Profile cover photo
Profile photo
НЕБЕСНА СОТНЯ
13 followers -
Герої не вмирають...
Герої не вмирають...

13 followers
About
Posts

Post has attachment
«Він наче мав якесь передчуття:
завжди ходив до сповіді перед Паскою,
а цього разу – пішов перед Різдвом…»
Зі слів матері про Анатолія Жаловагу

«Тату, ти ще будеш мною гордитись». Григорій Жаловага не раз за останній рік згадував ці слова сина Анатолія. Пан Григорій в деталях пам’ятає ту розмову.

– Десь у жовтні (2013 року), ми сиділи на кухні. Тоді я його просив закінчувати з постійними робочими поїздками, осісти, одружитись, я хотів внуків. Він сидів, мовчав, курив, загасив сигарету і каже: «Тату, не переживай, ти ще будеш мною гордитись»… Я не взяв це до уваги і навіть розізлився. Хто ж міг знати…, – згадує пан Григорій.

Анатолій Жаловага, а для рідних та друзів Толік, народився у Львові, а з дворічного віку жив у місті Дубляни, що відразу за Львовом. Спершу навчався у місцевій школі, потім у спортивному училищі, бо мав мрію – грати за збірну України з гандболу. А у 2005 році закінчив Львівський державний університет фізичної культури за спеціалізацією — гандбол. Протягом трьох років заочно також навчався в Аграрному університеті, але не закінчив.

«Толік все життя горів спортом, – згадує батько. – Вчився у Львові в спортивному училищі, закінчив 10-й клас і поступив в Львівський державний інститут фізкультури. Займався гандболом і під час навчання грав за львівську команду «СКА». У нього були серйозні наміри щодо спорту. Але на другому курсі інституту, під час змагань в Яворові, він впав і отримав травму хребта, яка фактично закрила йому дорогу у великий спорт». Тому після закінчення інституту Толіку довелось вирішувати, що робити далі.

Заробітки викладача фізкультури були мізерні, тож хлопець вирішив зайнятись будівництвом. Тим більше, що справа не була для нього нова. «Йому було 14, а Андрію, молодшому синові, 9 років, коли ми почали заливати фундамент на хату. Так вчотирьох все і зробили. Тому, коли постало питання з роботою, Толік вирішив попробувати себе в будівництві – і йому це добре вдалось», – згадує мати Лариса Жаловага. Так хлопець працював 8 років у багатьох містах України, а також в Іспанії, Польщі та Росії. Нарешті у 2013-му вирішив завершити із поїздками, побудувати будинок на батьківщині батька та облаштувати життя.

Рідні згадують, що Толік багато працював і ніколи особливо не цікавився політикою. Але завжди активно відстоював зміни у країні на краще. Тому Майдан-2014 був для нього другим у житті. «Коли у 2004-му тільки почався Майдан, ми миттєво зібрались і поїхали, – згадує брат Андрій. – Три тижні були там. Коли приїхали, чи не перші були в Українському домі, а вже потім підтягнулись люди. Весь час провели на Майдані. Пам’ятаю і 40 автобусів з «Барсом» зі східних і південних областей. По-різному було. Але це не порівняти з тим, що було у 2014…»

На другу свою революцію Толіку в перші дні поїхати не вдалось. Від початку листопада 2013 Анатолій допомагав маминій сестрі на Волині з ремонтом. Тож коли почався Майдан, залишити роботу вже не міг. Хоча розмови про те, що треба їхати до Києва, в родині були постійними. З Волині він зміг приїхати додому лише на Новий рік та Різдво. Мама Анатолія каже, що тепер згадує і розуміє – він наче мав якесь передчуття: завжди ходив до сповіді перед Паскою, а цього разу – пішов перед Різдвом; ніколи не стрибав на Водохреща в ополонку, а минулого року – вперше в селі стрибнув.

Хлопець вперше поїхав до Києва 18 лютого. Мама згадує, що перед дорогою довго просила не їхати. «18 лютого він поїхав до Львова у своїх справах. Ввечері в місті вже все громили, були дуже гарячі події. Я думала він там залишиться. А він приїхав додому і каже: «Я їду в Київ, вже записався». Це була година третя дня. Бігом кинув рюкзак, зібрав якісь речі і бігти. Я просила, щоб не їхав. «А хто поїде? – він спитав. – У тата – тиск, ти – з інвалідністю, в Андрія – Христинка маленька. А мене нічого не тримає». Ті слова до цієї пори у вухах…»

Друг Зеновій згадує, що цього вечора зустрів Анатолія біля Львівської ОДА. Чекаючи на автобус, яким мав їхати до столиці, Толік згадав, що залишив паспорт дома. Разом вони поїхали в Дубляни, взяли документ і повернулись. За словами Лариси Жаловаги, тоді вона знову просила сина залишитись. Але син був рішучим – швидко попрощався і поїхав.

Він приїхав до Києва 19 лютого вранці. «Це було 19 лютого. Ранок. Біля КМДА йшла велика група людей. Я підійшов познайомитись. Це були хлопці зі Львова. Їх приїхало 70 осіб і вони не знали, куди їм йти. Анатолій був з ними. Він був молодим і дуже енергійним, тому і запам’ятався. Ми забезпечили їм намети. Увесь день 19 лютого вони стояли на барикадах, допомагали на Майдані. В той день з Анатолієм ми спілкувались декілька разів. Це було до пізньої ночі. Потім я пішов перепочити. А десь о другій-третій ночі він мені подзвонив – сказав, що на Майдані «божевілля» і просив каски. Я відповів, що ми їх замовили і вранці все буде. Це був останній раз, коли ми говорили, – розповідає Олександр Лабецький, учасник Майдану, голова Спілки поранених майданівців «Нескорені».

З рідними Толік востаннє говорив 19 лютого. «19-го, десь по обіді, ми здзвонились. Голос в Толіка вже був захриплий. Розказував, що їх поливали з водометів. «Тут війна страшна», – сказав. Я тільки попросив бути обережним», – згадує брат.

Вранці 20 лютого Анатолія Жаловагу на верхній барикаді вулиці Інститутської застрелив снайпер. Єдина зелена каска його не вберегла. Рідні дізнались про це лише ввечері, коли побачили списки загиблих в інтернеті. Довгий час вони знали лише те, що тіло принесли до Михайлівського собору. Лише за кілька місяців за фотографією польського журналіста Якуба Шемчука вдалось знайти свідка – Олега Пацкана, який виніс тіло Толіка з вулиці Інститутської і нарешті розповів батькам, де і як це відбулось.

*

– Так не має бути, – говорить пан Григорій, поправлячи вінки на могилі сина. – Не мають батьки хоронити дітей. Але, напевно, така його доля. І такий наш хрест.

Post has attachment
«Не той патріот, хто у вишиванці,
а хто своїми діями чинить так,
щоб інші могли її одягати…»
Едуард Гриневич

Едуард Гриневич був звичайним хлопцем. Щоправда, разом із тим особливим: зануреним у свої думки, кудись поспішаючим і заклопотаним. Це й не дивно, бо ж намагався всюди встигнути, нікому не відмовити у допомозі, ніби відчував, що так мало років відміряє йому доля. А ще він завжди мав тверду позицію, дуже чітко висловлював власні думки. І в цьому переконається кожен, хто прочитає рядки, які він розміщував на своїх сторінках у соцмережах, у повідомленнях друзям.

Часто вечорами перечитую нашу переписку, переглядаю його записи на власній сторінці. Здається, знаю їх уже напам’ять. Але читаю знову й знову. Це ж єдине, що залишилося від нього… Якось спробувала їх систематизувати. Тоді зрозуміла: навіть я не усвідомлювала, якою глибоко філософською натурою він був… Ось деякі з його висловів:

– «Нам всім на різних відрізках життя потрібна певна мета, напрямок, у якому будуть спрямовані погляди і зусилля. І перше та найважливіше зусилля – це визначення мети! Визначення тієї справи, яка приноситиме задоволення і в подальшому даватиме ресурси для здійснення задумів і планів. Замислюватися над цим потрібно ще зі школи чи університету. Якщо ще не визначилися, треба просто відкинути зайве сміття з голови і запитати самого себе: чого я вартий в цьому житті і що є найважливіше для мене. Але інколи на заваді здійснення мети стоять люди, від яких багато чого залежить. Так ось, якщо ті люди не виправдовують ваших старань та надій, не цінують та не поважають вас, не хочуть вас слухати, позбудьтеся спілкування з ними, замініть простір, що залишився, чимось іншим, а далі час покаже і розставить все на свої місця…»

– «Не кладіть в ранкову каву вчорашні гіркі спогади… Додайте цукру сьогоднішніх та майбутніх радісних надій!»

– «Подумайте, скільки корисного ви могли б отримати, якби рідше сумнівалися! Але іноді дуже важко бути абсолютно впевненим у своїх діях. Для початку необхідно зрозуміти, що сумніви роблять ваше життя важчим і заплутанішим. А також часті сумніви викликають невпевненість у собі, заниження самооцінки і замкнутість».

– «Змінити своє життя можна лише одним шляхом – зміною свого мислення».

– «Не той патріот, хто носить символіку, а той, хто, коли її бачить, щось відчуває. Не той патріот, хто знає слова Гімну, а хто знає, про що він. Не той патріот, хто спостерігає, а той, хто за це справді переживає. Не той патріот, хто у вишиванці, а хто своїми діями чинить так, щоб інші могли її одягати».

Ось цей останній вислів, мабуть, найбільше відображає те, що було близьким для Едуарда. Бо ж, дійсно, вишиванки він ніколи не носив. Таку сорочку збиралися рідні подарувати йому на тридцятирічний ювілей. Не дочекався він цього. Але все ж був у вишиванці – її, у чорно-червоному узорі, одягнули йому, проводжаючи в останню дорогу. Та ось діями своїми Едуард домагався, аби всі ми могли вбратися у національні символи. За це і віддав життя.

Post has attachment
«…Завжди будь простою.
Ніколи не став себе вище за інших.
Треба твоєї допомоги – поможи!»
Ольга Бура

Щоб написати цей текст про Героїню Небесної Сотні Ольгу Буру, мені треба було поїхати до села Журатин, неподалік міста Буськ на Львівщині, та поговорити із матір’ю Ольги. Рейсові автобуси туди не їздять – із Буська близько 2 кілометри треба йти безлюдною дорогою пішки. Йду сама, дорогою, якою певно сотні разів ходила Ольга… і раптом починаю наспівувати “Чорні очка як терен”. Я ніколи раніше не співала тої пісні ( я люблю співати, і іноді співаю, але не цю пісню, її слів я не знаю, хіба що приспів та кілька окремих рядків.). Йду, співаю, і чомусь врешті мене відпускає тривога, яка мучила кілька днів перед тим ( хвилювалась через те, що не знала, як говоритиму із рідними загиблої…). Приходжу до дому матері Ольги Бурої. Говоримо. Виявляється, Оля любила співати. Які пісні співала? – запитую. “Чорні очка як терен”, – пригадує одну-єдину пісню її мати.

“Ольга любила подорожувати, була мандрівницею”, – говорять її рідні. “Вона не любила сидіти вдома. Йшла комусь допомагати з сусідів, або казала “мамо, я на город” і йшла з хати”, – каже матір Ольги Бурої Надія Матвіїв. Її завжди кудись тягнуло. Вона все життя подорожувала. Ще зі школи – могла зранку піти до школи, а повернутися аж ввечері.

«Завжди будь простою. Ніколи не став себе вище за інших. Треба твоєї допомоги – поможи!» – так Ольга Бура – Герой Небесної Сотні – вчила свою молодшу сестру Катерину. За такими принципами жила і сама.

Вона була дуже доброю. «Не раз казала мені: “Ти собі відпочинь, я зроблю сама», – пригадує Олю сестра Катерина. Мама Ольги розповідає, що нерідко її донька допомагала немічним самотнім людям – носила їсти чи допомагала на господарстві.

Бойових побратимів на Майдані теж дивувала готовність Ольги завжди прийти на допомогу. Один із них, коли приїхав на похорони Олі, сказав її матері: «Мені пощастило, що я знав таку добру людину».

Через хворобу (черепно-мозковий тиск) Ольга мала інвалідність з дитинства. Після школи дівчина не здобувала професійну освіту, вона любила домашню роботу і город. «Я працювала в лікарні, а вона займалася господарством. Любила роботу на полі, з худобою. Вміла і з кіньми працювати, і сіяти. І ніколи не відмовляла, якщо в селі треба було комусь помогти», – каже мама Олі.

«Вона завжди помагала і підтримувала інших, хоч би як не було боляче на душі їй самій», – каже сестра Олі. В дитинстві вона багато хворіла. Перший чоловік Ольги – Володимир Бурий – помер від важкої хвороби на 4 році спільного життя. А за кілька років Ольга потрапила під колеса скутера – везла сестру зі школи додому на велосипеді, коли їх збив п’яний водій. «Мене тільки відкинуло, а Олі наклали 19 швів», – пригадує сестра.

Ольга дуже хотіла мати дітей, але не могла. Тому так сильно любила свою племінницю Ганнусю – наймолодшу дитину своєї старшої сестри Марії. Не шкодувала їй нічого. «Не раз казала – я сама не з’їм, чи сама не буду мати в чому ходити, а для дитини куплю», – пригадує слова дочки Надія Матвіїв. А коли була на Майдані і телефонувала рідним, завжди запитувала: «Як там моя Ганнуся, чи підросла?»

На Майдан Ольга Бура вийшла після побиття студентів: «На Майдані вона, може, і боялась, але того не показувала. Коли телефонувала мені з Майдану, казала: “Ну як так? Такі, як ти, студенти стояли на Майдані, а вони з тими палюгами вийшли і почали їх лупити», – пригадує слова Ольги молодша сестра. «Коли Оля дзвонила мені з Майдану, казала, що стоїть за моє краще життя», – каже її мати. «Тут – як вдома! Ті люди стали настільки рідні. Так, тут в палатці холод. Але коли ми всі разом тулимося до буржуйки – стаємо як рідні», – пригадує сестра Катерина розповіді Ольги.

За три місяці революції Ольга не була вдома жодного разу. Хоча останні дні телефонувала додому по кілька разів і казала, що дуже скучила та хоче додому. Повернутися до материного дому планувала через декілька днів…

Обставини смерті Ольги залишаються невідомі. Мабуть, через звичку Ольги тримати біль в собі. Її побратими із сотні розповіли, що вона поранила руку – чи то коли носила бруківку, чи то коли відкривала консерви. Рану вона приховувала. До лікарів вчасно не звернулася – казала, це не на часі. «Через два дні звернулася до лікарів, їй зробили укол, мабуть знеболювальне, і вона померла. Можливо, дало реакцію на організм», – сказав ЗМІ її побратим з Майдану Володимир. Хоча, у те, що Ольга могла померти від зараження крові, рідні не вірять.

Post has attachment
«…Володя вважав, що зміни в державі
необхідно починати з себе.»
Зі слів сестри про Володимира Жеребного

“Володька в окулярах” — так на Майдані називали Володимира Жеребного. Поїхав він на Майдан 5 грудня, пішов у 12-ту сотню, потім — у 1-шу. Охороняв барикаду під назвою “Львівська брама” на вулиці Інститутській, пізніше — ще й барикаду на вулиці Грушевського. Бувало, стояв на чергуванні по 12 годин, якщо на Майдані не було достатньої кількості людей. Під час подій на Грушевського, в суворий мороз, потрапив під водомет, внаслідок чого захворів, але за кілька днів уже знов охороняв Майдан. Був поранений у ногу й отруєний газом, але і при цьому чергував на барикадах. Загинув 20 лютого на вулиці Інститутській від влучання снайперської кулі в шию.

Розповідає приятель Володимира Зиновій, з яким вони разом поїхали на Майдан і там щодня бачились:
“Майже весь час Володя ночував у Жовтневому палаці, за кілька днів до 20 лютого ми — шестеро хлопців — перейшли на квартиру неподалік від Майдану. 18 лютого всі ми або брали участь в атаці коло Верховної Ради, або охороняли Майдан. В ніч із 18-го на 19-те і вдень, і наступної ночі, з перервами на короткий сон, були на Майдані. 20 лютого о пів на восьму ранку Володя знову збирався на барикади, я допоміг йому вдягнути бронежилет, усе застібнути, й він пішов… Хвилин за двадцять мені подзвонили, що вбили Андрія Дигдаловича — він також із нами мешкав. Я кинувся туди – Андрій лежить уже мертвий; дзвоню Володі, щоб він прийшов мені помогти, – вже й Володя трубки не бере. Дзвоню раз, другий, третій – не бере, тоді інший чоловік узяв трубку й каже, що Володю вбили. Тут лежить Андрій – там Володя… Коли бус із Володиною труною вночі приїхав із Києва в Рудки, падав дощ, сотні людей вийшли зі свічками на вулиці…”

Дівчина Володі Світлана розповідає про їхню розмову за кілька днів до Володиної загибелі — 14 лютого, на День закоханих. “Згадую його слова і тривожний погляд. Біля мосту закоханих він зізнався мені у коханні. Ми зустрічалися не так давно, але він не знав, чи буде інша нагода сказати ці слова. По очах було видно, що розуміє, які події грядуть, знає, що зараз усі в небезпеці, особливо чоловіки. Відчував, що іншої можливості сказати про любов може вже не трапитись.”

Батько Володимира Микола Федорович розповідає епізод із синового дитинства:
— Якось сусідський пес невдало скочив через паркан – і роздер лапу. Сусід попросив його добити, а Володя сказав: “Тату, давай його вилікуємо!” Пес і досі живе завдяки Володі, його ж самого — немає.

Мама, пані Марія, плачучи, каже:
— Всім матерям їхні діти найкращі, всі розповідають, що їхні сини добрі, розумні, щирі… Але мій справді був такий.
І я вірю Володиній мамі. Не можу не вірити. Розмовляла з Володею на Майдані 8 лютого. Є люди, говорячи з якими, розумієш: вода тече, а вони непохитні, течія їх не зносить, вони стійкі в своїх переконаннях, можуть спокійно проголошувати свою правду, до якої прийшли через досвід — життєвий або ментальний. Таке цілісне враження Володя справив навіть під час короткого спілкування. Те саме — з деталями й прикладами — розповідають про нього ті, хто його добре знали. Хлопець, який ніколи ні з ким не вступав у конфлікти, але завжди відкрито говорив свою думку; захищав слабших, але міг знайти спільну мову з розбишаками; був стриманий і на вітер слів ніколи не кидав.

Сестра Володі, Марічка Жеребна, розповідає, що Володя змалечку був настільки відповідальним, що батьки довіряли йому, семирічному, забирати молодшу сестричку зі школи. Коли ж мати поїхала за кордон на заробітки, саме Володя став для сестри найбільшою підтримкою. «Він був мені старшим братом, другом, захисником і також, частково, моєю дитиною. У підлітковому віці, як і всі хлопці, міг щось начудити, пізно прийти додому… Коли я починала сваритися й читати нотації, він ніколи не сперечався, тільки, опустивши голову, дивився з-під окулярів. Досі бачу цей погляд. Володя був щирим і наївним, добрим і світлим, вірив в ідеали, боляче реагував на будь-яку несправедливість, вважав, що зміни в державі необхідно починати з себе.”

Дівчина Володі Світлана розповідає, що якось на Майдані вони натрапили на хлопця, який збирав у скриньку гроші. Володя зробив йому зауваження, бо вважав, що неприпустимо наживатися на цих подіях, говорив, що на Майдані люди зібралися для того, аби захистити свої права, а не щоб купити новий телефон.

Володя дуже багато читав. Батько розповідає, що дитиною, нікому не сказавши, сам записався до “Клубу сімейного дозвілля”, щоб можна було отримувати книжки поштою. Дуже добре знав математику, показував учителеві інші способи розв’язання задач, доводив, що вони можливі.

Через міст від Рудок розташоване село Вишня, де в аграрному коледжі Володя працював. Цей коледж він і сам закінчив, після чого навчався в Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Працював також у банківському відділі кредитів. При вході до коледжу висять світлини його і Володимира Топія — ще одного героя Небесної Сотні, який жив у сусідньому з Володею під’їзді. Володина світлина зроблена за півроку до його загибелі в цьому ж самому дворі коледжу біля статуї Богородиці.

Мама Володі, Марія Жеребна, розповідає:
— У 1991 році, коли Володя був маленький, мій батько, а його дід, коли чув по телевізору гімн і бачив, як піднімають синьо-жовтий стяг, підводився, клав руку на серце й плакав. Я тоді цього не розуміла, малий дивився заворожено. Мій батько відповідав на ці погляди: “Ви не уявляєте, що для мене значить той прапор, – це все моє життя.”

Через 23 роки, у 2014-му, синьо-жовтий прапор — із написом барикади “Львівська брама” — майорить над могилою його внука. Поряд із цвинтарем бачу пам’ятник «Борцям за волю України», позаду якого — світлини героїв ОУН-УПА, відтепер – додались фото Володимира Жеребного і Володимира Топія. А у Вишнянському коледжі, де Володимир працював, висить дошка, на якій — слова з Конституції України: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Саме це право він і поїхав виборювати на Майдані в Києві…

Post has attachment
«Під ранок повернешся ти до братів
Змученим і щасливим.
На крок ти наблизив спільну мету
Вчинком своїм правдивим…»
Посвята Майдану від Сергія Кемського

Політолог. Копірайтер. Онлайнщик. Фрілансеру, який більшість часу проводить онлайн, абсолютно не обов’язково належати до маси. Був сам по собі й на Майдані. Спілкувався з багатьма активістами, але не примикав до жодних структур. Дома залишився томик Маяковського з закладкою. 16-го лютого за мотивами вірша «Эй!» написав посвяту Майдану: «Під ранок повернешся ти до братів змученим і щасливим. На крок ти наблизив спільну мету вчинком своїм правдивим.»

Його останню публікацію від 19 грудня на «Українській правді» під заголовком «Чуєш, Майдане!», де Сергій вчергове повторював свої тези про об’єднання навколо принципів, а не людей, про самоорганізацію громад і про майбутню структуру Майдану, багато хто вже читав після смерті. Він до останнього вірив у ненасильницький спротив, і стверджував, що якщо на Майдані появиться зброя, то він піде геть.

В дитинстві друзі називали його Кема, а на Майдані товариші по палатці – Серхіо. На Майдані проводив по кілька днів, може тиждень. Тоді вертався на кілька днів в Коростень і створював там місцевий майдан. Своє місто називав “Житомирським Донецьком”. 26 січня був щасливий, що Коростень нарешті піднявся і створив загони самооборони, а міська рада під тиском місцевого майдану засудила дії влади.

Сергій не любив корупціонерів і вірив, що змісти і сенси можуть творити самі люди. На Майдані відразу примкнув до лівих, саме з ними і йшов в колоні вже 1-го грудня. Можна сказати, що не вірив в авторитети, тому Майдан як явище самоорганізації був йому близьким по духу, а Майдан як спробу виробити сильного лідера він не сприймав. У ніч з 5 на 6 лютого почав постійно ночувати у Врадіївському наметі, де неформально збиралися анархісти.

17 лютого, після короткого перебування вдома, повернувся на Майдан. В ніч з 18-го на 19-е лютого перебував у палатці. Тоді ж біля готелю «Козацький» його зачепило осколком від гранати. Останні фотографії Сергія у переддень смерті – на Хрещатику на фоні барикади, з пластиром на переніссі. Тоді ще був момент радіти, що осколок не зачепив ані нервів, ані ока.

Вранці 20-го, після нічного чергування в палатці, зустрівся з однокурсником Володимиром Федотовим, і з дерев’яним щитом пішов на Інститутську. Володимир був, ймовірно, останнім, з ким спілкувався Сергій: «Розмовляли мало, бо все й так було зрозуміло. Звісно “стрьомно” було, що тут казати… “Озброївшись” дрючками, ми разом з іншими рушили в бік вулиці Інститутської. Останнє, що сказав Сергію: «Ну що, пішли?» В сум’ятті на вулиці Інститутській, в районі мосту від “Глобусу” до Жовтневого палацу, я втратив його з виду… Він усвідомлював важливість моменту…»

На думку адвоката родичів Небесної Cотні Павла Диканя, Сергій був убитий снайпером о 9:34 годині праворуч вгорі на вулиці Інститутській. Куля поцілила у сонну артерію. Сергія опізнали по зеленій касці, рюкзаку та яскравій рукавиці. Ще живого його занесли у «Жовтневий», а пізніше тіло перенесли у Михайлівський собор. Як і у випадку слідства щодо загибелі інших Героїв Небесної Сотні, розслідування щодо смерті Сергія поки не дало суттєвих результатів.

20 лютого, ближче до обіду, на центральну площу Леніна в Керчі вийшло декілька десятків осіб, щоб віддати шану Небесній Сотні. Лише поодинокі інформаційні повідомлення говорили, що серед загиблих є кримчанин. Тоді на траурне зібрання напали «тітушки». Через два тижні про Майдан в Криму якщо й говорили, то лише пошепки. Та й слідів Сергієвого дитинства залишилося небагато. Сім’я переїхала до Коростеня, коли він вже навчався у Львові.

Прощалися з Сергієм у Коростені 22-го лютого, поховали у родинному селі Великий Яблунець. А після похорону місцеві самооборонівці повалили пам’ятник Леніну…

Post has attachment
«Сину, та не можна бути таким ідеалістом,
життя взагалі несправедливе!»
Тарас говорить:
«А чому так? Так не має бути!»
Зі слів батька про Тараса Слободяна

Зазвичай батько Тараса Слободяна відмовлявся від інтерв’ю. Пану Ігореві не хотілось зайвий раз сипати сіль на рану. Відправляв до колег, друзів, вчителів, мовляв, хіба можуть батьки бути об’єктивними, тим більше батьки, котрі втратили дитину? «Розкажіть про нього»,— наполягаю. «Школа-дім-уроки-університет-аспірантура. Навчання, самонавчання, кандидатська дисертація. От тільки не захистився. Не встиг»,— відповідає.

Він читав книжки про Другу світову війну, коли його однолітки у «війни» тільки грались. Йому легко давались і математичні, і гуманітарні науки. Бувало, вчителі сварились між собою, вирішуючи, на яку олімпіаду поїде Тарас. Тепер батько планує започаткувати в школі щорічну премію імені Тараса Слободяна — для дітей, які гарно вчаться. Відповідальний, організований, освічений. Тарас закінчив з золотою медаллю загальноосвітню школу № 12, з відзнакою – Тернопільський національний економічний університет (ТНЕУ) .

«На одній з олімпіад він познайомився з дівчинкою. Вони навіть зустрічались. Але потім Тарас вирішив, що йому треба спочатку вивчитись, а потім одружуватись. Я дуже шкодую за тою дівчинкою. Часто бачив її після Тарасового похорону, вона ніби рідна душа»,— говорить батько.

Для матері Тарас був найпершим помічником. «Дружина говорила: «дочок не маю, невісток ще не маю, то помагай, сину, мені прибирати!» І він завжди помагав»,— ділиться пан Ігор. Зважуючи минуле, тепер він задається питанням – можливо, треба було дати сину більше свободи?

Одного разу батько із сином їхали у авто вечірнім Тернополем: «Сину, та не можна бути таким ідеалістом, життя взагалі несправедливе!» Тарас мовчить. Авто зупиняється. Перед тим як вийти, Тарас говорить: «А чому так? Так не має бути!», – і закриває двері. Взагалі, відносини батька з сином бути непростими. Але він пишався сином. Пан Ігор згадує, як в харківському науковому збірнику вперше вийшла стаття молодого науковця Тараса Слободяна. «Коли хтось говорив про Тараса, ніби виростали крила», – каже батько.

«А ще Тарас був принциповим в питаннях корупції. Бо нащо дітей змалечку вчать давати хабарі? Пам’ятаю, в університеті мій Тарас кілька разів перездавав залік чи то іспит з предмету, який добре знав, бо категорично відмовлявся платити за нього. Я поважав його за таку позицію. Мабуть, цей ідеалізм його і згубив…» – згадує батько Героя.

До 2009 року Тарас працював методистом на факультеті міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ: «При університеті існує військово-патріотичний клуб, і Тарас постійно допомагав організовувати акції та сам брав в них участь. Він користувався авторитетом серед колег і студентів. А ще багато займався науковою роботою і готувався до захисту дисертації»,— згадує Андрій Грицьків, тодішній декан факультету.

Щоб присвятити себе науковій роботі, Тарас звільнився з університету. Однак в серпні 2013-го взяв гроші, документи і поїхав до Києва. «Він був ображений на мене. Ми обоє принципові. Два вольових характери. Я говорив, що він ще не готовий до самостійного життя. А потім у листопаді почався Майдан… Знаючи його характер, він не міг залишитись осторонь тих подій. Востаннє з сином говорила дружина — вітала з днем народження 10 грудня. Щоб зайвий раз його не дратувати і самому не нервувати, я старався менше з ним спілкуватись»,— визнає батько.

Після Тарасового дня народження 10 грудня, пані Марія почала просити чоловіка знайти сина. Ігорю Слободяну повідомили, що телефон Тараса зафіксовано під Києвом – у місті Вишневому. Саме тому батьки не били не сполох. Звістка про смерть сина застала їх зненацька – у суботу, 1 березня 2014 року. «Єдине, що можу сказати, тіло вашого сина знайшли під Сумами. Деталі невідомі», — прозвучали слова тернопільського правоохоронця.

Батько зв’язався з Сумами і перше, про що його попросили, то це похоронити тіло сина в понеділок. Таке прохання насторожило, тому Ігор Слободян повідомив про намір бути присутнім на експертизі. Коли він приїхав в домовлений час, судово-медичну експертизу тіла вже провели. «Мені передавали, що тіло муміфіковане, а я дивлюсь — ні. Питаю про це сумського експерта, а він мені у відповідь: «…понимаете, сухое, хорошо проветриваемое место, тело может сохраниться…».

Ліва рука відсутня, лице викривлене, видно, що помирав в муках… «А це що?»,— питаю, киваючи на руку. «Это звери сгрызли». В експертному висновку потім записали: дата смерті — 1 жовтня 2013-го року (!), причина — «невідомі та неуточнені причини смерті». Коли пан Ігор їхав з Сум до Тернополя, він вже знав, що буде вимагати повторної експертизи.

Тарас Слободян був похоронений 5 березня 2014 року на Микулинецькому кладовищі у Тернополі. Через два дні тіло видобули з могили для повторної експертизи. У місці відсутньої лівої руки і пальця на правій руці експерти знайшли частинки вибухових речовин. Тарас Слободян помер від критичної втрати крові внаслідок вибуху. Експерти встановили, що смерть настала в грудні 2013 року. Точнішу дату визначити не вдалося.

«…Він лежав так, що було видно – тіло вивезли. Це була одна з доріг на Харків. А тоді на Майдані тісно працював харківський «Оплот». Це випадковість, що нам вдалося знайти Тараса. Ми могли б і досі не знати, чи живий він. І якби не було повторної експертизи, події розвивались би зовсім по-іншому. Поки я не з’ясував правди, я не міг заспокоїтись. Чому я так настирливо всього добивався? Хотів хоч чимось загладити свою вину перед сином за те, що може десь не чув, десь не розумів. Можливо, був занадто строгим, можливо, треба було дати йому більше дитинства, а нам хотілось все контролювати… Відверто кажучи, я тільки тепер починаю усвідомлювати, що його немає. Дружина ще й досі говорить про нього, як про живого», – каже батько Тараса.

«Як я відносився до Майдану? Я був шокований. Навіть досі шокований. Я не раз ловив себе на думці, що ми всі спимо, і спимо так, що не в змозі піднятися. Думав, ми так засиділись, засмерділись, що нінащо не здатні. Я глибоко помилявся. І я дуже цьому радий. Радий тому, що молодь може розбудити і старших, і молодших. Я і сам їздив з колегами на Майдан. Там відчувався дух безстрашності. Тараса вже тоді не було в живих, але я цього ще не знав. В моєму робочому кабінеті завжди була увімкнена онлайн-трансляція з Майдану. Та пісня «Пливе кача» чомусь викликала в мене сльози. Я ще не знав, що маю безпосереднє відношення до її слів… Цей рік змінив не тільки мене. Цей рік змінив нас усіх»,— каже батько Героя України.

Post has attachment
«Спочатку ми повинні думати про Україну,
а потім Україна хай думає про нас…»
Ігор Костенко

Бучач після дощу. Дворічний хлопчик підбігає до невеликої калюжі. Назбирує поряд каміння. Тупає ніжкою по калюжі і засипає камінцями утворену ямку. Цей дворічний хлопчик виросте справжнім патріотом — Героєм України Ігорем Костенком, для якого стали життєвим кредо слова: «Будьмо українцями в душі і з Богом у серці!»
Коли мама Оксана згадує про дворічного хлопчика, який засипає ямку, вона всміхається. Але вже через мить повертається в реальність, в ту реальність, де її сина вже немає в живих, і судорожно вдихає повітря. «31 грудня в Ігоря день народження. Він постійно приїжджав додому на Новий рік, але минулого — зустрів його з друзями. Ми з чоловіком не заперечували, він вже ж дорослий», — згадує мама. А потім, зі словами «Ігор дуже любив читати, був акуратним», відкриває шафу, демонструючи розмаїття книжок. Там і Гаррі Потер, і енциклопедії, і історія Галичини, УПА, Європи. Мама перебирає книжки. «Ігор, а де взялась ця — «Интересные факты», — звертається до чоловіка пані Оксана, — син не купляв би на російській мові».
«Він так не хотів щоб ми в Росії працювали. Але ми мусили,— розводить руками пан Ігор і продовжує,— двоє ж студентів в хаті». Рідна сестра Ігоря — Інна навчається в Дніпропетровську. Батько згадує, що син навіть не хотів їсти привезених з Росії солодощів.
«Як я виховала такого патріота,— перепитує пані Оксана,— не знаю, як кожна мама. Це Богом дано. Ігор завжди говорив: «Спочатку ми повинні думати про Україну, а потім Україна хай думає про нас». Біль втрати особливо гостро відчувається в свята. Ігор дотримувався, відроджував традиції. Наприклад, на Святу вечерю в нас обов’язково мало бути 12 пісних страв, а стіл — застелений сіном. В нього навіть список був, завжди прибігав на кухню і звіряв, чи всі страви приготовлені»,— згадує пані Оксана.
Спочатку, як більшість хлопців, Ігор мріяв стати футболістом. Однак обмежився «фанатською» кар’єрою — вболівав за львівський футбольний клуб «Карпати». Потім думав займатись машинобудуванням, хотів конструювати мости. За словами мами, Ігор завжди дивувався, чому так не люблять авто марки «Запорожець», думав, як його можна осучаснити. Згодом зацікавився архітектурою і літакобудуванням, читав літературу по історії авіації. Почались проблеми з зором, тому з кресленнями прийшлось зав’язати. Так і появилась ідея зв’язати своє майбутнє з туристичною індустрією. «Кажу йому, будеш подорожувати, ти ж так це любиш. І він погодився»,— згадує мама.
Ігор Костенко закінчив 9 класів в Зубрецькій школі. Потім два роки навчався в Бучацькому колегіумі ім. св. Йосафата — закладі з поглибленим вивчення історії, християнства. Ігор дуже любив Львів (зрештою, згодом Львів і найбільше вшанував його пам’ять). Тому, коли прийшов час для вступу в виш, з вибором міста проблем не виникло. В результаті — Ігор студент географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Менеджер туристичної індустрії». В 2009 році він вступив у Всеукраїнське братство воїнів ОУН-УПА ім. генерал-хорунжого Романа Шухевича, очолюване Головним Булавою Тарасом Чупринкою. Батьки взнали про цей факт вже після смерті Ігоря.
Ігор почав говорити про принади життя в Євросоюзі ще задовго до Євромайдану. Саме тому його так обурив крок назад на шляху до євроінтеграційного майбутнього України, зроблений тодішнім керівництвом країни. Він не міг лишитись осторонь. Тоді він навчався, паралельно працюючи журналістом в спортивному інтернет-виданні. «Я йому кажу: Ігор, нащо тобі та робота? Ми з татом на заробітки їздимо, ти ще встигнеш напрацюватись. А він відповідає: «Мамо, деякі мої одногрупники вже з другого курсу працюють. Крім того, це робота, яка мені подобається, а якщо подобається, то справляюся!»»,— згадує мати.
Пані Оксана скептично відносилась до Майдану. Після гіркого досвіду 2004-го вона вже не вірила, що в країні може щось змінитися. Але вона прихильно ставилася до багатолюдних мітингів, бо «там де багато, там і сила». Однак такого результату не очікував ніхто. Оксана і Ігор Костенки якраз під час революційних подій перебували на заробітках в Росії. «Ми постійно зв’язувались з сином. Я знала, що він на Майдан їздить. І знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не вернеться…»,— зізнається пані Оксана.
Якось Ігор подзвонив мамі. Каже: «Мамо, Ви не повірите, але я одягаю шапку і під джинсами в мене ще одні штани…». Була в нього і електросушка, а в сумці носив зігріваючі гірчичники для рук і ніг, лейкопластири, таблетки, нитки з ґудзиками. Мама дивується, бо не готувала його до такого: «Я горджуся, що він в мене такий. Але мені сумно. Нащо мені та гордість? Мені потрібен тільки він».
«17 лютого син поздоровив мене з Днем народження, а 20 — дитини нема. Ви собі таке уявляєте?,— задає питання тато, і продовжує,— ми часто дзвонили йому, а він нервував, все говорив: «Кажіть що маєте казати, бо я не маю часу»,— згадує тато. Мама продовжує: «Востаннє ми говорили з ним 18 лютого.
— Ігорусику, ти де?
— У Львові.
— Ігорусику, ти вже бачив що в Києві відбувається?
— Мамо, знаю, я дивлюсь новини.
— Якщо ти маму любиш, пообіцяй, що не поїдеш.
— Добре мамо. Па-па. Цьомаю…»
Звістка, яка безповоротно змінила життя сім’ї Костенків, прийшла до них 20 лютого пізно ввечері. Пані Оксана якраз була на роботі — допомагала літній жінці. «Чую, дзвонить телефон. На екрані «Синочок». Мені зразу ”серце в п’ятки впало”. Він ніколи не дзвонить в такій годині! «Алло, Ігорусику, де ти? …Де мій син?!»,— кричу в трубку, а там такий шум і незнайомий голос відповідає: «Він є тут, але він вбитий…»
Розслідування вбивств на Майдані ще триває. Пані Оксана не хоче говорити на цю тему, бо розслідувати вже пізно, бо винним вже дали змогу втекти: «Докази знищені. Якщо вбивць не покарає Верховний Суд, то покарає Небесний. Єдина надія — на Господа Бога».
Батькам Ігоря постійно приходять листи від друзів зі словами підтримки. Поки що мамі надто боляче їх читати. «Спочатку я не могла нічого чути про Майдан, особливо про Львів. Я навіть переключала телевізійний канал, коли рекламували «Львівське пиво». З плином часу біль не вщухає, навпаки, посилюється. І вчишся з болем жити»,— зізнається пані Оксана. Пан Ігор переконаний, що в Небесній Сотні немає випадкових людей. «Там всі однодумці, яким небайдужа Україна, цвіт нації! Таких людей зараз треба. Такі люди йдуть і в АТО, гинуть там. А хто буде ставити Україну на ноги? П’яниці, яким однаково, хто завтра прийде: чи татари, чи москалі?!»,— випалює тато.
Володимир Дітчук познайомився з Ігорем Костенком на Майдані після розгону студентів 30 листопада. Познайомили їх спільні друзі-географи. Так і з’ясувалося, що Володимир закінчив той же факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, на якому навчається Ігор. Вони стали хорошими друзями. Останній День народження Ігоря (зрештою, як і Новий 2014-й рік) вони зустрічали в одній компанії.
Хлопці не входили в якусь сотню, бо не хотіли, щоб їх обмежували: вони допомагали там, де не вистачало рук. Пан Володимир згадує ніч перед першим вбивством на Майдані: «Тоді над ранок ми втрьох — я, Ігор і друг Артем — сиділи коло бочки, грілись, куняли. Артем каже: «Йдемо спати!» Ігор пішов ночувати в захоплену напередодні будівлю Мінсоцполітики, а ми — в офіс «Народного руху». Це було десь за годину до першого вбивства. Прокинулися від шуму. Виявляється, вбили людину. Це був шок…»
Після цього хлопці пороз’їжджались по-домам. «18 лютого я перебував по роботі у Львівській області, паралельно читав новини. Зайшов в якийсь магазин, там покупці дивляться новини, став біля них, бачу — на Майдані людей розстрілюють. Тут телефонує друг Богдан: «Ти бачив, що в Києві робиться?» «Та бачу»,— відповідаю. «То я записав нас на 17-00 на автобус до Києва. Подзвони Костенку»,— говорить Богдан. Я подзвонив Косу, кажу: «Ти бачиш, що робиться? ти думаєш про те саме, що і я?» Той у відповідь тільки розсміявся. Почали збиратись, позичив балаклаву. Дзвонив людям, які раніше говорили, що «євродискотеки їх не цікавлять, поїдуть, якщо почнеться щось «двіжове», а в них робота-справи-універ-киця народжує-суп вариться…» В результаті поїхали лише ми троє. «Народний рух» відправляв два автобуси. Заповнилося тільки півтора. Сидимо, чекаємо, оновлюємо новини… Купа фотографій вбитих людей. Відверто кажучи, я шукав причини залишитись в Львові. Але я їх не знайшов»,— зізнається хлопець.
Трійця автобусом так і не поїхала. Їх забрав менеджер одного з львівських готелів, який їхав у Київ, а в машині було якраз три вільних місця. За словами пана Володимира, приїхали вони на Майдан о пів на першу ночі 19 лютого. Хлопці почали екіпіровуватись: «Ну як екіпіровуватись: балаклави натягнули на голову, в нас же більше нічого не було, потім знайшли собі металеві каски. “Мирними акціями протесту” ми займались на ділянці біля Стели Незалежності. Богдана поранило осколками гранати. Ми його відвели в медпункт, а самі пішли міняти людей на барикадах.
Горить все кругом, стріляє, вода з водометів, газ… Тричі я потрапляв під водометний душ, раз ледь не загорілась куртка від коктейлю Молотова, який відбився від барикади. Я відмовлявся в це вірити — це ж був Майдан, наш мирний Майдан! На якому ми так часто говорили на пафосні теми і це було абсолютно щиро! Говорили, що померти — це честь для козака-українця. Пам’ятаю, Ігор шкодував, що ми захищаємось так ганебно, а не нападаємо. Він був таким веселим і так любив сперечатися…»,— ділиться Володимир Дітчук.
Хлопець згадує: «Потім ми з Ігорем пішли манівцями на квартиру до друга, а 19-го вечері знову були на Майдані. Згодом пішли в КМДА — полягали на якісь куртки, своїми куртками повкривалися, холодно… Прокинулись о 7 ранку. Барикади були нікудишніми. Домовились з Ігорем, що після сніданку підемо розбирати риштування, щоб підтримувати вогонь… Раптом зі сцени кажуть, що наші прорвались і «Беркут» відступає. Ігор каже: «Побігли!» Ми кидаємо той чай, зефірки, біжимо вверх по Інститутській і там я його гублю. Ми часто губилися, це було нормально. Дим. Слизько. Якісь дроти під ногами. Дивлюсь, люди пробують до Жовтневого піднятись. Мені попалась під руки лопатка, починаю видовбувати нею сходинки на пагорбі до Жовтневого, бо по сходах лупили снайперські кулі. Тільки потім я зрозумів, яким був необачним — я ж з тією лопаткою був як на долоні…
Біля Жовтневого почав допомагати медикам — щось потримати, щось перев’язати. Потім ми понесли тіло Едуарда Гриневича (я про це вже потім взнав). Положили його біля готелю «Козацький». Там вже було декілька тіл загиблих. Раптом, дивлюсь — знайомі черевики. І штани, здається, схожі… Обходжу тіло, прошу зняти полотно, впізнаю — Ігор. Я заплакав. До мене підбіг чоловік, почав заспокоювати і підтримувати. Цей чоловік — Андрій Юрга. Його вбили нещодавно в АТО. Ми так і не сходили з ним на пиво…».
Володимир забрав телефони Ігоря, на які постійно поступали дзвінки. І всім треба було повідомити, що «так, це правда, його більше немає з нами». А навколо – тіла загиблих, накриті закривавленими прапорами. Почали перевозити їх до Михайлівського собору. Поскладали там біля дерева. «В якийсь момент я сиджу і усвідомлюю, що охороняю тринадцять мертвих тіл…»,— розказує пан Володимир. Він спростував інформацію про те, що ноги в Ігоря бути перебиті: «Ні, тільки одна куля, яка пройшла вище серця».
Відправкою Ігоря додому займався уродженець Бучаччини, приватний підприємець з Києва, активіст Майдану Андрій Бучинський. Спочатку він перевіряв інформацію про смерть Ігоря, а потім займався організацією похорону. Пан Андрій добре пам’ятає один момент: «Хотіли купити вишиванку і червоно-чорний прапор для Ігоря. Всю «Петрівку» оббігали. Вишиванку купили. Навіть дві вишиванки, а прапора нема. Раптом, дивлюсь — продають прапор Німеччини. Купив. Друг спочатку не зрозумів, а я відірвав жовту смугу і вийшов червоно-чорний стяг. Таким і накрили Ігоря». В труну Ігорю поставили і біло-зелений шарфик його улюбленого футбольного клубу…
«Я ніколи не забуду той крик, коли мама вперше побачила Ігоря. Нелюдський крик. Я б не хотів, щоб моя мама, чи бабця, чи хресна таке колись пережили. Тоді я пообіцяв собі, що буду обережнішим»,— зізнається пан Володимир. Тепер він ненавидить звук, коли по труні стукаються грудки землі і на все життя запам’ятав той тяжкий запах людської крові.
Згодом, серед особистих речей Ігоря знайшли пакет документів щодо побудови гідроелектростанції. Він звертався в безліч райдержадміністрацій з цим питанням. Було багато відмов і проект про відведення земельної ділянки, наміченої під будівництво (!) малої гідроспоруди по виробництву електроенергії. В його особистих нотатках: купа розрахунків, безліч креслень футбольних стадіонів. Де-не-де виринають намальовані кульковою ручкою значки «UA», «O.E.» «F.K.K.L.» і фраза: «А хто борець, той здобуває світ!»

Зібрала і записала спогади – Христина Пошелюжна
Підготовлено за підтримки громадської ініціативи ЄвромайданSOS

Post has attachment

Post has attachment
Сергій Бондарев був вихідцем з Донецької області - народився у місті Краматорську. Останні 2 роки свого життя проживав у Києві, куди переїхав разом зі своєю родиною. Столиця завжди його вабила своїми масштабами, великими професійними можливостями і віковою тисячолітньою історією, якою просочені вулиці цього величного міста. Працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Будучи фахівцем в галузі інформаційних технологій, він реалізовував свої професійні здібності не лише в розробці програмного забезпечення, але і в управлінні проектами та командами. Легкість в спілкуванні і життєрадісність забезпечили йому широке коло друзів і знайомих як в Україні, так і по всьому світу, а вагомий професійний досвід - беззаперечний авторитет серед колег. Він був відповідальною людиною, а у всіх справах, за які брався, він завжди прагнув досягнути максимального результату і йому це вдавалось!

Прекрасний друг, товариський і оптимістичний, він завжди був душею будь-якої компанії, в яку потрапляв, викликаючи у оточуючих зацікавлення та посмішки на обличчях. Сергій був також різносторонньо розвиненою людиною, займався спортом, вивчав іноземні мови, багато часу приділяв читанню книг професійного спрямування. Дуже любив подорожувати і вивчати культуру і історію інших країн і націй, був аматором і знавцем історії власної країни. Завжди був патріотом України! Такий же дух патріотизму він прищеплював своїм друзям та знайомим.

Ще у 2004 році, проживаючи на той час в Донецькій області, він приїхав в столицю як активіст Помаранчевої революції. Під час Революції гідності 2013 – 2014 років він також не залишився осторонь, а завжди був у серці гарячих подій в Києві, відстоюючи краще, європейське майбутнє для своєї країни. Починаючи з листопада 2013 року, він завжди свідомо відвідував народні віче на Майдані. Дуже часто після роботи також приходив, щоб допомогти протестувальникам в будівництві барикад, чергував на барикадах. Він твердо вірив в силу української нації в її прагненні поміняти наше майбутнє на краще і до останнього свого подиху був разом зі своїм народом в його боротьбі. Він був чоловіком, готовим віддати своє життя за спокійне і впевнене майбутнє України. Ввечері 18 лютого 2014 року Сергій також був на Майдані. Як повідомила дружина, останній телефонний дзвінок від чоловіка вона отримала о 19.40 з Майдану, з центру подій. Загинув Сергій вночі з 18 на 19 лютого від чотирьох кульових поранень в груди, плече і шию під час штурму силовиків біля Будинку профспілок. Звістку про страшну втрату родина отримала лише два дні по тому.

Сергій залишив дружину Світлану, з якою вони чекали свого первістка - на момент його загибелі жінка була на сьомому місяці вагітності. Світлана згадує про свого чоловіка: «Сергій був для мене одночасно прекрасним люблячим чоловіком, вірним другом, мудрим наставником і надійним партнером, з яким можна було упевнено і спокійно крокувати по життю, долаючи усі перешкоди і радіючи кожному дню. Його світлий образ i щира усмішка завжди житимуть в наших серцях!»

Сергію Бондареву було 32 роки…

Post has attachment
Розповідь Андрущенко Наталії про загиблого товариша Героя України та Героя Небесної Сотні Олександра Храпаченка.
Wait while more posts are being loaded