увагу остання реформа Структурних Фондів на період 2000–2006 років. Так, 24–25 травня 1999 року Европейська Комісія у Берліні досягла згоди щодо пакета “Аґенда–2000”. який складається із визначених фінансових перспектив на період 2000–2006 років та плану регулювання і управління Структурними Фондами, загальною сільськогосподарською політикою. Істотною складовою реалізації ефективної реґіональної політики Европейського Союзу є також і втілення програми комплексного пакета документів “Аґенда – 2000”, (2000–2006 pp.), який містить вичерпний перелік важливих заходів – проведення фінансової реформи, реформування аграрної і податкової політики, вирішення питань, пов‘язаних з розширенням Евросоюзу. Згідно з цим документом передбачається скорочення цільових категорій Структурних Фондів до трьох:
 
• I категорія – найвищий ступінь сприяння тим реґіонам, де ВВП на душу населення становить менше 75 відс. ВВП у середньому по ЕС.
 
• II категорію становитимуть реґіони із високим рівнем безробіття (мета – підтримка структурно слабких реґіонів).
 
• III категорія – здійснення підтримки ініціатив в освіті, перекваліфікації (мета – розвиток людських ресурсів).
 
Нині одним із основних пріоритетів реалізації реґіональної політики ЕС є вимога ефективніше використовувати вже наявні ресурси, можливости реґіонів. Адже поряд із такими важливими принципами реалізації реґіональної політики ЕС, як субсидіарність, децентралізація та інші, найпотужнішим в “Аґенді – 2000’’ визначено принцип ефективности.
 
Таким чином, можна зробити висновок, що ця остання модифікація еврореґіональної політики в структурі проекту “Аґенда – 2000” не виходить за межі первісної ідеї “Европи реґіонів”. Більше того, наприкінці XX століття цей документ лише підтверджує факт посилення ролі реґіонів у Европі, актуальність проведення ефективнішої реґіональної політики.
 
Статус реґіонів в Евросоюзі
 
Аналізуючи процес розвитку інтеґрації держав Европи у другій половині XX століття, цілком справедливо та об’єктивно можна стверджувати, що реґіони Европейського Союзу сьогодні значно посилили свій економічний та політичний статус і вже не сприймаються лише як звичайні адміністративно–територіальні об’єднання.
 
Позитивними прикладами щодо формування вже у найближчому майбутньому “Европи реґіонів”, слугують такі дві країни, як Іспанія (яка проголосила в Конституції 1978 року, що є “державою автономних спільнот (реґіонів)” і “визначає організацію держави у взаємодії різних, по суті, рівних територіальних влад або навіть національностей”) та Франція, держава, що фактично презентує найсильніші нейтралістські традиції, у 1982 p. прийняла закони щодо незалежности реґіонів. Навіть такі невеликі країни ЕС, як Бельгія, нині почала “сповідувати вірність” принципу федералізму, а Австрія взагалі має сильні конституційні традиції федералізму, досить ефективно впроваджує принципи субсидіарности та децентралізації.
 
Статус 11 німецьких реґіонів (Lander) визначає посилення їх ролі та здобуття ними певних переваг у Европейському Союзі порівняно з 50–60–ми роками, коли ці реґіони–ландери лише самостверджувалися згідно з Конституцією 1949 року. Або, приміром, вимога формування реґіонів в Італії згідно принципу децентралізації (що зазначено у ст. 5 Конституції Італії) була втілена лише у 70–ті роки, бо факт незалежности реґіонів із власним конституційним статусом сприяв би реґіональній автономії в Европейському співтоваристві взагалі та посилив би позицію реґіонів усередині держави зокрема.
 
Уперше на інституційному рівні саме Маастрихтські угоди надали можливість реґіональним міністерствам презентувати свої інтереси у Раді Міністрів, але слід підкреслити, що реґіональні представники повинні презентувати цілу державу, а не тільки реґіони, і що погоджені положення мають бути досягнуті спочатку на національному рівні перед тим, як справа перейде до Ради Міністрів. Втім, Рада Міністрів (презентуючи інтереси країн–членів), як і національні уряди, несе таку ж саму відповідальність. Отже, лобіювання головним чином сконцентровано у Комісії з постійними делегаціями включно і реґіонів.
 
Тепер міжурядове співробітництво в Европі все більшою мірою схиляється до посилення ролі виконавчої влади, про що свідчать, зокрема, і процедури втягнення реґіонів у прийняття рішень Спільноти як частини троїстої системи міжурядових відносин.
 
З точки зору посилення та активізації власне реґіонів як суб’єктів европейської політики, згідно Маастрихтської угоди було створено Комітет реґіонів, що можна вважати першою спробою врахування реґіонального чинника у европейському правовому економічному та політичному просторі. Утім, фактично реґіон в Европейському Союзі ще не завжди розглядається як фундаментальний та головний детермінант ідентичности з суспільством чи з державою, а використовується нею лише як засіб для досягнення певних цілей. Про що свідчить, зокрема, і активне використання принципу субсидіарности з точки зору тактики лише у площині країна–член ЕС і Евросоюз, та ігнорування подеколи цього принципу саме у внутрішній політиці держав ЕС.
 
Створення Комітету реґіонів сприяло також і завершенню довготривалої дискусії щодо поняття “реґіон”, адже визначення, що дається Парламентом у Хартії Реґіоналізації ЕС, є досить загальним, хоча чітко виокремлює повноваження і відповідальність “реґіонального фактору” у Европейському Союзі. Більше того, – навіть визначає ймовірні шанси імплементації. Для прикладу доречно навести визначення реґіону, сформульоване Асамблеєю Европейських реґіонів: “реґіон – це територіальне об’єднання під безпосередньою юрисдикцією суверенної держави з системою самоврядування. Реґіон повинен мати свою конституцію, статус автономії чи інший закон, який є складовою законодавства держави, яка визначає організацію та повноваження реґіону“.
 
 Отже, можна зробити висновок, що реґіоналізація не зводиться до процесу звичайної адміністративної децентралізації. Існує багато аргументів як для виборів демократичних легітимних органів реґіонального представництва, так і для передачі таким органам основної компетенції vis–a–vis місцевими владами локальних реґіонів, провінцій, департаментів та муніципалітетів. Якщо перефразувати вислів Ернеста Ренана, тоді реґіонам потрібен “щоденний безкінечний плебісцит”, якщо вони справді хочуть бути суб’єктами політичних та економічних відносин. Цілком прагматичне можна стверджувати, що за умов отримання реґіонами реальних повноважень, у майбутньому рівень сприйняття реґіонами динамічно змінюватиметься, зосереджуючись навколо центральних аспектів позицій реґіону з метою подолання структурної кризи.
 
Функції і класифікація реґіонів
 
Головним завданням реґіонів є їх комплементарна (доповнююча) функція, що пов’язано із процесом европейської інтеґрації. Фактично европеїзація як процес призводить до зміни всієї системи взаємозв’язків – ролі, компетенції та співвідношення функцій органів виконавчої влади, – модифікується система прийняття рішення національними органами влади (national decision–making), що з усією чіткістю виявилося вже у процесі ратифікації Маастрихтської угоди. Саме тут виявляється доповнююча, комплементарна функція реґіонів, що залежить від “ваги” певної держави в структурі Евросоюзу.
 
У контексті пошуків інтенсивних форм кооперації на всіх рівнях усередині Европейського Союзу вкрай важливою є функція сумісности (compatibility) реґіонів. Розмір адміністративного об’єднання має важливе значення для держави і меншою мірою стосується реґіону. Приміром, у Німеччині відмінність між розмірами реґіонів значніша, ніж у централізованих державах, де адміністративне і реґіональне планування вимагає стандартизованих розмірів об’єднань. У той же час реґіони в децентралізованих державах ЕС сприяють саме зменшенню відстані між великими і малими державами–членами ЕС.
 
У цьому зв’язку доцільно виокремити такий важливий сегмент соціально–економічного та реґіонального планування, як вимога самодостатнього розміру (self–sufficient size) для реґіонів. Безперечно, що розмір – це досяжна мета: чим більше реґіональні кордони пов’язані з місцевою історією, тим менше вони можуть бути змінені кризою. Також реґіони можуть відчути на собі і ґлобальні впливи – негативні і позитивні наслідки розвитку ринкової економіки. Самореформування може відбуватися на рівні кількох невеликих реґіонів з метою набуття самодостатности серед інших европейських реґіонів, адже пріоритет мають ті реґіони, що отримали компетенцію, відповідну до їх значення і розміру для прийняття рішень.
 
 Реґіони можуть посилити своє значення кількома засобами, які, приміром, зосереджуються у горизонтальній кооперації та рівності інтересів. У першу чергу це відбувається в національних державах, через національні кордони та на рівні ЕС. Адже міжнаціональна кооперація передбачає (у теоретичній площині), що досягнуті угоди підписані в інтересах територій. Хоча це може призвести до створення альянсів чи союзів навколо політичних партій, аби посилити позицію реґіону в конституційній структурі держави. Тому важливим є ступінь, до якого мають піднятися европейські реґіони – з розробленими ініціативами і концептуальними рішеннями саме з метою посилення свого впливу.
 
Значення четвертої функції – “підштовхування “ (impulse function) реґіонів – полягає в першочерговій здатности до орієнтації і допомоги в посиленні спільних елементів серед місцевого населення від розвитку мови, культури, історичних традицій до активізації економічних традицій та інтересів, що найоптимальніше можна здійснити саме на горизонтальному і локальному рівнях. Вироблені в цьому контексті реґіональні стратегії мають сприяти формуванню та розв’язанню таких проблем реґіону, коли вони в компетенції саме реґіонів.
 
У процесі розвитку мережі зв’язків (networking) реґіонів, як функції, виявляється їх здатність створювати зв’язки між собою в різних сферах на основі рівноправ’я та партнерства, що є дуже ефективним як між реґіонами всередині ЕС, так і між транскордонними реґіонами. Саме в цьому сенсі дуже важливим є двостороннє та багатостороннє міжреґіональне співробітництво з метою розв’язання окремих конфліктів інтересів і реалізації транскордонної співпраці на горизонтальному рівні. Як позитив, слід відзначити, що передумовою таких зв’язків є відсутність перешкод для реалізації “внутрішньої” та “зовнішньої” політики реґіонів.
 
Принцип реґіонального партнерства визначається, зокрема, ступенем активности населення реґіону, діяльністю асоціацій, соціальних акторів і розвитку ними своїх ідей для загальних цілей. Майбутній процес реґіоналізації (про що свідчать передусім Маастрихтські угоди, “Аґенда – 2000”) в рамках Европейського Союзу визначається тим, яким чином, якою мірою і з якою метою у практичній площині реґіональні розміри залежать від соціальних акторів.
 
Підбиваючи підсумок щодо вищезазначених функцій реґіонів, слід відзначити, що ці функції треби розглядити лише комплексно і в контексті визначення реґіону як найважливішого резерву для внутрішньої єдности Европейського Союзу (pure cohension potential). Саме цей аргумент є дуже важливим навіть з політичної точки зору, бо усуває будь–які сумніви щодо можливого переважання відокремлюючих чи відцентровуючих тенденцій, які можуть призвести до дезінтеґрації чи спричинити збройний локальний конфлікт.
 
Таким чином важливість цих функцій, а також і принципів реґіональної політики Евросоюзу (зокрема статус, що надасться реґіонам згідно головних цілей ЕС, acquis communautaire – як збереження забезпечених досі досягнень співтовариства) полягає в тому, що для узгодженого переходу компетенцій і відповідної зміни окремих прав на рівні прийняття рішень (що характеризує процес “знизу вгору” (bottom up) інтеґрації від націй до Співтовариства) необхідні спільні єдині правила.
 
У 1988 році з метою надання ЕС фінансових ресурсів передусім найвідсталішим реґіонам була розроблена єдина система класифікації NUTS (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes), яка полегшує проведення статистичного аналізу відсталих реґіонів, зокрема, і реґіонів ЕС, а також сприяє чіткому визначенню різного рівня розвитку реґіонів, категоризуючи їх як територіальні одиниці. Усього NUTS поділяється на 5 рівнів (три з яких NUTS 1–3 реґіональні, а два NUTS 4–5–місцеві одиниці реґіональної статистики ЕС).
 
Саме рівень NUTS 2 вимагає у більшості випадків якомога повної відповідности – уніфікації територіального адміністративного поділу держави–члена ЕС до критеріїв реґіонального поділу (NUTS 2) Европейського Союзу. Адже від виконання цієї умови залежить, по суті. надання фінансування і дотацій із Фондів ЕС. Отже, відповідність NUTS 2, по суті, є необхідною умовою для держав–аплікантів Центрально-Східної Европи, а також і для України.
 
Головні принципи реґіональної політики ЕС
 
Суть питання полягає в реалізації саме головних принципів европейської реґіональної політики з урахуванням специфіки держав Европи, зокрема ЦСЕ та України. Так, згідно з класифікацією реґіональної політики ЕС визначено такі базові критерії:
 
субсидіарність;
 
децентралізація;
 
партнерство;
 
програмування;
 
концентрація;
 
адиціоналізм.
 
Субсидіарність (громадсько–політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв’язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні), як базовий принцип, дійсний з часу підписання угоди про Европейський Союз, нині переживає своєрідний ренесанс. Адже згідно з Маастрихтською угодою, цей принцип с базовим для ЕС (ст. З): “ У сферах, які не входять до окремої юрисдикції Співтовариства, воно згідно принципу субсидіарности починає свою діяльність лише в тому випадку, коли буде неможливо достатньою мірою досягнути цілі визначених заходів на рівні держав-членів, і тому в силу їх масштабу чи дієздатности можуть бути здійснені ефективніше на рівні Співтовариства”.
 
Децентралізація. Одвічною дилемою реґіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЕС на користь менш розвинутих реґіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільности. Отже, поряд із субсидіарністю, саме децентралізація, як перерозподіл повноважень реґіонів з метою їх ефективного використання та заохочення реґіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань саме на реґіональному рівні, а також розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління ЕС, становлять дві головні основи реґіональної політики ЕС. Важливість цих двох принципів безперечна. Адже їх реалізація (що є метою ефективної” европейської інтеґрації) посилює відповідальність на місцевому рівні та активізує локальні ініціативи. В цьому контексті посилення місцевої компетенції важливо і з точки зору послаблення (чи зниження) надмірного впливу національного рівня. Важливо, щоб ці рівні стали прозорими. В інноваційних програмах реальні суб’єкти реґіонального розвитку мають об’єднувати свої зусилля, а вже в фінансуванні центральні чи наднаціональні рівні мають пріоритет у підтримці реґіонального розвитку.
 
Партнерство. Фактично, партнерство є співробітництвом між суб’єктами різних рівнів (Евросоюз, держава, реґіон) територіально–адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту. Цей принцип базується на тій умові, що діяльність та розвиток реґіонів може здійснюватися лише тоді (власне тоді ж реалізується і принцип субсидіарности), коли суб’єкти співробітництва постійно та послідовно співпрацюють з метою досягнення спільної мети. Вертикальний сегмент цього співробітництва відображає також і головну умову, специфіку взаємозв’язків, а саме: Евросоюз та держави–члени мають визначити цілі та розробити стратегічні плани розвитку спільно з реґіонами із якнайширшим залученням громад, місцевих ініціатив, економічних та політичних суб’єктів реґіонів. Співпраця у площині реґіон–реґіон, як розвиток транскордонного співробітництва, та співпраця локальних територіальних одиниць, громад також є важливим сегментом вертикального співробітництва.
 
Важливим аспектом партнерства (власне реалізації цього принципу) є реалізація як ініціатив нижчих рівнів, так і втілення в життя координації з боку суб’єктів реґіональних та національних рівнів (певна річ, враховуючи їх функції). Співпраця у площині реґіон–реґіон, як, приміром, розвиток транснаціональних просторових зв’язків, транскордонне співробітництво реґіонів та співпраця локальних територіальних одиниць, громад також є важливим сегментом вертикального співробітництва. Адже саме реґіон, реґіональний рівень є пріоритетним напрямом Европейського Союзу щодо сприяння просторовому розвитку своїх реґіонів. Утім, вищезазначені дії не можуть бути здійснені без розробки, якнайширшого залучення до процесу реалізації суб’єктів локального рівня, виконання та контролю стратегічної програми з боку суб’єктів на місцевому рівні.
 
Програмування. Під програмуванням слід розуміти розробку на основі партнерства стратегій розвитку з урахуванням пріоритетних довгострокових та короткострокових цілей. У реґіональній політиці Европейського Союзу принцип партнерства визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вплив на розвиток усього реґіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, бо слід ураховувати як інтереси “знизу” реґіонів, громад у контексті сприяння просторовій ефективности, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів “згори” як сприяння розвитку національної економіки.
 
Програмування також передбачає визначення дій, виконавців, джерел фінансування, моніторингу, вирахування ймовірних позитивних та негативних впливів на соціо–економічний розвиток реґіону взагалі та довкілля, зокрема.
 
Таким чином, програмування – це цілеспрямований процес послідовного виконання певних кроків від визначення мети до повної реалізації проекту, що також створює умови для більшої прозорости джерел, їх координації у просторі і часі та їх моніторингу.
 
Концентрація, адиціоналізм. Реалізація принципів концентрації та адиціоналізму означає, що фінансові ресурси, які надає ЕС окремим державам–членам чи суб’єктам територіального, реґіонального розвитку, мають бути доповнені за рахунок місцевих джерел. По суті, ці два принципи мають взаємодоповнюючий характер і головною умовою ставлять кооперування та ефективне використання ініціатив; пошук та розвиток власних джерел фінансування програм реґіонального розвитку. Загальноприйнято, що 50 відсот. того чи іншого проекту фінансує держава-член ЕС, а внесок депресивних реґіонів становить мінімум 20 відс. Отже, весь тягар додаткового фінансування лягає на національні бюджети. Ефективна реалізація принципів концентрації та адиціоналізму в реґіональній політиці Европейського Союзу має подвійну мету, що передбачає: посилення та концентрацію наявних ресурсів задля сприяння реалізації визначених цілей реґіонального розвитку; виявлення таких територіальних одиниць, які мають однакові чи подібні проблеми (низьку частку доходів, великий рівень безробіття тощо), що важливо для створення статистичної бази найвідсталіших реґіонів.
 
Висновки
 
Підсумовуючи вищезазначене, можна стверджувати, що структурна підтримка, яку забезпечує ЕС, і в цьому контексті реґіональна політика Европейського Союзу до 1990-х років XX століття досягли самостійности. В той же час ЕС продемонстрував свою здатність досягати консенсусу, який дає адекватну компенсацію інтересам учасників, про що, зокрема, свідчить і “Аґенда – 2000”. У 1999 році структурна допомога становила понад 30 мільйонів екю, три чверті з яких отримали депресивні реґіони Европейського Союзу.
 
Суть адаптації европейської реґіональної політики для України визначається у чіткому застосуванні головних принципів цієї політики Евросоюзу. У зв’язку з цим важливого значення набуває необхідність розробки науково обґрунтованої Комплексної державної реґіональної політики України (що ускладнюється специфікою територіально–адміністративного устрою, економічною кризою та відмінними ґеографічними, економічними, просторовими, історичними ознаками). Але працюючи над концепцією, нам не варто черговий раз винаходити велосипед, бо реґіональна політика навіть в державах ЦСЕ розробляється і впроваджується згідно з критеріями Европейського Союзу. Утім, це не означає повної імплікації структури цієї політики на держави ЦСЕ та Україну, адже останні істотно відрізняються за просторовими і особливо – за економічними ознаками.
 
Концептуальна розробка еврореґіональної політики в нашій країні є реальною умовою та об’єктивною необхідністю, зважаючи на активну участь України в европейському реґіональному співробітництві у XXI столітті.
 
Вивчення досвіду взаємодії европейських політичних, владних інститутів є важливою умовою з точки зору вироблення та впровадження єдиної методики, оптимальної структури своєрідних регуляторів реґіональних та державних взаємовідносин – як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні. З точки зору інституалізації системи реґіональної політики Европейського Союзу в Україні треба враховувати інкрементність цього процесу, адже він триватиме десятки років, трансформуючи старі–нові інституції реґіональної та центральної влади.
 
Отже, вкрай необхідно створити гнучку та стійку систему врегулювання локальних та загальних інтересів, шляхом:
 
– реформи адміністративно–територіального устрою держави;
 
– визначення ієрархії, статусу реґіонів за нормами европейського міжнародного права;
 
– формування ієрархії органів реґіонального самоврядування з урахуванням реґіональної специфіки (використання головних принципів таких визначних документів, як Европейська Хартія місцевого самоврядування, Хартія Конгресу місцевих і реґіональних влад Европи);
 
– вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та реґіональному рівнях та способів контролю за ними.
 
Економічне об’єднання Европи, а також політична інтеґрація держав Европейського континенту зазнає швидких змін і, по суті, є велінням часу, відображає зростаючу потребу політики об’єднання держав континенту в контексті реалізації еврореґіональної політики з метою зменшення диспропорцій у розвитку реґіонів та сприяння стабільности в різних вимірах у різноманітній Европі.
 
З огляду на зміну ґеополітичних та ґеоекономічних обставин на континенті, що впливають на реґіональний розвиток, держави Европи пристосовуються до нового стратегічного середовища, яке вже формується внаслідок як реформи ЕС, так і проведення політики розширення на Схід у контексті розвитку ідеї Европи не тільки у ґеографічному, політичному чи економічному вимірах, а передусім як вільного та різноманітного европейського культурного простору. Отже, часткова модифікація еврореґіональної політики відкриває нові форми всеохоплюючої координації европейських реґіонів, посилює їх роль у реалізації адекватної міжнародної політики на реґіональному рівні.
 
Використана література
 
1. Бусыгина И.М. Настоящее й будущее “Европы регионов” (проблемы европейского регионализма) // Мировая экономика и международные отношения,– №9.– 1993.– C.78–86.
 2. Дені де Ружмон. Европа у грі. Шанс Европи.–– Львів, 1998.– 273 с.
 3. Европейский Союз. Сборник международных терминов из области права и управлення. (Europaische Union) – т. 3.– Мюнхен. 1998.– 384 с.
 4. AGENDA 2000. For a Stronger and Wider Union. DOC/97/6.– European Commission, Strasbourg. 15.July 1997.
 5. The Amsterdam Treaty. Official Publications of tile European Communities, Luxemburg (1999).–96 p.
 6. Anderson, Malcolm. The agenda for police cooperation In: Policing across national boundaries (1994), pp. 3–21.
 7. Cohesion in the European Union. Regional Policy and Cohesion. European Union. Cohesion Report. Fact Sheet, 1999.
 8. Cohesion Policy and European integration–building multilevel governance.– Oxford, 1996. ETS No. 106 European Outline Convention on transfrontier cooperation between territorial communities or authorities, Madrid, 21 May 1980.
 9. Commission of the European Communities 1996. First Report on Economic and Social Cohesion. Brussels/Luxembourg: Commission of the European Communities. (1996).
 10. An Enlarged Europe. Regions in Competition? (edited by Sally Hardy, Mark Hart, Louis Albrechts, Anastasios Katos) Regional Studies Association.London (1995).
 11. The European Regional Development Fund. Official journal of the European Communities. N L 73/1, 21 March (1975).
 12. The European Union and the regions, (edited by M.Keating. B.Jones) – Oxford: Clarendon Press (1995), 306 p.
 13. Jeffery, Charlie. The Regional Dimension of the European Union London (1997) 223 p.
 14. Grenville J.A.S., Wasserstein, Bernard. The Major International Treaties since 1945. London: Methuen (1987).
 15. Hart, Mark. Convergence, Cohesion and Regionalism: contradictory trends in the new Europe In: Modern Europe. London (1998), pp. 164–185.
 16. Harvie, Christopher. The Rise of Regional Europe. Historical Connections. London–New York (1994), 92 p.
 17. Hooghe, Liesbet. Cohesion Policy and European Integration: Building Multi–Level Governance. Oxford (1996), 458 p.
 18. Molle Willem, Cappellin Riccardo, Regional Impact of Community Policies in Europe. Newcastle (1988). 199 p.
 19. Morgan, Roger. Regionalism in European Politics. Policy Studies Institute, London (1987), 206 p.
 20. Regional Policy. Fact Sheets on the European Union. Directorate–General for research. Official Publications of the European Communities, Luxembourg (1998), pp. 142–147.
 21. Regions in Europe. Edited by P.Le Gales and C.Lequesne.– London–New York (1998).
 22. Reform of the Structural Funds 2000–2006. Comparative analysis. EU Structural Funds. European Commission, Brussels (1999).
 23. Reform of the Structural Policy: Result of the Berlin summit. Directorate–General for Regional Policy and Cohesion.European Commission. March (1999).
 24. Sixth Periodic Report on the regions: Summary of Main Findings. Fact Sheet. 04.02.99 EN. Regional Policy and Cohesion. European Commission. (1999).
 25. Theory and Reform in the European Union (edited by Chryssochoou D. ) (1999).
Add a comment...

Проблеми транскордонного співробітництва України і Євросоюзу
 
 
Єва Кіш,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Інституту світової економіки і міжнародних відносин
НАН України
 
 
Процес так званого „повернення”, „приєднання”, „входження” держав Центральної Європи до єдиного геополітичного загальноєвропейського простору є набагато складнішим і тривалішим, ніж уявляється багатьом політикам По суті, це двоєдиний процес: сегментації Центральної та Східної Європи і трансформації власне географічного і геополітичного образу Центральної Європи – країн-сусідів України першого порядку. Непересічне значення він має як з точки зору зміни загальної геополітичної ситуації в Європі, так і з точки зору розпаду регіону Центральної та Східної Європи і, відповідно, нового формату взаємин у площині ЄС – держави Центральної Європи – Україна.
 
 
Європейський Союз, принаймні у найближчі десять років, вельми обережно формуватиме відносини з своїм новим східним сусідом – Україною. Про це свідчать і документи ЄС, і виступи його провідних політиків, та й реальна практика взаємовідносин між ЄС та Україною. Нині не спостерігаємо врівноваженої політики між сторонами стосовно з’ясування їх власних інтересів чи пошуків оптимальних для обох сторін форм взаємодії з урахуванням інтересів кожної сторони. Україна продовжує розробляти „бізнес-плани” європейської інтеграції, вимагає повноправного членства в ЄС, керуючись власними інтересами. А європейська спільнота, враховуючи комплекс серйозних проблем на своїх східних рубежах, власного реформування та необхідності додаткового фінансування потреб адаптації нових членів, прагне якомога далі відкласти „українське питання”.
 
В цьому дослідженні спробуємо розкрити сутність чи не єдиного, як на наше переконання, прагматичного жесту чи цілком реального сегмента співпраці, який пропонує Європейський Союз Україні, а саме формування європейського рівня транскордонного співробітництва. Завданням дослідження є з’ясування геополітичних змін на євразійському континенті, які сталися внаслідок розширення ЄС, і визначення зміни геополітичної ролі суб’єктів транскордонного і міжрегіонального співробітництва між Україною і ЄС.
 
Проблема формування системи транскордонного співробітництва за європейськими стандартами в Україні є актуальним питанням теорії і практики європейської інтеграції України. Принципово важливим є, по-перше, системний підхід до реальної розбудови єврорегіональної співпраці і відмова від декларацій та імітації єврорегіонального співробітництва в Україні. По-друге, сьогодні, за умов „пробуксовування” євроінтеграції України, саме розбудова європейського рівня транскордонного співробітництва може стати серйозною конкретною презентацією європейських намірів України, по суті – першим реальним кроком узгодження інтересів ЄС і України. Важливо також підкреслити, що хоча транскордонне співробітництво не є частиною acquis communautaire, втім воно є складовою регіональної політики ЄС, норми і принципи якої загальноприйняті в країнах Євросоюзу.
 
Аналіз питань транскордонного співробітництва в Україні презентований достатнім масивом публікацій, втім ці проблеми за умов геополітичних змін на євразійському континенті вивчаються недостатньо. Пропонована стаття є продовженням досліджень автора з проблемних питань розвитку транскордонного співробітництва України. Винятково важливим своїм завданням вважаємо аргументовано визначити і довести ключову роль формування європейського рівня системи єврорегіонів України, які, на жаль, ані організаційно, ані функціонально на сьогодні у нас ще не сформувалися.
 
Позаяк перспектива асоціації з ЄС у межах зони вільної торгівлі та безвізового пересування громадян була замінена статусом сусіда і, відповідно, пропозицією разом з Білорусією і Молдовою скласти східне „коло друзів” Євросоюзу, ЄС однозначно висловився в програмі сусідства за подальше поглиблення транскордонного і міжрегіонального співробітництва за умов фінансового забезпечення з боку ЄС.
 
У найближчі роки ЄС буде прагнути зміцнити власну безпеку, зокрема й на нових східних кордонах. Тому основними проблемами, що їх вирішуватиме ЄС з Україною, стануть припинення нелегальної міграції та боротьба з міжнародною організованою злочинністю. Утім, західні прикордонні регіони України є зоною економічних, екологічних та безпекових інтересів ЄС і впровадження випробуваних моделей розвитку добросусідства і транскордонного співробітництва, яке відіграло і продовжує відігравати значну роль у справі європейського об’єднання і солідарності. Роль транскордонного співробітництва ЄС та України зростатиме з огляду на значний транзитний потенціал України; в цьому контексті транскордонне співробітництво має бути орієнтоване на перетворення кордону з бар’єру на шляху транспортних потоків на інтеграційний чинник, що стимулюватиме його розвиток.
 
Сучасний динамічний розвиток європейської інтеграції, вже за умов розширеного на схід Євросоюзу, потребує виокремлення нових пріоритетів розвитку транскордонного співробітництва України та сусідніх держав. Більше того, геополітичні зміни, зокрема, в регіоні Центральної і Східної Європи, внаслідок розширення ЄС на схід також вимагають формування транскордонних відносин за європейськими стандартами. При цьому слід звернути особливу увагу на те, що з 2004 року транскордонне співробітництво між Україною (не членом ЄС) і Польщею, Словаччиною та Угорщиною (членами ЄС) має здійснюватися згідно з європейськими нормами і принципами в контексті формування і реалізації науково обгрунтованих спільних концепцій розвитку прикордонних територій сусідніх держав включно.
 
Транскордонні відносини і транскордонне співробітництво – невід’ємна складова, підсистема цілісної системи сучасних міжнародних відносин. Водночас відносини транскордонного співробітництва – це специфічна сфера міжнародних і міждержавних стосунків, яка здійснюється і розвивається на основі чітких критеріїв і принципів. Аналіз розвитку системи транскордонних відносин в умовах поглиблення інтеграційних процесів дозволяє констатувати, що транскордонне співробітництво в Європі зараз зазнає системних якісних змін. З одного боку, в межах розширеного 2004 року з 15 до 25 країн-учасниць Європейського Союзу, розвинене транскордонне співробітництво вступило в стадію активного здійснення на основі суттєвого пониження бар’єрного характеру внутрішніх для ЄС державних кордонів і стає засобом успішної реалізації спільної регіональної політики, принципу субсидіарності, децентралізації влади тощо, а в ширшому розумінні – розбудови цілісної „Європи регіонів”. З іншого – на нових зовнішніх кордонах ЄС перетворюється на дієвий інструмент формування розширеним Євросоюзом смуги добросусідства та інтенсивного розвитку зв’язків європейської спільноти з усіма прикордонними державами.
 
Водночас для значної частини країн не членів ЄС, до яких належить і Україна, транскордонне співробітництво з сусідніми державами-членами Євросоюзу та ЄС у цілому в нових умовах є надзвичайно важливим (якщо, в деяких випадках, і не єдино можливим) та винятково ефективним шляхом практичного залучення регіонів України до загальноєвропейських інтеграційних процесів.
 
Після вступу групи країн Центральної Європи 2004 року до Європейського Союзу суттєво змінився статус транскордонного співробітництва між Україною і центральноєвропейськими державами –новими членами ЄС.
 
По-перше, транскордонне співробітництво України із західними сусідами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною з травня 2004 року здійснюється безпосередньо на нових спільних східних кордонах ЄС. Внаслідок цього міжнародні відносини транскордонного співробітництва центральноєвропейських країн з Україною перетворилися із стосунків „другого ешелону” на взаємини ЄС з Україною як безпосереднім сусідом першого порядку Євросоюзу і держав ЦСЄ.
 
По-друге, якщо раніше транскордонне співробітництво України з Польщею, Словаччиною та Угорщиною було переважно справою двосторонніх або багатосторонніх відносин держав Центральної і Східної Європи, то нині воно вийшло за цей дещо звужений регіональний формат і перетворилося на форму стосунків України не лише з окремими країнами ЦСЄ чи їх об’єднаннями, але і з Євросоюзом в цілому.
 
По-третє, транскордонне співробітництво центральноєвропейських держав з Україною стало невід’ємною складовою нової східної політики Євросоюзу.
 
Отже, геополітичний статус транскордонного співробітництва України з центральноєвропейськими державами піднявся на якісно вищий рівень, що слід вважати беззаперечним позитивом; єврорегіони теж сприятимуть геостратегічній реструктуризації на євразійському континенті, формуючи так зване зовнішнє коло ЄС. Взаємодія України з ЄС та країнами-членами ЄС на транскордонному, міжрегіональному рівнях може бути навіть більш динамічною і ефективною, ніж на міждержавному рівні. Сучасні європейські інтеграційні процеси і розширення ЄС створюють, в основному, сприятливу для України ситуацію щодо подальшого вдосконалення транскордонного співробітництва із західними центральноєвропейськими сусідами і ЄС в цілому для переходу до якісно вищого етапу співпраці.
 
Незважаючи на конкретні рішення центральних органів влади України стосовно розвитку єврорегіонального руху, суттєвих зрушень у діяльності єврорегіонів за участю української сторони впродовж останніх років не відбулося. Навпаки, діяльність єврорегіонів не була підготовлена до розширення ЄС і безпосереднього наближення кордонів Євросоюзу до України. Єврорегіони не змогли адаптуватися до нових умов роботи і вийти за рамки переважно декларативно-політичного співробітництва. Тому система єврорегіональної співпраці, як і транскордонного співробітництва України в цілому, потребує серйозної трансформації.
 
Об’єднана Європа – це, насамперед, Європа регіонів. Створені на взірець голландсько-німецького єврорегіону з 1990 року чотири єврорегіони (Pomerania, Pro Europa Viadrina, Spree-Neisse-Bober, Neisse) повністю „накрили” німецько-польське, частково німецько-чеське прикордоння („старий” східний кордон ЄС), а сьогодні змінили свій характер, що проявляється у їх діяльності.
 
Вивчення сучасного характеру діяльності цих єврорегіонів дає можливість зробити певні узагальнення. Зазначимо: актуальність дослідження саме цих єврорегіонів зумовлена тим, що саме тут сталася динамічна трансформація зовнішнього кордону на внутрішній кордон ЄС.
 
Аналіз досвіду дії єврорегіонів на прикордонних територіях Німеччини, Австрії, Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини дозволяє виокремити як власне уроки їх діяльності – їх еволюцію, структури, дії, конкретні успіхи чи проблеми, які єврорегіони не здатні вирішувати. Більше того, цей досвід важливий саме з точки зору адаптації його складових до реалій України в контексті формування системи єврорегіонального співробітництва, як створення реально діючих, ефективних єврорегіонів нашої країни.
 
Отже, згідно з системним і порівняльним аналізом, виокремимо концептуальні положення, які, на нашу думку, сприятимуть якнайефективнішій розбудові єврорегіонів України.
 
1. Структурно визначальним чинником розбудови ефективно діючих єврорегіонів України у європейському порівняльному контексті є децентралізація, що, по суті, є базовим принципом єврорегіональної політики. У практичному вимірі це означає, по-перше, створення єврорегіонів „знизу”, за ініціативи органів самоврядування, громад тощо. Практика дії сучасних єврорегіонів України, створених „згори” на принципах міждержавного, а не міжрегіонального співробітництва, не виправдала себе. По-друге, пріоритетом має бути максимальна співпраця саме регіонів, отже, відповідно, має посилюватися роль регіонів України, які безпосередньо можуть розвивати, формувати єврорегіональну співпрацю з регіонами країн Європи. По-третє, надання реальних, а не декларативних повноважень органам самоврядування України – обласним радам, сільським радам тощо у розбудові єврорегіонів саме за тими напрямами співпраці, які вони на ділі можуть реалізовувати. Відтак постає наступне завдання: створення нових, європейських за характером, єврорегіонів України та трансформації вже існуючих, але реально не працюючих сьогодні громіздких структур, які лише імітують міждержавне європейське регіональне співробітництво.
 
2. Європейський досвід єврорегіонів на кордонах Німеччини, Польщі та Чехії свідчить, що напрями їх діяльності не були окреслені „загально”, охоплюючи весь спектр співробітництва. Тут було визначено конкретні пріоритети, які мають нині модельний характер і, що головне, ці програми життєздатні й за умов розширення ЄС на Схід. По-перше, це співпраця вищих навчальних закладів Франкфурта і Слубіце, створення європейського університету Віадріна і відповідно розроблені і втілені конкретні проекти для налагодження динамічного розвитку співпраці у вищій освіті, що дозволяє спільно навчатися студентам двох країн, здійснювати конкретні освітні та дослідницькі програми викладачам і науковцям Німеччини і Польщі. По-друге, це конкретна цільова співпраця у сфері захисту довкілля на польсько-німецькому прикордонні – розроблено проекти, які вже реалізуються, щодо будівництва очисних споруд. По-третє, єврорегіон „Нейсе”, який об’єднує території Німеччини, Чехії і Польщі, діє у форматі інституційних структур, основна співпраця яких зосереджена на розвитку промисловості, високоякісного туризму та використанні логістики регіонів.
 
Ще один приклад – мультикультурний єврорегіон „Шпрее – Нейсе – Бобер”, в межах якого розвиток туризму (точніше – „зеленого”, „водного”, „сільського” туризму) та використання в цьому контексті традицій, культури лужицьких сербів. Оптимальне поєднання розвитку інфраструктури та специфіки туризму дозволяє створювати нові робочі місця, демонструвати високий рівень міжетнічної толерантності, збереження етнокультурної спадщини, цивілізаційної мозаїки представників інших національностей.
 
3. Важливим аспектом динамічного єврорегіонального розвитку є питання фінансування, точніше - цільові програми єврорегіональної співпраці ЄС, які мають суттєві відмінності з обсягами фінансування регіонів ЄС та регіонів держав - не членів ЄС. Наприклад, в межах розвитку єврорегіону „Про Європа Віадріна” лише на розбудову логістики, інфраструктури було залучено 12 мільйонів євро. Втім, не ідеалізуючи досвід діяльності згаданих єврорегіонів (вони мають і досить широку палітру проблем), автор акцентує увагу саме на їх позитивному досвіді. Їх кордони 2004 року ще були східними кордонами ЄС, тобто їх проблеми та пріоритети досить подібні (підкреслимо, не тотожні) до українських реалій. А якщо проаналізувати діяльність цих чотирьох єврорегіонів у загальноєвропейському контексті, то, певна річ, на прикордонні хоча б держав-засновниць ЄС відмінності вражаючі, але це тема окремого дослідження. Питання в тім, наскільки українські єврорегіони можуть творчо адаптувати позитивний досвід співпраці саме країн Центральної Європи – Чехії, Польщі, Словаччини та Угорщини і максимально використати переваги розширення ЄС.
 
З погляду національно-державних інтересів України та ефективного формування й реалізації української зовнішньої політики, у тому числі і в сфері транскордонних відносин, особливої уваги заслуговує дослідження впливу на глобальну і континентальну систему міжнародних стосунків зміни геополітичного статусу провідних центральноєвропейських держав – найближчих українських сусідів на заході після входження їх 2004 року до складу Європейського Союзу та перетворення цих нових членів ЄС на невід’ємну складову розширеної європейської спільноти і єдиного трансатлантичного геополітичного простору.
 
Початок третього тисячоліття характеризується кардинальними змінами в системі глобальних і континентальних міжнародних відносин. Особливо глибокі структурні й системні перетворення відбуваються зараз саме на європейському континенті. Вони мають не лише визначальне регіональне, але й трансконтинентальне та світове значення. Формується оновлена об’єднана – розширена Європа, вага якої у світовій політиці суттєво зростає. Прийнявши 1 травня 2004 року у свої ряди 10 нових країн Центральної і Південно-Східної Європи, вона включає уже 25 держав-членів Європейського Союзу. Таким чином, з розширенням ЄС і НАТО зона сталого соціально-економічного розвитку, стабільності і безпеки просувається на Схід і вперше безпосередньо підійшла до західних кордонів України. Внаслідок таких змін ролі і місця держав ЦЄ у геостратегічному вимірі на початку ХХІ століття відбулася сегментація більш-менш цілісного регіону Центральної та Східної Європи на дві частини, які сутнісно вірізняються одна від одної рівнем інтегрованості із загальноєвропейською спільнотою. Відповідно, різним є зараз і геополітичний статус та місце і роль новоутворених Центральної та Східної Європи в континентальній – європейській системі міжнародних відносин.
 
Європейська спільнота зацікавлена у створенні по всьому периметру своїх кордонів смуги сталого економічного розвитку, політичної і соціальної стабільності та добросусідства. Вона пропонує будувати майбутні відносини з суміжними східноєвропейськими державами на основі нової стратегії взаємостосунків. Суть сучасних геополітичних змін місця і ролі країн Центральної Європи в оновленій системі міжнародних відносин у Європі полягає в їх остаточному виході з відносно замкнутого поля („сірої смуги”) потенційної геополітичної нестабільності, проміжного регіону між Сходом і Заходом та їх входженні до зони стабільності і колективної безпеки, єдиного європейського і євроатлантичного простору економічного розвитку і добробуту.
 
Інтеграція держав Центральної і Східної Європи в Європейський Союз призвела до зміни геополітичної ситуації на європейському континенті. Отже, набуває важливого значення вироблення нової філософії розвитку транскордонного співробітництва Євросоюзу і, відповідно, нової стратегії транскордонного співробітництва між державами Центральної Європи та України, заснованої на європейських принципах. Завдання формування нових форм транскордонних відносин є особливо важливим для прикордонних громад і регіонів України, яка з травня 2004 року набула статусу безпосереднього сусіда розширеного Європейського Союзу.
 
Сучасний розвиток транскордонного співробітництва України за європейськими критеріями обумовлений низкою об’єктивних чинників, які вже впливають на розвиток прикордонних регіонів України чи визначатимуть його майбутнє у короткостроковій та середньостроковій перспективах, насамперед:
 
· зовнішньополітичною стратегією зближення України з ЄС, яка розглядає транскордонне співробітництво як один з інструментів європейської інтеграції країни. Про це свідчить зміст Стратегії та Національної програми інтеграції України до ЄС, які визначають транскордонне та міжрегіональне співробітництво місцевих органів влади одним із шляхів європейської інтеграції держави;
 
· включення транскордонного співробітництва у перелік пріоритетів Концепції державної регіональної політики, схваленої 2001 року. Цей документ визначає, що одним з принципів регіональної політики є „налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвиток транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та вирішення регіональних проблем”. До засобів реалізації інтересів держави у сфері регіональної політики належать „стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків та інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання”;
 
· формуванням нового кордону між ЄС та Україною, а, отже, і набуттям західними прикордонними регіонами України статусу „зовнішнього регіону” ЄС, тобто територій, прилеглих до регіонів Угорщини, Словаччини, Румунії та Польщі, що отримуватимуть значну фінансову допомогу Структурних фондів ЄС, оскільки їх рівень розвитку на 75 % нижчий від середньоєвропейського;
 
· можливістю скористатися досвідом транскордонної співпраці західних регіонів Угорщини і Польщі, які в другій половині 1990-х років виконували функцію „зовнішніх регіонів” Європейського Союзу і отримали доступ до нових форм допомоги ЄС.
 
Серед пріоритетів і напрямів нової політики ЄС, оприлюднених у Повідомленні Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту „Розширена Європа – Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами” (11 березня 2003 р.), вказано, зокрема, що „складовою частиною інтересів ЄС є співробітництво як на двосторонньому, так і на регіональному рівні”, вельми амбіційною метою якого є „подолання докорінних причин політичної нестабільності, економічної уразливості,.. бідності і соціальної ізоляції”. Протягом 2004 року Європейська Комісія вже презентувала програми з малих проектів Europe Aid (колишня „TАCIS”) з прикордонного співробітництва. Ця програма підтримує малі проекти із співробітництва між місцевими та регіональними органами на кордонах Росії, Білорусі, України і Молдови з ЄС та країнами-кандидатами. Пріоритети програми – адміністративна реформа, місцевий економічний розвиток, соціальний сектор, проблеми довкілля та енергетики. Загальна індикативна сума, виділена на цю програму, складає 9,2 мільйона євро. У межах програми працюють два механізми: механізм малих проектів (гранти складають до 300 тисяч євро) та механізм мікропроектів (гранти до 50 тисяч євро).
 
У Посланні Європейської Комісії „Підготовка до впровадження нового інструмента для сусідства” (1 липня 2003 р.) визначено, що основним завданням оновленого транскордонного співробітництва має стати досягнення цілей сприяння сталому економічному і соціальному розвитку прикордоння Європи, зокрема, шляхом залучення економіки прикордонних регіонів „сусідів” до європейських ринків; спільне вирішення проблем довкілля, охорони здоров’я, організованої злочинності; забезпечення ефективності та безпеки кордонів, включаючи боротьбу проти нелегальної міграції; сприяння людським контактам у прикордонні. Досягти ці стратегічні завдання заплановано у два етапи: 2004 - 2006 роки – засобом координації спрямування та фінансових ресурсів традиційних програм TACIS, PHARE, INTERREG (на кордонах центральноєвропейських держав та України, Молдови, Білорусі і Росії), для чого започатковано „Програми добросусідства” на кордонах, які готуватимуться і подаватимуться на розгляд Єврокомісії спільно з партнерами по обидва боки кордону ЄС. Після 2006 року – формування окремого від інших програм „інструмента добросусідства”, який дозволить партнерам пропонувати на розгляд Єврокомісії ініціативи, які поєднуватимуть елементи транскордонної співпраці та регіонального розвитку прикордоння задля зближення рівнів розвитку територій, розділених кордонами.
 
Запропоновано нову систему взаємовідносин між Україною та ЄС у реалізації транскордонного співробітництва. Не абсолютизуючи ролі і значення положень програми сусідства, зазначимо, що, у зв’язку з приєднанням держав Центральної Європи до ЄС, Євросоюз, певна річ, підключив неофітів до програм, які здійснюються між державами-членами ЄС. Але Україні запропоновано нову можливість для створення нового інструмента регулювання відносин з країнами-сусідами, „який грунтуватиметься на позитивному досвіді розвитку транскордонного співробітництва в рамках програм Phare, Таcis та Interreg”. Європейська Комісія визначила три програми та фінансування на період 2004 - 2006 років для кожної з програм, у яких братимуть участь і західні прикордонні регіони України: Програма 1. Угорщина – Словаччина - Україна = 4.0 млн. євро, Польща – Україна - Білорусь = 8.0 млн. євро, Румунія - Україна = 6,5 млн. євро.
 
На сьогодні Європейська Комісія посилює транскордонне співробітництво в контексті активізації заходів на зовнішніх кордонах ЄС. Це дозволить значно інтенсифікувати співпрацю по всій довжині її кордонів, включно з Україною. В цьому контексті пропозиції Комісії надають можливості для розбудови на зовнішніх кордонах Союзу, на засадах досвіду, отриманого в ході реалізації ініціативи Європейської спільноти Interreg, а також дозволяють зробити значний крок вперед щодо узгодження наших зусиль в прикордонних регіонах.
 
Підкреслимо, Україні не запропоновано такої масштабної фінансової програми, як Phare (котра застосовувалася до травня 2004 року до країн Центральної Європи), позаяк мета реалізації цієї програми суттєво відрізнялась від Тасіs, яка здійснювалась і в Україні. А мета мала і матиме стратегічне значення – як підготовка країн ЦЄ до приєднання до ЄС. Мета взаємовідносин з Україною (на тлі цього документа) це досить обережні кроки з країною, яка реально захищатиме нові східні рубежі оновленого Євросоюзу.
 
Під цим кутом зору фінансово обмежені сусідські програми (у порівняльному загальноєвропейському масштабі та сучасного досвіду держав ЦЄ) знову здаються досить мізерними для реалізації надто амбіційних цілей ЄС стосовно „сприяння сталому соціально-економічному розвиткові прикордонних регіонів і налагодженню регіонального та транскордонного співробітництва”.
 
Які ж висновки має зробити для себе Україна з даного status quo? Насамперед, це завдання якомога ефективніше використати нові можливості транскордонного співробітництва ЄС, позаяк співпрацювати згідно з європейськими стандартами та більшими фінансовими можливостями вже можна безпосередньо з країнами сусідами „першого порядку”. По-друге, в цьому контексті вкрай важливим є формування в Україні, згідно з європейськими стандартами, транскордонного співробітництва як цілісної системи з чітко визначеними на дво- та багатосторонньому рівнях головними напрямами, формами, видами і науково розробленими для спільної реалізації взаємовигідними конкретними програмами і проектами.
 
Наближення кордону ЄС вимагає вироблення стратегії використання переваг транскордонного співробітництва західних прикордонних регіонів України з прикордонними територіями сусідніх країн у нових геополітичних умовах, що дозволить нейтралізувати негативні наслідки, які виники у зв’язку з запровадженням сусідніми державами візового режиму, нового законодавства у сфері регулювання торгівлі та міграції. Транскордонне співробітництво не буде ефективним, якщо не супроводжуватиметься координацією програм; отже, збалансований розвиток прикордонних регіонів стає можливим тільки через вироблення спільних програм розвитку та створення передумов для здійснення „дзеркальних” проектів. Це зумовлює потребу у виробленні вже в недалекому майбутньому спільного стратегічного документа, який би окреслював спільне бачення пріоритетів розвитку транскордонного співробітництва у триєдиній площині: Україна – Центральна Європа – Євросоюз. Перелічені геополітичні та інші позитивні зміни створюють, в основному, сприятливу для України ситуацію щодо подальшого вдосконалення транскордонного співробітництва із західними сусідами і ЄС в цілому для переходу до якісно вищого етапу співпраці.
 
 
Висновки
 
Кінець ХХ - початок ХХІ століття, з точки зору європейського вибору України, власне – пошуків загальноцивілізаційного вибору нашої країни, висвітлив і досить сумні факти нерозуміння важливості, ключової ролі єврорегіональної співпраці саме в контексті просування України в руслі процесу європейської інтеграції. Маємо на увазі те, що Україна не має системи транскордонного/міжрегіонального співробітництва. Це – по-перше. По-друге, причини цього, на нашу думку, приховуються у хибних уявленнях представників влади стосовно меншовартості регіонального, міжрегіонального чинника в загальній системі міжнародних відносин (підкреслимо – не міждержавних відносин). Регіональний фактор, тим більше – значення його в міжнародних відносинах нашої держави, розглядається як щось мешовартісне, неважливе. Принципи субсидіарності і децентралізації, відповідальності і дієздатності регіонів України не набули тої ваги, яку демонструють хоча б наші сусіди „першого порядку” – Польща, Угорщина, Словаччина.
 
Симптоматично, що таке ж ставлення до євроінтеграції регіонів України і взагалі до транскордонного співробітництва у міжнародних відносинах України вже спостерігалось і раніше у іншій площині – а саме до країн Центральної Європи. Як був регіон Центральної Європи для України „забутим”, так і залишився таким і нині; єдиним винятком, можливо, є активна міждержавна співпраця України з Польщею, але, знову ж таки, попри гучні декларації та заяви необхідності вивчення досвіду, не надається уваги максимальному використанню успішного польського досвіду розбудови інституційних структур та механізмів єврорегіональної політики.
 
Аналіз свідчить, що після розширення ЄС транскордонне співробітництво України і центральноєвропейських країн (повноправних членів ЄС) вступило в якісно новий етап розвитку. У всіх сторін беззаперечно існує прагнення до тісної транскордонної взаємодії та оновлення механізму співробітництва. Впродовж останніх років збагатилася і суттєво вдосконалилася нормативна основа регулювання міжнародних відносин транскордонного співробітництва. Подальшого розвитку набули міжнародно-правова і національна система регулювання транскордонних відносин.
 
Геополітичний статус транскордонного співробітництва України з центральноєвропейськими державами піднявся на якісно вищий щабель. Україна може ефективніше вирішувати проблеми зміцнення транскордонних відносин не лише з кожною з центральноєвропейських держав або їх регіональними об’єднаннями (Вишеград, Центральноєвропейська ініціатива тощо), але й безпосередньо з Брюсселем та Страсбургом – на рівні центральних загальноєвропейських інституцій. У свою чергу, з кожною державою – західним сусідом та на рівні співпраці з прикордонними адміністративно-територіальними одиницями Україна може погоджувати і здійснювати спільні кроки в структурах ЄС, наприклад, для одержання тієї ж фінансової допомоги для реалізації спільних транскордонних проектів.
 
Крім того, в останній час з боку загальноєвропейських інституцій значно зріс практичний інтерес до розвитку співробітництва з Україною саме на нових східних кордонах ЄС. Про це свідчить, зокрема, таке. По-перше, керівні органи ЄС (зокрема – Європейська Комісія) самі декларують та ініціюють посилення і розширення різних форм транскордонної співпраці з Україною. На транскордонному, міжрегіональному рівні стосунки Україна – ЄС, взаємодія з ЄС та країнами-членами ЄС може бути навіть більш динамічною і ефективною, ніж на міждержавному рівні. По-друге, загальноєвропейські органи націлюють сусідні з Україною центральноєвропейські держави на розвиток транскордонного, міжрегіонального співробітництва, фактично доручивши Польщі, Словаччині та Угорщині практичну реалізацію цього напряму східної політики ЄС. Центральноєвропейські держави самі активно пропонують нові плани і концепції транскордонного співробітництва з Україною, з-поміж яких варто виокремити спільну австрійсько-угорську та Ніредьгазьку ініціативи 2003 року, Концепцію спільного розвитку прикордонних регіонів України і Угорщини.
 
Перспективи подальших розвідок у цьому напрямі вбачаються у науковому аналізі теорії і практики транскордонного співробітництва в контексті сучасних європейських інтеграційних процесів, що становить велике значення для вироблення і реалізації стратегії зовнішньої та внутрішньої політики України на сучасному етапі. Місце і роль транскордонного співробітництва в сучасній системі міжнародних відносин доцільно розглядати в контексті стратегічних національно-державних інтересів та зовнішньополітичних дій, спрямованих на забезпечення і реалізацію цих інтересів. Важливого наукового вивчення і обгрунтування потребують проблеми транскордонного співробітництва нашої держави із сусідніми державами – країнами „першого порядку” в контексті поширення європейської інтеграції.
 
 
Література:
 
 
1. At the eastern border of the European Union. Edited by Filepne dr. Nagy Eva.- Nyiregygaza, 2005.
 
2. Joint Hungarian - Austrian Paper on future EU-Ukraine relations. September 11, 2003.
 
3. Бюлетень ЄвроКліп-ЄвроЗв’язок. № 1. Зв’язок, який єднає. Публікація здійснена Фондом ЄвроКліп-ЄвроЗв’язок за підтримки Міністерства Закордонних Справ Угорщини. - Ніредьгаза: Феліцітер, 2005.
 
4. Долішній М. І., Демченко В. В., Мікула Н. А. Концептуальні підходи до створення польсько-українського єврорегіону „Сян” на основі узагальнення досвіду єврорегіонів на західному кордоні Польщі // Регіональна економіка. - № 1. – 2003. – С. 69 - 81;
 
5. Європейська Рамкова Конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (ETS No106) – Мадрид, 21 травня 1980 р. European Outline Convention on trans-frontier co-operation between territorial communities or authorities from Madrid, 21.05.1980.
 
6. Закон України „Про транскордонне співробітництво”, 24 червня 2004 року. № 1861-ІV.
 
7. Кіш Є. Новий статус на нових кордонах. Феномен єврорегіонів у ХХІ столітті // Політика і час - № 4 - 2005. – С. 82 - 90; Кіш Є. За програмою сусідства. Транскордонне співробітництво України після східного розширення Європейського Союзу // Політика і час. - № 12, 2004. – С. 27 - 34; Кіш Є. Концептуальні засади єврорегіональної політики України // Трибуна. - № 11-12, 2003. – C. 30 - 32; Кіш Є. За стандартами транскордонної взаємодії // Політика і час. - № 10 – 2003. – С. 79 - 84; Кіш Є. Українсько-угорське транскордонне співробітництво: можливості та пріоритети у ХХІ столітті (українською та угорською мовами). - Ужгород: Ліра, 2003. – 124 с.; Кіш Є. Транскордонне співробітництво та регіональна політика Європейського Союзу // На шляху до Європи. Український досвід Єврорегіонів. – Київ: Логос, 2000. – С. 13 - 34; Кіш Єва. Політико-правова основа нового європейського кордону: історичний досвід та сучасні проблеми // Персонал. - № 3, 2004.- С. 8 - 14.
 
8. Мікула Н. Єврорегіони: досвід та перспективи. Інститут регіональних досліджень. – Львів: ІРД НАН України, 2003 – 222 с.
 
9. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С. Максименка. - Київ: Логос, 2000. – 224 c.
 
10. Національна стратегія європейської інтеграції. - Київ, 2005.
 
11. План дій Україна - Європейський Союз. Європейська політика сусідства. 2004.
 
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р. № 587. „Деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів”.
 
13. Прокладаючи шлях до нових інструментів розвитку сусідських відносин. http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_country/bilateral_relations.htm
 
14. Регіональна політика Європейського Союзу після його розширення: Аналітичні оцінки / Нац. ін-т стратегічних досліджень (Закарпатський філіал) – Ужгород: „Ліра”, 2004.; Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи нові імпульси до співпраці? – Ужгород, 2002.
 
15. Розширена Європа – Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту. http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_country/bilateral_relations.htm
 
16. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень „ЄвроРегіо Україна”. – К: „К.І.С.”, 2004. – 360 с.
Add a comment...

РЕГІОНИ ЄВРОПИ У ТРАНСКОРДОННОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД
70-90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
 
Ігор Ілько,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Інституту державного управління
та регіонального розвитку
Ужгородського національного університету
 

Метою даної статті є короткий огляд еволюції європейських концепцій транскордонного співробітництва та основних правових і організаційних форм їх реалізації.  Україна на нинішньому етапі свого розвитку впритул наблизилась до вироблення власної концепції регіональної політики, невід’ємною складовою якої повинна стати і регіональна транскордонна співпраця. Існуючий в Європі багаторічний досвід регіонального співробітництва є хорошим матеріалом для адаптування його на українському ґрунті. Тим паче, що перші спроби участі українських регіонів у транскордонних регіональних об’єднаннях показали слабкі місця як українського правового середовища, так і нестачу сучасних технологій управління подібними процесами. 
1. Правовi аспекти транскордонного співробітництва.
Основнi європейськi правовi акти, що регулюють дiяльнiсть транскордонних об’єднань.
Європейська рамкова конвенцiя про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями.
У вереснi 1966 року Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла Рекомендацiю № 470 про європейську спiвпрацю мiж мiсцевими властями, в якiй мiстилась рекомендацiя Комiтету Мiнiстрiв розробити проект конвенцiї з цього питання. Через кiлька рокiв Комiтет Мiнiстрiв попросив Комiтет у справах Мунiципальної та Регiональної Спiвпрацi пiдготувати дослiдження проблем спiвпрацi мiсцевих органiв влади прикордонних територiй.
Пропозицiя пiдготувати власне проект Європейської Рамкової Конвенцiї прозвучала на першiй конференцiї європейських мiнiстрiв,  вiдповiдальних за мiсцеве самоврядування, 21-22 листопада 1975 року в Парижi. На своїй другiй конференцiї в Афiнах 25-27 листопада 1976 року мiнiстри рекомендували Комiтету Мiнiстрiв прийняти проект, який було пiдготовано Комiтетом у справах Мунiципальної та Регiональної Спiвпрацi. Проект був пiдтриманий Парламентською Асамблеєю Ради Європи /Рекомендацiя 784 /1976/, 802 /1977// та Конференцiєю Мiсцевих i Регiональних Влад /Резолюцiя 90/1977//. Проект Конвенцiї було представлено Комiтету Мiнiстрiв у березнi 1977 року.
Комiтет Мiнiстрiв затвердив текст Конвенцiї i передав її  Парламентськiй Асамблеї, яка висловила своє схвалення за №96 /1979/. В свiтлi рiшення Парламентської Асамблеї Комiтет Мiнiстрiв вирiшив вiдкрити Конвенцiю для пiдписання до нагоди 4-ї конференцiї європейських мiнiстрiв, вiдповiдальних за мiсцеве самоврядування, /Мадрид, 21-23 травня 1980 року/.
Метою Конвенцiї є пiдтримка та полегшення укладання транскордонних угод мiж мiсцевими та регiональними властями в межах їхньої компетенцiї. В цих угодах може йтись про розвиток територiй, захист навколишнього середовища, регiональний розвиток, взаємну допомогу в надзвичайних ситуацiях i т.iн., а також про заснування транскордонних об’єднань мiсцевих властей. Як видно вже зі Статтi 1, “Кожна Договiрна Сторона забов’язується пiдтримувати та заохочувати транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями, якi знаходяться пiд її юрисдикцією...” Вiдповiдно до Конвенцiї, сторони-учасницi вiдшукують шляхи для подолання перешкод на шляху транскордонного спiвробiтництва та створюють на нацiональному рiвнi вiдповiднi умови властям, якi є задiяними в такому мiжнародному спiвробiтництвi.
В додатку до Конвенцiї вмiщено цiлу низку зразкiв угод та договорiв, як наприклад, “Типова мiждержавна угода про розвиток транскордонного спiвробiтництва” чи “Рамкова угода про створення органiв транскордонного спiвробiтництва мiж мiсцевими властями”. Вони є лише вказiвним матерiалом i мають допомогти як державам, так i мiсцевим та регiональним властям започаткувати транскордонне спiв­робiтництво вiдповiдно до їх потреб та правових систем.
Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенцiї про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями.
9 листопада 1995 року в Страсбурзi  було вiдкрито для пiдписання Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенцiї про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями.  Протокол має посилити Рамкову конвенцiю, чiтко визначаючи право територiальних общин за певних умов укладати угоди про транскордонне спiвробiтництво, визначаючи чиннiсть для нацiонального законодавства актiв та рiшень, якi ухвалюються в рамках угод про транскордонне спiвробiтництво, а також визначаючи правову дiєздатнiсть органiв, якi створюються згiдно з такими угодами.
Другий протокол до Європейської рамкової конвенцiї про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями.
5 травня 1998 року було вiдкрито для пiдписання Другий протокол до Європейської рамкової конвенцiї про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями.  Протокол спрямований встановити правовi рамки для взаємовiдносин мiж територiальними общинами або властями двох та бiльше Договiрних Сторiн, якi вiдрiзняються вiд взаємовiдносин транскордонного спiвробiтництва властей, що розташованi поблизу одна вiд одної, через надання можливостi укладати угоди про спiвробiтництво з територiальними общинами або властями iнших держав, “якi не є сусiдами, але з якими iснують спiльнi iнтереси”. Такi взаємовiдносини визначаються як “мiжтериторiальне спiвробiтництво”.  Вiдповiдно до Другого протоколу, територiальнi общини або властi надiляються правом бути залученими до мiжтериторiальної дiяльностi i укладати мiжтериторiальнi угоди вiдповiдно до власних повноважень, згiдно з визначеними процедурами та нацiональним законодавством.
Рамкова конвенцiя разом iз протоколами становлять загальнi правовi засади спiвробiтництва мiсцевих/регiо­нальних властей по рiзнi боки кордонiв у Європi i є своєрiдним дорого­вказом для нових держав–членiв у процесi їхнiх реформ.
Розвиток iдеї транскордонного спiвробiтництва європейськими iнституцiями.
Протягом 80-90-х рокiв iдеї, закладенi в Рамковiй конвенцiї, отримали пiдтримку та подальший розвиток з боку мiжнародних органiзацiй та форумiв. Нижче перерахованi лише найбiльш важливi з них.
Конференцiя європейських мiнiстрiв регiонального планування у 1983 роцi прийняла Європейську Хартiю Регiонального/Просторового Розвитку, в якiй особлива увага придiлялась транскордонному спiв­робiтництву, зокрема, спiльному використанню прикордонної iнфраструктури, безпосереднiм прямим контактам мiж сусiднiми територiями по рiзнi боки кордону.
Значення спiвробiтництва мiж органами мiсцевого самоврядування пiдкреслювалось i у Європейськiй Хартiї Мiсцевого Самоврядування, прийнятiй в жовтнi 1985 року. Зокрема, у статтi 10.3. йдеться про те, що органи мiсцевого самоврядування в рамках чинного законодавства можуть налагоджувати спiвробiтництво з партнерами з iнших країн.
Особливою подiєю в життi Європи стало прийняття у 1989 роцi пiд час святкування 40-ї рiчницi створення Ради Європи спецiальної Декларацiї з питань транскордонного спiвробiт­ництва. Комiтет Мiнiстрiв Ради Європи висловив своє задоволення досягнутим прогресом у створеннi атмосфери добросусiдських вiдносин у прикордонних регiонах, висловив подяку транскордонним iнститутам, органiзацiям та асоцiацiям за їх зусилля у вирiшеннi спiльних проблем.
У 1992 роцi Постiйна Конференцiя Мiсцевих та Регiональних Влад Ради Європи прийняла резолюцiю за номером 232 пiд назвою “Автономiя, меншини, нацiоналiзм та Європейський Союз”. Дана резолюцiя закликала країни–члени Ради Європи сприяти розвитку транскордонного спiвробiтництва на регiональному та мiсцевому рiвнях у вiдповiдностi до основних положень Рамкової конвенцiї, а також створювати умови для ефективної пiдтримки культурних i соцiально-економiчних вiдно­син мiж носiями однiєї мови, культури та традицiй.
У Вiднi  в жовтнi 1993 року голови держав та урядiв–країн – членiв Ради Європи пiдписали резолюцiю про необхiднiсть надавати максимальну пiдтримку укладенню угод з проблем нацiональних меншин i транскордонного спiвробiтництва. Вiдповiдальнiсть за виконання резолюцiї була покладена на Комiтет Мiнiстрiв Ради Європи.
21 березня 1995 року в Парижi 52 країни - члени ОБСЄ пiдписали Пакт Стабiльностi в Європi.  У Пактi особливо наголошувалось на тому, що добросусiдськi вiдносини повиннi сприяти регiональному економiчному розвитку, подоланню соцiально-економiчних труднощiв, ефективному використанню потенцiалу транскордонного спiв­робiтництва для розвитку свободи особистостi, iдей, пiдвищення добробуту в усiх сферах.
2. Регiональна полiтика ЄС та транскордонна спiвпраця.
Що таке європейськi регiони ?
Протягом другої половини двадцятого столiття дискусiї на тему регiоналiзму та регiональної полiтики так i не привели до єдиного визначення термiну “регiон”. Полiтологи, економiсти, географи пропонують свої версiї, якi базуються на рiзних ознаках та критерiях. Бiльше того, концепцiї регiоналiзму вiдчувають на собi вплив сучасних перетворень. Наприклад, в процесi європейської iнтеграцiї та розвалу комунiстичної системи поняття “регiон” вiдчуло значних змiн. Асамблея Європейських регiонiв для своїх цiлей нещодавно запропонувала таке визначення: “регiон - це територiальна одиниця, що є наступною пiсля рiвня держави, зi своєю системою самоврядування”.
За пiдрахунками угорського дослiдника Дюли Горвата, сьогоднi 24% населення Європейського Союзу проживає у федеративних, 29% - регiоналiзованих, 18% - у децентралiзованих i 29% - в унiтарних державах. Коли на початку 70-х рокiв Європейський Союз почав формувати свою регiональну полiтику, виявилось, що робити порiвняльний аналiз регiонiв Європи та запроваджувати програми вирiвнювання неможливо без певної категоризацiї регiонального подiлу. Наприклад, нiмецькi землi були непорiвнюванi з французькими регiонами чи департаментами. Це привело до створення в ЄС т.зв.  NUTS класифiкацiї /Nonenclature of Territirial Units for Statistics/, яка почала оперувати трьома регiональними та двома мiсцевими рiвнями:  NUTS 1 - нiмецька земля i
т. п., NUTS 2 -французький регiон i
т. п., NUTS 3 - французький департамент i т. п., NUT 4 та NUTS 5 - мiсцевi рiвнi. В результатi у деяких країнах  вiдбулись змiни територiальної, адмiнiстративної та статистичної структур. Так, в Італiї та Іспанiї були шляхом об’єднання менших адмiнiстративних одиниць створенi NUTS 1 регiони,  причому, в деяких країнах їх по одному /Данiя, Ірландiя, Люксембург/, в iнших - бiльше десяти /Нiмеччина, Великобританiя, Італiя/.   Всього в ЄС налiчується 71 NUTS 1 регiонiв, 183 - NUTS 2 та 1,044  - NUTS 3 регiонiв. Слiд  вiдмiтити, що для потреб регiональної полiтики, а особливо для Структурних фондiв найбiльш важливим є NUTS 2 рiвень, в той же час для потреб програм транскордонного спiвробiтництва ЄС основним є NUTS 3 рiвень.
Основнi програми вирiвнювання рiвнiв розвитку європейських регiонiв.
Говорячи про транскордонне регiональне спiвробiтницво, не можна хоча б коротко не згадати про загальнi iнституцiйнi пiдходи ЄС до регiональної полiтики. У 70-х роках в Європi значно активiзувались дiяльнiсть регiональних програм. У 1975 роцi було створено Європейський Фонд Регiонального Розвитку. Вiн став основним iнструментом вирiвнювання рiвнiв розвитку регiонiв у межах ЄС. У 1988 роцi було створено Європейський Соцiальний Фонд, який сконцентрувався на проблемах безробiття та  реформ iндустрiї. Створений у 1962 роцi Європейський Сiльсько­господарський та Гарантiйний Фонд  займався структурними змiнами в сiльському господарствi та розвитком сiльських територiй. Спецiально створений у 1994 роцi фонд зайнявся ре­структуризацiєю рибної галузi.
Однак практика показала, що ефективнiсть роботи регiональних фондiв не завжди була високою, насамперед через нескоординованiсть дiй та вiдсутнiсть чiтких методологiй їх дiяльностi. Проведена у 1989 роцi реформа фондiв базувалась на необхiдностi пiдвищення їх ефективностi шляхом трансформацiї регiональної полiтики в системнi структурнi змiни. В результатi було визначено новi прі­оритетнi напрямки регiональної полiтики /т.зв. завдання - objectives 1-5b/ та новi  принципи фiнансування програм, шляхи залучення коштiв нацiональних програм до спiвфiнансування проектiв, методологiю спiвробiтництва з мiсцевими та регiональними властями.
Так, objective 1 визначав фiнан­сування регiонiв NUTS 2, в яких рiвень НВП на душу населення був нижчим за 75% вiд середнього по ЄС;
objective 2 визначав фiнан­сування регiонiв NUTS 3, де спостерiгався серйозний спад виробництва промислової продукцiї;
objective 3 було визначено як боротьба з довгостроковим безробiттям та сприяння iнтеграцiї ринку працi;
objective 4 має допомогти регiонам адаптуватись до нових iндустрiальних змiн;
objective 5а визначав фiнан­сування структурних змiн сiльсько­господарської полiтики;
objective 5b стосувався фiнан­сування сiльських територiй на рiвнi NUTS 2 регiонiв.
Асоцiацiї європейських регiонiв.
В 70-х роках активiзувалась дiяльнiсть окремих регiонiв Європи та регiональних лiдерiв по створенню мiжнародних асоцiацiй. Кепа Содуб /Kepa Sodube,1999/, дослiдник цiєї теми вважає, що їх умовно можна подiлити на двi групи: 1) представницькi асоцiацiї, якi насамперед створювались для захисту та лобiювання iнтересiв своїх членiв в ЄС, та 2) функцiональнi асоцiацiї, створенi для вирiшення конкретних проблем.
Прикладом першої є Асоцiацiя європейських прикордонних регiонiв /Association of European Frontier Regions/ . Вона була створена у 1971 роцi, до неї входять як прикордоннi регiони, так i транскордоннi структури - близько 40 членiв. Головною метою Асоцiацiї є органiзацiя конференцiй та iнших форумiв, де вiдбувається обмiн думками та напрацювання нових iдей. Асоцiацiя також вiдстоює iнтереси своїх членiв перед державними структурами. У 1981 роцi вона пiдготувала Хартiю прикордонних та транскордонних регiонiв /змiнена та доповнена у 1987 р./. У Хартiї, зокрема, пiдкреслювалось, що прикордоннi та транскордоннi регiони виступають в якостi рушiйної сили регiонального розвитку. У 1990-1993 рр. Асоцiацiя при фiнансовiй пiдтримцi ЄС здiйснювала пiлотний проект LACE, в рамках якого надавалась технiчна допомога прикордонним регiонам. Асоцiацiя європейських прикордонних регiонiв є також дорадчим органом Ради Європи та ЄС.
Прикладами функцiональних асоцiацiй можуть бути наступнi:
Конференцiя периферiйних приморських регiонiв /The Conference of Peripheral Maritime Regions/. Створена у 1973 роцi, органiзацiя зараз налiчує понад 100 членiв. Конференцiя виконує двi основнi функцiї: а) виступає за перенесення економiчної активностi з центральних в периферiйнi i  приморськi регiони; б) сприяє спiльним iнiцiативам, що базуються на використаннi ресурсiв приморських територiй. Європейська Хартiя Прибережних Регiонiв /European Coastal Charter/, прийнята Конференцiєю у 1990 роцi, отримала офiцiйний статус пiсля затвердження її Європейським парламентом. Органiзацiйно Конференцiя складається з 4-х комiсiй: комiсiї островiв, комiсiї Пiвнiчного моря, середземноморської комiсiї та атлантичної комiсiї.
Робоча група традицiйних iндустрiальних регiонiв /The Working Group of Traditional Industrial Regions/ є класичним взiрцем об’єднання на основi спiльних iнтересiв. Вона була створена у 1984 роцi та об’єднує близько 20-ти регiонiв Європи. Основною метою групи є обмiн досвiдом та змiцнення зв’язкiв мiж регiонами зi схожими iндустрiальними традицiями. Робочiй групi в серединi 80-х вдалось пролобiювати включення до нових пріоритетiв структурних фондiв  /пiд час їх реформування/ фiнансування регiонiв з падiнням виробництва промислової продукцiї /т.зв. objective 2/.
“Чотири двигуни Європи” /Four Motors of Europe/. Ця асоцiацiя була створена у 1988 роцi i об’єднала нiмецьку землю Бален-Вюртенберг, iспанську Каталонiю, iталiйську Ломбардiю та французький регiон Рон-Альпи. Деякi iншi регiони пiдписали з асоцiацiєю протоколи про спiвпрацю. Основними напрямками спiвпрацi в рамках асоцiацiї були розвиток транспортної iнфраструктури та комунiкацiй, спiвпраця в галузi нових технологiй, освiти та науки. Пiзнiше до цього перелiку додали економiчний розвиток, професiйну перепiдготовку, охорону навколишнього середовища та соцiальну полiтику. У 1995 роцi керiвники регiонiв пiдписали документ про спiльну європейську стратегiю для “4-х двигунiв Європи”.
Основнi європейськi програми сприяння розвитку транскордонної спiвпрацi на рiвнi регiонiв.
Програма INTERREG.
Частиною полiтики ЄС щодо вирiвнювання рiвнiв регiонального розвитку та структурних реформ стала пiдтримка т.зв. iнiцiатив громад. В рамках структурних фондiв ЄС /названi вище фонди вирiвнювання рiвнiв розвитку європейських регiонiв/ таким чином були розподiленi кошти, а це 154.5 млрд. ECU у 1994-1999 рр.: 90% - на нацiональнi програми, 9% - на iнiцiативи громад, 1% - на iнновацiйнi та пiлотнi проекти. Отже в бюджетi iнiцiатив громад 22% або 2,9 млрд. ECU  - це кошти на пiдтримку програми транскордонного спiвробiтництва  INTERREG. Пiсля приєднання до ЄС Австрiї, Фiнляндiї та Швецiї у 1995 р. бюджет програми зрiс до 3,065 млрд. ECU /джерело: Kepa Sodube, 1999/.  На 2000-2006 роки бюджет програми INTERREG передбачено в об’ємi 4,875 млрд. EURO, причому левова частка цих коштiв буде направлена на пiдтримку проектiв у Балтiйському регiонi.
Програма INTERREG 1, що працювала протягом 1989-1993 рр., шляхом фiнансування спiльних проектiв прикордонних регiонiв всерединi ЄС пiдготувала країни-члени для практичної реалiзацiї гасла “Європа без кордонiв”. Враховуючи її ефективнiсть та наявнiсть очевидних результатiв, Європейська Комiсiя вирiшила продовжити програму пiд назвою INTERREG 2, при цьому пріоритети зосередити як на внутрiшнiх, так i на зовнiшних кордонах ЄС.  Наступнi завдання були визначенi основними:
·допомога внутрiшнім та зовнiшнім прикордонним регiонам у вирiшеннi проблем розвитку, що випливають iз певної iзоляцiї цих регiонiв вiд нацiональних економiк та вiд економiки ЄС в цiлому;
·сприяння створенню та розвитку транскордонних мереж всерединi ЄС та iнтеграцiї цих мереж у ширшi європейськi мережi;
·сприяння перетворенням зовнiшніх кордонiв ЄС вiдповiдно до їх нової ролi кордонiв єдиного європейського ринку;
·розвиток нових можливостей для спiвпрацi з третiми країнами поза межами зовнiшніх кордонiв ЄС.
Країни-члени ЄС мають можливiсть в рамках оголошеної програми формувати свої регiональнi програми. Наприклад, програма транскордонної спiвпрацi мiж Іспанiєю та Францiєю носить назву INTERREG 2 - Пiренеї. В свою чергу прикордоннi регiони Іспанiї та Францiї мають можливiсть розробляти свої конкретнi спiльнi проекти /наприклад, спiльне регiональне планування чи вдосконалення iнформацiй­ного обмiну/, наповнюючи ними змiст двосторонньої програми.
Згiдно з нормативами програми INTERREG 2, базовим територiальним рiвнем транскордонної спiвпрацi вис­тупає NUTS 3 рiвень. Це, однак, не означає, що деяка частина коштiв та iнвестицiй у транскордонну iнфра­структуру не може iти через вищий регiональний рiвень, але вiн обмежений 20 %.  В цiлому сума коштiв, що направляються на фiнансування конкретних транскордонних програм /як INTERREG 2 - Пiренеї/ залежить вiд кiлькостi населення, рiвня розвитку транскордонної iнфраструктури, якостi програм. Усi транскордоннi програми в рамках INTERREG 2 спiвфiнансуються нацiональними урядами.  Європейська Комiсiя також визначила, що 75% коштiв на транскордонну спiвпрацю повиннi направлятись в регiони, що вiдповiдають критерiям регiонiв objective 1, тобто, в яких ВНП на душу населення менший за 75% вiд серед­нього по ЄС. Таким чином, ЄС розглядає INTERREG 2 в якостi одного з важливих iнструментiв регiонального розвитку.
У 1996 роцi Європейська Комiсiя розробила нову пiдпрограму в рамках INTERREG 2, т.зв. INTERREG 2 C, яка стосувалась транскордонної спiвпрацi в галузi просторового планування /в т. ч. регiонального планування та розвитку/. Вирiвнювання рiвнiв соцiально-еконо­мiчного розвитку рiзних європейських територiй лежало в основi i цiєї пiдпрограми. Програма орiєнтована на пiдтримку спiльних iнституцiй та адмiнiстративних структур, якi займаються транскордонним просторовим плануванням. INTERREG 2 C заохочує спiвпрацю мiсцевих та регiональних властей, приватних та недержавних структур в реалiзацiї проектiв.  Європейська Комiсiя направила в цю пiдпрограму 415 млн. ECU, причому перевага у фiнансуваннi надається регiонам, що потрапляють пiд критерiї objectives 1,2,5b /див. вище/.
Програми транскордонного спiвробiтництва PHARE CBC, TACIS CBC, CREDO.
У 1989 роцi Європейський Союз розробив програму допомоги країнам Центральної та Схiдної Європи у системнiй економiчнiй трансформацiї. Оскiльки Польща та Угорщина стали її першими учасниками, програма отримала назву PHARE (Poland-Hungary: Action for Reconstructing of Economies).  Пiсля того,  як змiни охопили iншi країни Центральної та Схiдної Європи, програма була поширена на Чеську Республiку, Словаччину, Словенiю, Болга­рiю, Румунiю, Литву, Латвiю, Естонiю та Македонiю. Ще кiлька країн очiкують рiшення про їх включення до програми допомоги.
У 1994 роцi за iнiцiативою Європейського Парламенту, в рамках PHARE окремою статтею було видiлено програму транскордонного спiвробiт­ництва (PHARE Cross-Border Cooperation Program). Програма була сконструйована на зразок INTERREG для регiонiв, що межують з Європейським Союзом. Для полегшення розробки спiльних транскордонних проектiв процедури обох програм були синхронiзованi. Однак ця програма дозволяла фiнансувати проекти тiльки мiж прикордонними регiонами ЄС та Центральної Європи. Країни, що не мали з ЄС спiльних кордонiв, як, наприклад, Румунiя, не могли звертатись за її пiдтримкою.
Пiсля приєднання до ЄС Фiнляндiї та Швецiї до зони пріоритетiв транскордонного спiвробiтництва ввiйш­ли прикордоннi територiї ЄС та Росiї. Тому активiзувалась i робота з розробки нових програм, якi б охоплювали значно бiльшi територiї. Враховуючи також реальну перспективу розширення ЄС на Схiд i той факт, що схiднi кордони центральноєвропейських держав невдовзi стануть схiдними кордонами ЄС, Комiсiя iнiцiювала розробку нової програми транскордонного спiвробiтництва, яка б займалась проблематикою вiдносин  “Схiд-Схiд”, тобто “Центральна Європа - Центральна Європа та Центральна Європа - Новi Незалежнi Держави”. Програма отримала назву CREDO.  Порiвняно з PHARE CBC програма CREDO мала значно менший бюджет та була орiєнтована на пiдтримку наступного:
·малих проектiв, якi мають потенцiал започаткування у майбутньому  бiльш масштабних iнiцiатив;
·проектiв в галузi економiчного розвитку, соцiальної та культурної спiвпрацi, урбанiстики, пiдвищення квалiфiкацiї, комунальних служб;
·транскордонних iнiцiатив у сферi екологiї та мiсцевої демократiї;
·невеликих проектiв розвитку як фiзичної iнфраструктури, так i налагодження мiжлюдських транскордонних зв’язкiв.
Однак програма  CREDO  з причин незадовільного менеджменту та організаційних прорахунків фактично не була впроваджена в життя, а її основні напрацювання взяті програмою PHARE CBC.
Паралельно до розробки вищезазначених програм у 1996 роцi було пiдготовано iнiцiативу транскордонної спiвпрацi i в рамках програми ТАСІS (TACIS Cross-Border Cooperation Program), яка поширювала  свою дiю на держави колишнього СРСР. До сфери цiєї програми увiйшли спiльнi кордони Росiї, України, Молдови та Бiлорусi з Фiнляндiєю та центральноєвропей­ськими державами, а також морськi кордони Балтiйського моря. Обидвi програми /CREDO та TACIS CBC/  мали взаємодоповнювати одна одну, спiвфiнансуючи проекти транскордонної спiвпрацi мiж прикордонними регiонами обох груп країн. У 1999 роцi бюджет програми TACIS CBC складав 20 млн. EURO. Програма у 1996 -1999 роках складалась з двох частин: головної i програми малих грантiв. Завданням головної програми проголошувалась пiдтримка проектiв будiвництва нових пунктiв переходу кордону, екологiчних транскордонних iнiцiатив та проектiв економiчного розвитку прикордонних територiй. Програма малих грантiв орiєнтована на пiдтримку невеликих пiлотних проектiв.
Із часу започаткування перерахованих вище програм транскордонного спiвробiтництва, десятки областей та органiзацiй прикордонних регiонiв мали можливiсть реалiзувати спiльнi проекти. Тисячi експертiв були залученi до розробки проектiв розвитку транскордонної iнфраструктури, будiвництва нових переходiв, спiльного планування, розвитку малого пiдприємництва, мiжмунiципаль­них контактiв та програм. “Перелив” через кордони нового досвiду i капiталiв сприяв вирiвнюванню мiжрегiональних диспропорцiй, активiзацiї iнвестицiйної дiяльностi та економiчного життя, пiдвищенню добробуту людей в прикордонних регiонах Європи.
3. Захiдноєвропейськi євро­регiони: на шляху до “Європи регiонiв”.
Сьогоднi в Європi нараховують бiльше 30-ти транскордонних регiональних асоцiацiй та подiбних їм форм спiвробiтництва; деякi з них носять назву “єврорегiони”. Пiд такою назвою європейськi транскордоннi об’єднання i вiдомi в Українi. Бiльшiсть з них мають ефективнi органи управлiння, власний бюджет та займаються впровадженням конкретних проектiв. Фiнансування таких проектiв, як правило, здiйснюється за рахунок коштiв нацiональних та регiональних бюджетiв та коштiв програм ЄС. Держави при цьому розглядають єврорегiони як важливий iнструмент регiональної полiтики. У поданому нижче матерiалi дається короткий опис деяких найбiльш характерних прикладiв транскордонного регiональ­ного спiвробiтництва.
Єврорегiон Еурегiо /the EUREGIO/.
До єврорегiону Еурегiо входять територiї по обидва боки нiмецько-нiдерландського кордону в районi рiчок Рейн та Емс: частина нiмецьких земель Пiвнiчна Вестфалiя i Нижня Саксонiя та нiдерландськi провiнцiї Дренте, Гердерланд та Оверiссел. Єврорегiон було створено у 1958 роцi, вiн є найстаршою з подiбних транскордонних структур в Європi.
До роботи Еурегiо залученi 105 членiв, якi об’єднанi у 3 регiональнi асоцiацiї. На вершинi органiзацiйної структури єврорегiону знаходиться Рада, до складу якої входять 30 голландських та 34 нiмецькі полiтики. Це свого роду транскордонна асамблея, до компетенцiї якої входить розробка стратегiї спiвпрацi.  Робочi питання вирiшує Правлiння Еурегiо.  Напрацюванням проектiв у рiзних сферах, їх технiчною пiдтримкою та супроводом займаються 10 Робочих груп. Поточним адмiнiструванням та забезпеченням вищих органiв вiдає Секретарiат, де працюють 30 голландських та нiмецьких фахiвцiв. Секретарiат Єврорегiону знаходиться в м. Гронау.
Перша комплексна програма транскордонного регiонального спiвробiтництва була розроблена у 1972 роцi. З того часу вона систематично оновлюєтья та доповнюється. Єврорегiон визначив тодi для себе наступнi основнi завдання:
- розвиток спiльної транспортної iнфраструктури;
- пом’якшення кризи в текстильнiй промисловостi;
- пiдвищення квалiфiкацiї робiтникiв.
Розроблена у 1987 роцi програма розвитку Єврорегiону спiв-фiнансувалась Європейським Союзом i включала в себе спiвпрацю в соцiо-культурнiй галузi, насамперед, мiж масс-медiа.
Базуючись на досвiдi здiйснення цих програм, Еурегiо пiдготував в кiнцi 80-х–серединi 90-х рр. програми для фiнансування їх в рамках INTERREG 1, а пiзнiше i INTERREG 2.  Остання, що впроваджується в життя в даний час, базується на наступних пріоритетах:
· просторовий розвиток та iнфраструктура;
· економiка, технологiї та iнно­вацiї;
· екологiя, природа та сiльське господарство;
· пiдвищення квалiфiкацiї та ринок працi;
· соцiо-культурна iнтеграцiя.
Єврорегiон Сар-Лор-Люкс /SAR-LOR-LUX Euroregion/.
Цей єврорегiон охоплює територiї Францiї, Бельгiї та Люксембургу. Найбiльшими мiстами в регiонi  є французьке Лонгвi, люксембурзьке Роданж та бельгiйське Атус. Саме на трикордоннi зараз розташований  т.зв. Мiжнародний промисловий та сервiсний парк.
Ідея розробки спiльної програми розвитку регiону була напрацьована у 1985 роцi, а вже у 1986 роцi було пiдписано мiждержавну угоду про її впровадження у життя. З самого початку програма отримала пiдтримку Європейської Комiсiї. Органiзацiйно виконання програми забезпечувалось створенням постiйної координацiйної комiсiї, комiтету управлiння та технiчних груп.
Членами постiйної координацiйної комiсiї є вiдповiднi мiнiстри чи їх представники. Комiсiя виробляє загальнi засади та напрямки регiонального розвитку. Комiтет управлiння складається з представникiв мiнiстерств та мунiципалiтетiв; вiн виконує адмiнiстративнi та наглядовi функцiї.  Три технiчнi групи працюють над виконанням конкретних завдань, часто разом, у складi мiжнародної технiчної групи. Окрiм цього, в якостi дорадчих органiв до розробки планiв долучаються Асоцiацiя мiжрегiональних спiлок, асоцiацiя мерiв та комiтет працедавцiв.
Спiльною програмою розвитку була визначена територiя, яка включала 20-ти кiлометрову зону вiд трикордоння, де проживало 320 000 чоловiк. Була поставлена задача створити тут
8 000 нових робочих мiсць протягом 10 рокiв: 1 500 - в Бельгiї, 5 500 - у Францiї та 1 000 - в Люксембурзi. Одним з найбiльш важливих iнструментiв цього
було створення на занедбаних iндустрiальних пустищах Мiжнародного промислового та сервiсного парку. Частиною масштабної програми створення в парку сприятливого iнвестицiйного клiмату стали:
·  розбудова спiльної промислової та транспортної  iнфраструктур;
·  створення фiнансових гарантiйний установ;
·  вiдкриття мiжнародного промислового коледжу;
·  забезпечення зручного доступу та вигiдних умов проживання i т.iн.
Важливим елементом розбудови нового єврорегiону стала фiнансова пiдтримка мiжнародного проекту урядами трьох країн. Вже в першi 5 рокiв країни-учасницi взяли на себе високi забов’язання щодо регiональних субвенцiй: Бельгiя - 1 млрд. 724 млн. бельг. франкiв, Францiя - 345.6 млн. франц. франкiв, Люксембург - 210 млн. люкс. франкiв.  У результатi, в 1975-1986 рр. в регiонi було створено 6 000 нових робочих мiсць, загальнi приватнi iнвестицiї склали 1 млрд. 125 млн. ECU, державнi - 460 млн. ECU.
Єврорегiон Маас-Рейн /The Euregio Meuse-Rhin/.
Єврорегiон був створений у 1976 роцi та охоплює 3 країни - Бельгiю, Нiмеччину та Нiдерланди  /5 прикордонних провiнцiй/. Єврорегiон було сформовано в якостi асоцiацiї, однак з часом виникла необхiднiсть переглянути його структуру. За рекомендацiєю Європейського Союзу, у 1991 роцi було створено єдину юридичну особу - фундацiю, зареєстровану в Нiдерландах. Це було зроблено з метою бiльш ефективної роботи з програмами ЄС, якi бажали бачити своїм партнером та отримувачем дотацiй єдину юридичну структуру.
Найвищим керiвним органом єврорегiону є Комiтет директорiв, який складається з губернаторiв провiнцiй. Президентом Комiтету по черзi стають представники провiнцiй-учасниць. Головним завданням Комiтету є затвердження бюджету, монiторинг дiючих та прийняття нових програм.
Безпосереднє управлiння єврорегiоном зосереджене в Секретарiатi, де представленi усi 5 учасникiв. Секретарiат координує дiяльнiсть Робочих груп, експерти яких є основним генератором iдей, вони ж напрацьовують конкретнi проекти.
Проекти Єврорегiону Маас-Рейн отримували фiнансову пiдтримку вiд Європейської Комiсiї. В рамках програми INTERREG 1 у 1991 роцi урядами трьох країн було пiдготовано спiльну програму з бюджетом у 44 млн. ECU, з них 50% надавав Європейський Фонд Регiонального Розвитку та 50% - нацiональний i регiональнi уряди країн-учасниць. Всього в рамках названої програми було затверджено для фiнансування 125 проектiв у рамках наступних основних напрямкiв:
· розвиток транскордонних мереж та комунiкацiй, iнформацiйний обмiн;
· транспорт та iнфраструктура;
· спiльне планування та розвиток туризму;
· транскордоннi iнiцiативи, пов’я­занi з лiквiдацiєю безробiття;
· захист навколишнього середовища;
· iнновацiї та технологiї;
· дослiдження та управлiння проектами.
У 1994-1999 рр. частка програми INTERREG 2 у фiнансуваннi спiльних програм зросла до 35.7 млн. ECU.
Євро-арктичний регiон Баренцо­вого моря /The Barents Euro-Arctic Region/.
Єврорегiон було створено у 1993 роцi. Учасниками його є Швецiя, Норвегiя, Фiнляндiя та Росiя. У пiдписанiй 11 сiчня 1993 року Кiркiнеськiй декларацiї визначено, що основною метою утворення є :
·забезпечення миру та стабiльностi в регiонi;
·змiцнення та розвиток культурних зв’язкiв мiж людьми,
·сприяння iснуючим та встановлення нових двостороннiх та багатостороннiх зв’язкiв;
·закладення мiцної основи для соцiально-економiчного розвитку з акцентом на рацiональне використання природних ресурсiв;
·сприяння регiональному розвитку з врахуванням iнтересiв та забезпеченням участi в ньому корiнного насе­лення.
Органiзацiя має цiкаву дуалiстичну структуру. Баренцова Рада  працює на урядовому рiвнi, а Рада регiонiв забезпечує координацiю на мiсцевому рiвнi.  Мiнiстри держав-учасниць збираються для планування роботи та розвитку спiльних програм. Баренцова Рада приймає рiшення на основi консенсусу, головування переходить щороку до iншого учасника. Наприклад, у 1997 роцi Швецiя головувала в Баренцовiй Радi, а фiнська Лапландiя тримала головування в Радi регiонiв.  Баренцова Рада  створила 4 робочi групи: з питань пiвнiчного морського шляху,  з охорони навколишнього середовища, з економiчної спiвпрацi, з енергетики.
До Ради регiонiв входять лiдери дев’яти територiально-адмiнiстративних прикордонних одиниць. Одне додаткове мiсце в Радi має представник корiнного населення. Головування здiйснюється шляхом ротацiї кожнi два роки.  При Радi регiонiв працюють 10 робочих груп. Основну координацiю щоденної адмiнiстративної роботи здiйснює Регiональний комiтет, до складу якого входять по одному представнику вiд регiонiв-учасникiв, а також представник корiнного населення.
Євро-арктичний регiон не має єдиного бюджету.  Рада регiонiв напрацьовує пріоритети спiвпрацi, а фiнансування конкретних проектiв здiйснюється на основi рiшень учасникiв. Враховуючи, що в регiонi проходить кордон ЄС та Росiї, було вирiшено, що усi проекти повиннi мати росiйського партнера. Так, Баренцова програма 1996 року, основний акцент в якiй робився на економiчному розвитку, була затверджена в обсязi 84 млн. швед­ських крон. Кожен з учасникiв вносив 1/4 її вартостi. Крiм того, в рамках програми малих грантiв країнами-учасницями фiнансуються мiкро проекти, що мають регiональне значення. Протягом 1993-1997 рокiв було пiдтримано 247 таких проектiв, насамперед, у сферi освiти, масс-медiа та культури.
Непрямим iндикатором успiшностi Баренцової спiвпрацi експерти вважають значне збiльшення кiлькостi людей, що перетинають кордони. Так, росiйсько-норвезький перехiд Сторског фiксував у 1990 роцi 3-4 тисячi перетинiв кордону. У 1997 роцi ця цифра зросла до 90 000.
Як видно навiть із кiлькох наведених прикладiв, транскордонна спiвпраця в європейських країнах стала потужним iнструментом та чинником регiонального розвитку. Уряди  та регiональнi властi держав-учасниць єврорегiонiв зробили великi кроки назустрiч один одному, що в кiнцевому результатi й забезпечило створення “Європи регiонiв”. Атмосфера довiри i ефективна транскордонна спiвпраця багато в чому стала запорукою стабiльного розвитку європейської економiки та реальної лiквiдацiї подiлу Європи на “багатi” та “бiднi” регiони.

 
Використана література:
 
1. Будівництво Нової Європи. Прикордонне співробітництво у Центральній Європі. – Ужгород, 1997.
2. Ілько І., Палінчак М., Лендьел М.  Карпатський Єврорегіон як модель регіонального співробітництва у  Центральній  і Східній Європі. – Ужгород, 1998.
3. Методические материалы по oрганизации приграничного сотрудничества местных и региональных властей Европы. - Страсбург, 1995.
4. Сasellas, A., Galley C.  Regional Definitions in the European Union: A Question of Disparities // Regional Studies.- 1999. - Vol.33. - p.551-558.
5. Carpathian Euroregion. 1993 –1998. Five years of Dialoque and Co-operation. - Krosno, 1998.
6. Explanatory Report on the European Outline Convention on Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities. - Strasbourg, 1980.
7. Healey P., Khakee A., Motte A., Needham B. European Developments in Strategic Spacial Planning // European Planning Studies. – 1999.-  Vol. # 7. - No.3. - p.339-355.
8. Horvath Gy. Regions in the European Union. //European Mirror Special issue. – 1999. – March. - p. 60-80.
9. Horvath Gy. Transition and Regionalism in East-Central Europe: EZFF Occasional Papers. – Tubingen,1996. - # 7.
10. Select Committee of Experts on Transfrontier Co-operation. Data Sheets on Local and Regional Transfrontier Cooperation  Bodies in Europe. - Strasbourg, 1992.
11. Sodupe K. The European Union and Inter-regional Cooperation // Regional & Federal Studies. – 1999. -  Vol.9. -  #1. -  p.58-81.
Add a comment...

Post has attachment
Україна у транскордонній співпраці
Add a comment...
Wait while more posts are being loaded