Profile cover photo
Profile photo
OnlyArt
534 followers -
Українська поезія
Українська поезія

534 followers
About
OnlyArt's posts

Post has attachment
Public
Ніби і не знав її.
Всю ніч
сніг летить – розмірено і вбивчо,
і дерева дивляться в обличчя,
не відводячи своїх облич.

Ніби вилітаючи з країв,
де було захолодно й затісно,
входить поночі в порожнє місто,
кинуте надвечір без боїв.

І вона говорить:
«Не дивись».
І тримаєш марну обіцянку.
І розплющиш очі на світанку,
і побачиш. Вперше. Як колись.

Все як вперше – плетиво слідів,
теплий галас на подвір’ї школи.
Ніби і не знав її ніколи.
Ніби і не бачив цих снігів.

Ніби ночі точені ножі
не тримав, затиснувши, в долонях.
Сніг до ранку ляже на кордонах.
Сніг окреслить межі й рубежі.

Ніби він з її найбільших див –
сніг, що захлинається і дише.
Ніби і не знав її раніше,
не тримав,
не бачив,
не любив.

автор: Сергій Жадан

Post has attachment
Public
І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.

Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.

Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:

Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

автор: Василь Герасим’юк

Post has attachment
Public
Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.

автор: Василь Стус

Post has attachment
Public
Шляхи до пізнання себе важкі –
Відважмо в міру і заслуг, і слави…
В житті ми інколи далеко не такі,
Як у люстерках власної уяви.

Лиш як впаде з очей мана-полуда,
Як совість осміє нас і освище, –
Побачим раптом, що у люстрах наших люди,
До котрих ми не доросли ще.

Автор: Грицько Чубай

Post has attachment
Public
Що хочеш ти? Спокою під крилом
оцього даху, що гримів, як бубни,
коли кохання, рятівне і згубне,
вривалось, ніби вітер, напролом,

і ми кружляли!.. передзвони рук,
тугих і чистих, наче мокрі весла,
будили нас, і ніжні рукомесла
витворювали промінь, пісню, звук.

А нині ми завмерли, як зима.
І ти така, немов ідеш сама
кудись, де в тіло струми б’ють співочі.
І тиша повнить вени голубі.
І хтось далекий зріє у тобі —
легке дитя, маленька грудка ночі.

Автор: Юрій Андрухович
OnlyArt: http://onlyart.org.ua/modern-ukrainian-poets/virshi-yuriya-andruhovycha/
Photo

Post has attachment
Public
Цей дощ - як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю - і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

Автор: Ліна Костенко
OnlyArt: http://onlyart.org.ua/ukrainian-poets/lina-kostenko/
Photo

Post has attachment
Public
Ніколи вже не бігтимеш,
заплітаючись у довгій спідниці,
назустріч.

Не тому, що в таких спідницях
вже ніхто не ходить,
навіть в іншій –
ти не будеш бігти
назустріч.

Автор: Роман Садловський
OnlyArt: http://onlyart.org.ua/?p=52742

Post has attachment
Public
Ловиш момент, ховаєш в коробку пам’яті,
викурюєш п’яту цигарку, струшуєш попіл.
Ти живий чи помер? Просто відповідай мені –
не відкладай на потім.

Коли ти говориш, я чую не голос, а шелест –
повітря від нього береться тонкою синявою…
Якщо ти готовий вирушити у березень,
то неси її –

всю свою волю, затиснуту в кулаці,
зовнішню темряву, внутрішню порожнечу.
Тільки той потрапляє без промаху в будь-яку ціль,
хто вчиться стріляти увечері.

Зберися докупи. Нехай це, можливо, й непросто –
позбутися давніх болячок, страхів і провин.
Та коли ти впадаєш у ступор і дивишся в простір,
вихід – один:

припинити дивитись, почати нарешті бачити –
як день поступово змінюється ніччю,
як те, що раніше мало вагу і значення,
стає вічністю,

як дощ переходить у перший прозорий сніг,
як звільняється з-під льодової кори земля,
як синиця, яку ти так довго носив у руці,
перетворюється в журавля.

як роса випадає на перший тонкий підсніжник,
як виходять на світло кільця виткої трави…
І як той, хто так довго боявся жити по-іншому,
каже тобі: “Живи!”

Автор: Іолана Тимочко

Post has attachment
Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

Ще він говорив: спитай мене про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.

Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.

Війна мене навчила не говорити про втрати.
З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.

Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.

Автор: Сергій Жадан

Post has attachment
Сніг волочив нас мокрими трасами
Мокрими мріями падав на вії
Ми стали всього незграбними пазлами
В пошуках власної шизофренії

Сніг як туман вражав невагомістю
Ми в ньому наче не перебували
Нищили рідних загнані совістю
У найтемніші вологі підвали

Життя минало навколо пейзажами
Не залишаючи шансів на фото
Ми стали всього незграбними пазлами
Яких життя везло автостопом

Від шевченка і аж до езопа
Лежали слова як жінки поснулі
В темну епоху культури европи
Ми були мов трасуючі кулі

У цьому тумані у сонному мареві
У цьому димі у літературі
Ми мовчки поставили дужі підвалини
Вірша як виду самотортури

Автор: Андрій Любка
OnlyArt: http://onlyart.org.ua/?page_id=44157
Photo
Wait while more posts are being loaded